Шляхта першоi митi занiмiла, але шведи стали веселитися та вiтати один одного. У костелi Святого Духа, в костелi бернардинiв i в нещодавно спорудженому за наказом панi Мостовськоi монастирi бернардинок звелiли бити в дзвони. Пiхота i рейтари вийшли на ринок iз броварiв та цирулень, вишикувалися в бойовому порядку i почали гаратати з гармат i мушкетiв. Потiм викотили дiжки з горiлкою, медом i пивом для вiйська i мiщан, позапалювали бочки зi смолою i бенкетували до пiзньоi ночi. Шведи повитягали мiщанок iз подвiр’iв, аби танцювати з ними, веселитися та бешкетувати. А в натовпi солдатiв, що розгулявся не на жарт, вешталися зграйки шляхтичiв, котрi пиячили разом iз рейтарами i були змушенi вдавати радiсть вiд падiння Кракова та поразки пана Чарнецькогo.
Пана Кмiцицa така огида охопила, що вiн рано сховався на свою квартиру в передмiстi, але заснути не мiг. Мучила його гарячка i сумнiви обсiли його душу, чи не запiзно вiн завернув iз лихоi дороги, коли вже вся краiна була пiд шведським чоботом. Спадало йому на гадку, що вже все пропало i Рiч Посполита нiколи не оговтаеться вiд занепаду.
«Це вже не нещасна вiйна, – мiркував вiн собi, – яка втратою якоiсь провiнцii закiнчитися може, це тотальна згуба, це вже вся Рiч Посполита шведською провiнцiею стае. Самi ми до цього спричинилися, а я бiльше за будь-кого iншого!»
Ця думка палила його, а совiсть гризла. Сон вiд нього втiкав. Сам не знав, що мае робити: iхати далi, залишитися на мiсцi чи повертатися?.. Хоч би яку ватагу зiбрав i шведiв узявся бити, його переслiдуватимуть, як розбiйника, а не як жовнiра. Врештi вiн у чужiй околицi, де його нiхто не знае. Хто до нього пристане? Злiталися до нього безстрашнi люди в Литвi, коли iх ранiше кликав, але тут, якщо хтось i чув про пана Кмiцица, то мав його за зрадника та шведського посiпаку. Зате нiхто нiчого не чув про пана Бабинича.
Нi до чого це, немае сенсу до короля тепер iхати, бо вже запiзно. Немае потреби й на Пiдляшшя iхати, бо його конфедерати зрадником вважають, i в Литву даремно повертатися, бо там Радзивiлл урядуе, та й тут нiчого залишатися, бо роботи немае жодноi. Найкраще було б дух спустити, щоб на цей свiт не дивитися i вiд смутку втекти!
Але чи на тамтому свiтi буде краще тим, хто, нагрiшивши, нiчим своiх провин не загладив i з усiею iхньою вагою на суд стане? Пан Кмiциц кидався на своему лiжку, немов на ложi тортур лежав. Такоi пекельноi муки вiн не зазнав навiть у лiсовiй хатинцi Кемличiв.
Почувався сильним, здоровим, запальним, душа рвалася в ньому до того, щоб щось робити, щоб дiяти, а тут усi дороги були заказанi, хоч бийся головою об стiну, немае виходу, немае порятунку i немае надii!
Перемучившись усю нiч на лiжку, схопився вдосвiта, побудив людей i рушив iз ними вперед. Їхав до Варшави, але й сам не знав, навiщо i для чого? Був би на Сiч утiк iз вiдчаю, якби б не те, що часи змiнилися i що Хмельницький разом iз Бутурлiним притиснули самого великого коронного гетьмана пiд Городком, розносячи при цьому вогонь i меч на пiвденно-схiднi околицi Речi Посполитоi та запускаючи аж пiд Люблiн своi хижi кiгтi.
