– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловiка з каганцем, бо у нас i вовкiв пiд Волмонтовичами не бракуе.
– А я що коза, щоб вовкiв боятися? Вовк жовнiровi приятель, бо часто з його рук iв. Та й бандолетик[9 - Бандолет – легка вогнепальна зброя, рушниця з укороченою люфою, яку використовували при iздi.] е в санчатах. На добранiч, люба моя, на добранiч!
– З Богом!
Сказавши це, Олюнька вiдступила назад, а пан Кмiциц рушив до ганку. Але дорогою, в шпарину вiдчинених дверей у челядну, вiн уздрiв кiлька пар дiвочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицiею поцiлунок рукою вiд вуст i вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвiночок, спочатку голосно, а потiм усе тихiше i тихiше i, нарештi, зник.
Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В ii вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий i веселий смiх, в очах стояла кремезна постать, а вiдтак пiсля цiеi бурi слiв, смiху та веселощiв запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почуе ще той дзвiночок вiд санчат. Але ж нi! Вже дзеленькоче десь там у лiсах, пiд Волмонтовичами. І сильна туга охопила дiвчину, нiколи вона ще не почувалася такою самотньою у свiтi.
Повiльно взяла свiчку, увiйшла в спальню i стала на колiна для молитви. Вона починала ii п’ять разiв, аж поки все належно не вiдмовила. Але тодi ii думки, немов на крилах, помчали до тих санчат i людей, котрi в них сидiли… Бiр з одного боку, бiр з iншого, посерединi широка дорога, а вiн собi iде… Пане Анджею! Тут Олюньцi здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сiрi очi та повний смiху рот, в якому бiлiли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що iй пекельно сподобався цей галасливий парубок. Стурбував ii трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав ii фантазiю, своею веселою розкутiстю та щирiстю. Аж соромно стало, що вiн iй сподобався, навiть iз його пихою, коли про ii опiкунiв вiдгукувався, нiби турецького скакуна приборкував, коли казав: «…навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!» «Це не мамин синочок, це справжнiй чоловiк! – сказала собi дiвчина. – Воiн, котрих дiдусь любив найбiльше… Бо вони того вартi!»
Так собi мiркувала панночка, вiдчуваючи блаженство, з нiчим не зрiвнянне, i водночас неспокiй, але тривога була приемною. Вона вже почала роздягатися, коли рипнули дверi й увiйшла тiтка Кульвецiвна зi свiчкою у руцi.
– Дуже довго сидiли! – сказала вона. – Не хотiла молодим заважати, щоб ви самi першого разу набалакалися. Пристойний iз нього кавалер, здаеться. А як вiн тобi?
Панна Олександра спочатку нiчого не вiдказала, лише, вже боса, пiдбiгла до тiтки, обняла ii за шию i, поклавши свою свiтлу голову на груди жiнки, нiжно вимовила:
– Тiтонько, ох, тiтонько!
– Ого! – буркнула стара панна, здiйнявши догори очi та свiчку.
Роздiл II
При дворi в Любичi, куди напередоднi пан Анджей заiхав, вiкна сяяли, а гамiр лунав аж на подвiр’i. Слуги, почувши дзвiночок, висипали iз сiней, аби привiтати господаря, бо знали про його приiзд вiд компанiйцiв. Вiтали пана покiрно, цiлуючи руки й уклоняючись до нiг. Старий бурмiстр Знiкiс стояв у коридорi з хлiбом-сiллю i бив чолом поклони. Всi поглядали з неспокоем i цiкавiстю, який цей iхнiй майбутнiй пан. Вiн, своею чергою, гаманець iз талярами на тацю кинув, про товаришiв спитав, подивований, що нiхто до його вельможностi не вийшов.
Але вони не могли вийти, бо вже три години сидiли за столом, забавляючись келихами, i, можливо, навiть не помiтили дзеленчання за вiкном. Але коли прибулець увiйшов у залу, з грудей усiх присутнiх вирвався гучний вигук: «Переможець! Звитяжець приiхав!» І всi компанiйцi посхоплювалися зi своiх мiсць i стали пiдходити до нього з келихами. Пан Анджей узяв боки в руки i засмiявся, побачивши, як гостi радять собi в його оселi i повпивалися ще до його приiзду. Вiн смiявся все гучнiше, бачачи, що гостi спотикаються об крiсла на своему шляху, i концентруючись, рухаються зi серйознiстю п’янички. Попереду iнших виступав велетень пан Яромир Кокосiнський, котрий Пипкою запечатуе, вояк дуже знаменитий, iз жахливим шрамом через чоло, око та щоку, з одним вусом коротшим, а другим довшим, поручник i приятель пана Кмiцицa, «гiдний компанiець», засуджений до втрати гiдностi i на горло в Смоленську за викрадення панночки, вбивство та пiдпал. Тепер його захищала вiд покарання вiйна i протекцiя пана Анджея, котрий був його ровесником, i iхнi маетки в Оршi, поки пан свого не пропив, купалися в медi. Ступав вiн туди, тепер тримаючи двома руками дiжку, заповнену дубняком. Слiдом за ним iшов пан Раницький, гербом котрого був Сухекомнат[10 - Сухекомнат – родовитий польський герб: на червоному тлi чорний мисливський рiг i золотий хрест, а нагорi – корона з трьома страусиними пiр’iнами.], родом iз Мстиславського воеводства, де був оголошений поза законом за вбивство двох протестантських шляхтичiв. Одного в поединку зарубав, а другого без бою з рушницi застрелив. Іменi собi не заробив, хоча величенький клапоть землi успадкував вiд своiх батькiв. Вiйна також його вiд ката захищае. Забiяка вiн був, у двобоi не знав собi рiвних. Третiм виступав Рекуць-Лелiва, в котрому голубоi кровi не було, хiба ворогiв. Та свою долю вiн i програв, i пропив. Уже три роки за паном Кмiцицом волочився. За ними йшов четвертий, пан Углiк, також смоленчанин, за вироком трибуналу мав бути вже давно страчений. Пан Анджей його захищав, бо той чудово грав на чеканi[11 - Чекан – старовинний народний дерев’яний духовий iнструмент, видозмiна флейти.]. Крiм них, ще був пан Кульвець-Гiпокентавр, такий самий на зрiст, як i пан Кокосiнський, а силою, може, навiть i перевершував його. І Зенд, кавалькатор[12 - Кавалькатор – професiйний тренер коней для верховоi iзди.], котрий звiрiв й усiляке птаство приборкувати вмiв, чоловiк темного походження, хоча й шляхтичем курляндським себе називав. Не маючи маетку, об’iжджав пановi Кмiцицу коней, з того й жив.
