Гетьман зламав печатку i став читати, час вiд часу вигукуючи:
– Вiн iде на Пiдляшшя!.. Питае, чи не маю я доручень у Тикоцин!.. Дорiкае менi!.. Навiть гiрше, послухай, що вiн тут пише:
«Хоче Ваша свiтлiсть громадянськоi вiйни, хоче ще один меч у лоно матерi встромити? Тодi приходьте на Пiдляшшя, я чекатиму i довiрюся Всевишньому, що пиху Вашу моiми руками покарае. Але якщо маете милосердя до вiтчизни, якщо совiсть Ваша озвалася, якщо Ваша свiтлiсть жалiе за своi давнi вчинки i виправити iх жадае, то для цього е поле для дiяльностi. Замiсть того, щоб громадянську вiйну починати, скличте посполите рушення, пiдiймiть селянство i вдарте на шведiв, поки безпечний Понтус нiчого не сподiваеться i жодноi пильностi не проявляе. Вiд Хованського перешкод у цьому мати Ваша свiтлiсть не буде, бо чутки до мене з Москви доходять, що вони й самi над експедицiею в Інфлянту мiркують, хоч i тримають це в таемницi. Врештi, якби Хованський захотiв щось затiяти, то я стримаю його за вiжки, й якщо б щиро мiг довiритись, то впевнений, що з усiх сил у порятунку батькiвщини Вашiй свiтлостi допомагати буду. Все вiд Вашоi свiтлостi залежить, бо ще е час повернути з дороги та провини змити. Тодi виявиться, що Ваша свiтлiсть не для особистоi вигоди, а для вiдвернення останньоi поразки вiддала Литву пiд шведську протекцiю. Нехай же Вашу свiтлiсть Бог так надихне, про що щоденно Його прошу, хоч мене Ваша свiтлiсть в особистiй вигодi звинувачуе несправедливо.
P. S. Я вчув, що облогу з Несвiжа зняли i що князь Мiхал iз нами хоче об’еднатися, як тiльки шкоду поправить. Дивiться, Ваша свiтлосте, як чеснi представники Вашоi родини чинять, i на iхнiй приклад задивляйтесь, i в будь-якому разi маете тепер вiз i перевiз».
– Ти таке чув? – закiнчив читати князь Ян.
– Чув. І що? – Богуслав дивився на брата.
– Треба було б вiд усього вiдмовитися, стiльки занехаяти, власну роботу своiми руками знищити.
– І з могутнiм Карлом-Густавом стятися, i вигнанця Яна-Казимирa за халяви хапати, щоб змилостивився, пробачив i на службу знову прийняв. Та й у пана Сапеги помилування просити.
Обличчя Янушa налилося кров’ю.
– Зверни увагу, що вiн пише: «Покайтесь, i я дарую Вам» – немовби сюзерен васалу!
– Інше писав би, якби йому шiсть тисяч шабель над карком висiло.
– І все ж… – замислився пригнiчено князь Януш.
– І все ж що?
– Вiтчизнi був би, може, порятунок так зробити, як Сапегa радить?
– А для тебе? Для мене? Для Радзивiллiв?..
Януш не вiдповiв, лише оперся головою на складенi п’ястуки i думав.
– Хай буде так! – сказав вiн нарештi. – Хай здiйсниться.
– Що ти вирiшив?
– Завтра вирушаю на Пiдляшшя, а через тиждень вдарю на Сапегу.
– Оце Радзивiлл! – втiшився Богуслав.
І вони подали один одному руки.
За мить Богуслав подався на вiдпочинок. Януш залишився сам. Раз за разом мiряв вiн важким кроком усю свiтлицю, i врештi ляснув у долонi. Особистий паж зайшов до покою.
– Хай астролог за годину прийде до мене з готовою фiгурою, – наказав магнат.
Паж вийшов, а князь знову взявся ходити та вiдмовляти своi кальвiнiстськi молитви. Пiсля чого заспiвав упiвголоса псалом, уриваючи часто, бо йому дихання бракувало, i споглядав час вiд часу через вiкно на зорi, що мерехтiли на небеснiй сферi.