Дорогою до Пултуськa зустрiчав пан Анджей шведськi загони, що ескортували пiдводи з продовольством, збiжжям, хлiбами, пивом i стадами всiлякоi худоби. При стадах i фiрах iшли громади селян або дрiбноi шляхти, що плакали i стогнали, бо iх за пiдводами по кiльканадцять миль тягли. Щасливий був той, кому з возом додому повернутися дозволили, бо таке не завжди траплялося, адже пiсля доставки припасiв змушували селян i товариство до iнших робiт – вiдбудови замкiв, спорудження шоп i складiв.
Бачив також пан Кмiциц, що поблизу Пултуськa суворiше обходилися шведи з людьми, нiж у Пшаснишi, i не мiг до пуття збагнути, випитував про все шляхту, що зустрiчалася дорогою.
– Чим ближче до Варшави поiдете, – розповiдав один подорожнiй, – то гiршими гнобителями стають. Де свiжо прийдуть i ще не убезпечаться, там ще ласкавi, королiвськi укази проти свавiлля шанують i капiтуляцiю проголошують. Але де вже почуваються впевнено i де грунтовно замки мiсцевi заселили, там вiдразу ж усi обiцянки ламають, не церемоняться, кривдять, обдирають, грабують, на костели, священикiв i навiть на черниць руки пiдiймають. Тут iще нiчого, а в самiй Великiй Польщi таке робиться, що й слiв описати бракуе.
Тут узявся розповiдати шляхтич, що ж робилося у Великiй Польщi, яких шкуродерств, насильств i вбивств припускався жорстокий ворог, як пальцi в курки вкручували, муками морили, щоб грошима розжитися, як провiнцiйного владику Бранецького у самiй Познанi вбили, а з простим людом поводилися так жахливо, що волосся вiд самоi згадки на головi ворушилося.
– Дiйде до такого й усюди, – правив далi шляхтич. – Божа кара. Останнiй суд наближаеться. Щораз гiрше i гiрше, а порятунку нiзвiдки взятися!..
– Дивно менi це, – зауважив пан Кмiциц, – бо я нетутешнiй i людських настроiв у цих краях не знаю, чому ж ви зносите терпляче такi утиски, самi шляхтою та лицарями будучи?
– А з чим нам повставати? – вiдповiв шляхтич. – З чим?.. У iхнiх руках замки, фортецi, гармати, порох, мушкети, а в нас навiть пташницi[31 - Пташниця – малокалiберна мисливська рушниця для полювання на птахiв.] повiдбирали. Була ще надiя на пана Чарнецького, але коли вiн у полонi, а король у Сiлезii, хто про опiр подбае?.. Руки е, лише немае нiчого в руках i голови немае.
– І надii немае! – глухо додав пан Кмiциц.
Тут обiрвали вони розмову, бо прибув шведський загiн, що охороняе пiдводи, дрiбну шляхту та «реквiзицii». Дивний вони мали вигляд. Вусатi та бородатi рейтари сидiли на гладких, як бики, конях. Кожен впирався в бiк правою рукою, з капелюхом набакир, iз десятками гусок i курей патраних при кульбацi, iхав помiж туману пiр’я. Дивлячись на iхнi войовничi та гордi обличчя, легко було збагнути, як iм було привiльно, весело та безпечно. А брати меншi йшли пiшки бiля возiв, дехто босонiж, iз головами, опущеними на груди, затюканi, боязкi, часто батогами до поспiху спонукуванi.
Пановi Кмiцицу, коли вiн це побачив, губи стали трястися, як у лихоманцi, i вiн почав повторювати до того шляхтича, з котрим iхав:
– Ох! Аж руки сверблять, руки сверблять, руки сверблять!
– Тихо будьте, на милiсть Божу! – цитьнув шляхтич. – Себе згубите, мене i дiточок моiх!
Не раз доводилося бачити пановi Анджею навiть дивовижнiшi подii. Часом мiж загонами рейтарiв вiн помiчав меншi чи бiльшi купки польськоi шляхти, що йшли з ними, з озброеною челяддю, веселi, зi спiвами, захмелiлi, i зi шведами та нiмцями запанiбрата.