Усi вони оточили усмiхненого пана Анджея. Пан Кокосiнський пiдняв келих i заспiвав:
Випий з нами, господарю милий!
Господарю милий!
Щоб мiг пити з нами до могили,
З нами до могили!
Іншi повторили це хором, пiсля цього пан Кокосiнський вручив пановi Кмiцицу келих, а йому самому iнший кухоль вiдразу ж подав Зенд.
Пан Анджей i собi пiдняв кухоль i вигукнув:
– За здоров’я моеi дiвчини!
– Слава! Слава! – вiдiзвалися всi голоси, аж вiкна затремтiли в свинцевих рамах.
– Слава! Мине траур, буде весiлля!
Питання посипалися, як горох:
– А яка вона iз себе? Гей, Яндрусю! Дуже гарна? Чи така, як ви собi уявляли? Знайдеться ще одна така ж в Оршi?
– В Оршi? – залементував пан Кмiциц. – Димарi порiвняно з нею нашими оршанськими панночками затикати… Достобiса! Та другоi такоi немае в усьому свiтi!
– Саме такоi для вас ми й хотiли! – зауважив пан Раницький. – Ну, й коли весiлля?
– Як тiльки скiнчиться траур.
– А щоб його з тим трауром! Дiти не народжуються чорними, лише бiлими!
– Якщо буде весiлля, то й трауру настане кiнець. Рiзко, Яндрусю!
– Рiзко, Яндрусю! – пiдтримали.
– Уже там хорунжата оршанськi затужили з неба на землю! – крикнув пан Кокосiнський.
– Не можна змушувати чекати небожат!
– Шановнi панове, – сказав тоненьким голосочком пан Рекуць-Лелiва, – я на тому весiллi всiх переп’ю!
– Моi любi друзi, – вiдповiв iм пан Анджей, – дайте менi спокiй, або краще сказати: йдiть пiд сто чортiв, дайте ж менi по своему будинку роздивитися!
– Це даремно! – пояснив пан Углiк. – Завтра зробите оглядини, а зараз час до столу. Бо там ще кiлька карафок iз повними животами стоiть.
– Ми тут замiсть вас оглядини справили. Золоте яблуко цей Любич! – зронив пан Раницький.
– Стайня добра! – вигукнув Зенд. – Є два бахмати, двi гусарськi переднi, пара жемайтiйцiв i пара калмикiв, i всього по парi, як i очей в головi. Стаднину[13 - Стаднина – осередок, де вирощують або розводять коней, який мiститься при стайнi й е частиною господарки.] завтра оглянемо.
Тут Зенд заiржав, як кiнь, усi дивувалися, що вiн так добре вмiе iмiтувати, зареготали.
– То ось якi тут порядки? – спитав утiшений пан Кмiциц.
– І пивничка мае пристойний вигляд, – пропищав пан Рекуць, – густi наливки та пляшки заплiснявiлi, як хоругви в шеренгу вишикувалися.
– Дякувати Богу! Що ж, сiдаймо до столу!
– До столу! До столу!
Але тiльки-но сiли та поналивали в чашi, як тут пан Раницький знову схопився.
– За здоров’я пана пiдкоморного Бiлевичa!
– Дурню! – обурився пан Анджей. – Як це? За здоров’я мерця пити?
– Дурню! – повторили iншi. – За здоров’я господаря!
– Ваше здоров’я!..
– Щоб нам у цих покоях добре справувалося!
Пан Кмiциц мимоволi окинув поглядом залу i побачив на почорнiлiй вiд вiку модриновiй стiнi ряд суворих очей, що в нього втупилися. Цi очi дивилися зi старих портретiв представникiв роду Бiлевичiв, що висiли низько, за два лiктi вiд землi, бо стiна була низькою. Над портретами довгою, стрункою шеренгою висiли черепи зубрiв, оленiв, лосiв, iз коронами рогiв, деякi з них уже почорнiли, мабуть, були дуже старi, iншi виблискували бiлизною. Всi чотири стiни були ними прикрашенi.