«Як же це так? – питав себе пан Кмiциц. – Одну шляхту переслiдують i гноблять, а з iншою дружнi взаемини заводять? Мусять то бути хiба дуже палкi запроданцi, котрих мiж жовнiрами бачу?»
– Не лише палкi запроданцi, а гiрше, бо це еретики, – пояснив шляхтич. – Ближчi вони шведам, нiж ми, католики. Це вони найбiльше грабують, садиби палять, панночок викрадають, особистих образ завдають. Вся краiна вiд них у тривозi, бо цiлком безкарно iм усе з рук сходить, i легше в шведських комендантiв на шведа знайти справедливiсть, нiж на свого еретика. Кожен комендант, як лише слово писнеш, зараз же вiдповiсть: «Не маю я права його переслiдувати, бо це не моя людина. Йдiть до ваших трибуналiв». А якi там тепер трибунали, яка екзекуцiя, коли все в руках шведiв? Куди швед не потрапить, там еретики його заведуть, а на костели та священикiв головнi вони excitant[32 - Excitant (фр.) – захопник.]. Так мстять вiтчизнi-матерi за те, що коли в iнших християнських краiнах iх за справляння власних обрядiв переслiдували, вона iм притулок забезпечила i свободу iхньоi блюзнiрськоi вiри.
Тут шляхтич замовк i глипнув неспокiйно на пана Кмiцицa.
– Але ви ж казали, що з Княжоi Пруссii, то, може, й ви лютеранин?
– Хай мене Бог вiд цього боронить, – спростував пан Анджей. – З Пруссii я прибув, але роду здавна католицького, бо ми в Пруссiю з Литви прийшли.
– Хвала Всевишньому, бо я вже злякався. Шановний пане, attinet quod[33 - Attinet quod (лат.) – що стосуеться.] Литви, то й там дисидентiв достатньо, i вождя свого могутнього в Радзвилiллi мають, котрий таким великим зрадником виявився, що хiба з одним паном Радзейовським рiвнятися може.
– Щоб йому чорти душу з горла витягнули, перш нiж новий рiк настане! – вигукнув злiсно пан Кмiциц.
– Амiнь! – пiдсумував шляхтич. – А також його слугам i помiчникам, його катам, про котрих аж сюди до нас звiстки дiйшли, а без них вiн не зважився б на згубу вiтчизни.
Пан Кмiциц зблiд i не сказав нi слова. Не питав також, не смiв питати, про котрих це помiчникiв, слуг i катiв той шляхтич торочить.
Їдучи повiльно, доiхали пiзно ввечерi до Пултуськa. Там пана Кмiцицa викликали до епископського палацу, alias[34 - Alias (лат.) – iнший, ще один.] замку, щоб комендантовi представився.
– Я постачаю коней вiйськам його шведськоi величностi, – рапортував пан Анджей, – i я маю квитанцii, з якими до Варшави по грошi iду.
Полковник Ізраель (таким було прiзвище цього коменданта) усмiхнувся у вуса i промовив:
– То покваптесь, пане, поспiшiть, i вiзьмiть назад пiдводу, щоб мати на чому тi грошi везти.
– Дякую за пораду, – вклонився пан Анджей. – Я так розумiю, що ваша милiсть насмiхаеться собi з мене. Але я по свое поiду, хоч би менi до самого короля iхати довелося!
– Їдьте, свого не даруйте! – сказав швед. – Адекватне вiдшкодування вам належиться.
– Прийде такий час, що менi заплатять! – вiдрубав пан Кмiциц i вийшов.
У самому мiстi вiн знову втрапив на урочистостi, бо свято з причини, що взяли Кракiв, три днi тривати мало. Дiзнався парубок, однак, що в Пшаснишi, можливо, трохи перебiльшили шведський трiумф. Пан каштелян киiвський не лише не потрапив у неволю, а й навiть отримав право вийти з вiйськом, зброею та запаленими гнотами при гарматах iз мiста. Подейкують, що вiн подався на Сiлезiю. Хоч i невелика це була втiха, та все ж утiха.
У Пултуську зосередилися значнi сили, якi звiдти пiд проводом Ізраеля мали вирушати пiд прусський кордон, аби налякати електора, тому нi мiсто, нi замок, хоча й дуже обширний, нi передмiстя, не могли розмiстити жовнiрiв. Тут уперше побачив також пан Кмiциц вiйсько, що в костелi стояло. У прекрасному готичному соборi, подарованому понад двiстi рокiв тому епископом Гiжицьким, зупинилася наймана нiмецька пiхота. Примiщення святинi було освiтлене, як пiд час урочистоi меси, бо на кам’янiй пiдлозi порозкладали ватри. Казани димiли на вогнищах. Навколо дiжок iз пивом скупчилися чужi жовнiри, в основному старi грабiжники, котрi всю католицьку Нiмеччину сплюндрували i котрим, мабуть, не вперше було в костелi ночувати. Усерединi лунали гомiн i вигуки. Охриплi голоси горлали табiрних пiсень, чулися радiснi верески жiнок, котрi в тi часи волочилися зазвичай за вiйськом.
Пан Кмiциц зупинився у вiдчинених дверях. Через дим вiд червоного полум’я побачив червонi, розпаленi напоями, вусатi пики солдатiв, котрi сидiли на дiжках i пили пиво. Іншi кидали костi або грали в карти. Ще iншi продавали ризи, а дехто мацав повiтруль, одягнених у яскравi сукнi. Вереск, смiх, дзеленчання кухлiв i затворiв мушкетiв, луна, що гримiла в склепiннях, оглушили його. У головi чоловiковi затьмарилося, очi не хотiли вiрити тому, на що споглядали, подих завмер йому в грудях. Пекло не здалося б йому страшнiшим.
Врештi схопився молодик за чуба i вибiг, повторюючи, як шаленець:
– Господи, поможи! Господи, покарай! Господи, рятуй!
Роздiл X
У Варшавi шведи вже давно хазяйнували. Позаяк Вiттемберг, справжнiй правитель мiста i командувач гарнiзону, перебував у той час у Краковi, то його заступав пан Радзейовський. Не менше нiж двi тисячi солдатiв стояло у цьому мiстi, оточеному валами i прилеглими до них юридиками[35 - Юридик – власнiсть шляхти або церкви, що не пiдлягала мiському праву.] з пишними церковними та свiтськими спорудами. Замок i мiсто не були знищенi, бо пан Вессель, староста маковський, здав його без бою, а сам разом iз залогою утiк поспiшно, побоюючись помсти свого особистого ворога, пана Радзейовськогo.
Аж коли пан Кмiциц став приглядатися ближче i краще, то побачив на багатьох будинках слiди хижих рук. Це були оселi тих мешканцiв, котрi повтiкали з мiста, не бажаючи терпiти чужого панування, або чинили опiр у той час, коли шведи дерлися на вали.
З панських палацiв, що височiли за юридиками, лише тi зберегли давню розкiш, власники яких душею i тiлом стали служити шведам. Стояв, отже, в повнiй величi палац Казановських, бо пан Радзейовський його захищав, i його власний, i пана коронного хорунжого Конецпольськогo, i той, який Владислав IV поставив, його потiм Казимирiвським назвали, але шляхетськi будiвлi були поруйнованi дуже помiтно. Палац Денхова був наполовину зруйнований, а канцлерський, так званий Оссолiнських, на Реформаторськiй вулицi, був розграбований вщент. З вiкон визирали нiмецькi найманцi, а те дороге начиння, яке небiжчик канцлер безпосередньо з Італii привiз, тi шкiри флорентiйськi, голландськi гобелени, майстерно зробленi секретери, перлами оздобленi, картини, бронзовi та мармуровi скульптури, годинники венецiйськi та гданськi, витонченi дзеркала – або лежали ще безладними купами на подвiр’i, або вже запакованi чекали, щоб iх, коли трапиться нагода, вiдiслали Вiслою до Швецii. Охороняли цi коштовностi вартовi, а тим часом нищили iх просто неба дощi.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