Повiльно свiтла згасали в замку, але, крiм астролога i князя, ще одна iстота не спала у своiй кiмнатцi. Це була Олюнька Бiлевичiвнa. Стоячи навколiшки перед своiм лiжком, дiвчина обхопила голову руками та шепотiла зi заплющеними очима:
– Змилуйся над нами. Змилуйся над нами!
Вперше з часу вiд’iзду пана Кмiцицa юнка не хотiла, не могла молитися за нього.
Роздiл IX
Пан Кмiциц хоча й мав охороннi грамоти Радзивiлла до всiх капiтанiв, комендантiв i шведських губернаторiв, аби йому повсюдно вiльний проiзд забезпечували i кривди не чинили, але не наважувався ними скористатися. Вiн остерiгався, що князь Богуслав одразу ж iз Пiльвiшкiв розiслав на всi боки посильних зi застереженням до шведiв про те, що сталося, i наказом заарештувати пана Кмiцицa. Тому пан Анджей i чуже прiзвище прибрав, i навiть стан свiй змiнив. Оминаючи Ломжу й Остроленку, до яких першими звiстки дiйти могли, мчав своiми кiньми разом iз компанiею до Пшасниша, а звiдки через Пултуськ прагнув дiстатися Варшави.
Але перш, нiж вiн до Пшасниша дiйшов, зробив гак повз прусський кордон на Вонсошу, Кольно та Мишинець, адже Кемличi, добре знаючи тамтешнi пущi, могли непомiтно пройти повз псарiв, а до того ж мали ще й дружнi взаемини з курпами[28 - Курпи – польська етнографiчна група, що проживала на територiях двох мазовецьких пущ.], вiд котрих за потреби могли допомогу отримати.
Прикордонний край був уже майже повнiстю зайнятий шведами, котрi, однак, обмежуючись окупацiею значнiших мiст, не дуже важилися заходити в дрiмучi та безкраi лiси, заселенi озброеним людом, мисливцями, котрi нiколи з лiсiв не витикаються, i такими дикими, що ще рiк тому королева Марiя-Людовика наказала поставити каплицю в Мишинцi, посадила в нiй езуiтiв, котрi мали навчати вiри та пом’якшувати звичаi люду пущi.
– Чим довше не здибаемо шведiв, – промовляв старий Кемлич, – тим для нас краще.
– Але мусимо ж iх колись зустрiти, – вiдповiдав на це пан Анджей.
– Хто iх зустрiне в бiльшому мiстi, йому зазвичай бояться кривду вчинити, бо у кожному мiстi е якийсь уряд i якийсь старший комендант, до якого можна подати скаргу. Вже я про це людей розпитав i знаю, що iснують накази вiд шведського короля, якi забороняють сваволю та здирництво. Але меншi роз’iзди, якi далеко вiд очей комендантiв опиняються, на цi накази не зважають i мирних людей грабують.
Тому мандрiвники йшли лiсами, нiде дорогою шведiв не зустрiчаючи, ночували по смолокурнях i лiсових поселеннях. Мiж курпами, хоч майже нiхто з них досi не бачив шведiв, ширилися найрозмаiтiшi чутки про стан справ у краiнi.
Подейкували, що прибув люд iз-за моря, який людськоi мови не розумiе, нi в Ісуса Христа не вiрить, нi в Матiр Божу, нi у всiх святих i дивовижно хижий. Іншi казали про надзвичайну жадiбнiсть цих ворогiв до худоби, шкiри, горiхiв, меду та сушених грибiв. І якщо iм у них вiдмовляють, то пiдпалюють пущу. Дехто навiть стверджував, що це народ вовкулак, ласих на людське м’ясо, i лише м’ясом незайманок годуються.
Пiд впливом цих страхiтливих звiсток, якi в найбiльшi глибини пущанськi долетiли, стали курпи прислухатися i скликатися по лiсах. Тi, хто варив поташ i смолу, i тi, хто збором хмелю промишляв, i дроворуби, i рибалки, котрi розставляли вершi по зарослому узбережжю Росоги, i винники, i мисливцi, i бортники, i бобровники збиралися тепер по бiльших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущi з’явився, виганяти.
Пан Кмiциц, iдучи зi своiм кортежем, неодноразово зустрiчав бiльшi та меншi гурти цього люду, одягненого в коноплянi сорочки та вовчi, лисячi або ведмежi шкури. Не раз також зупиняли його на переходах i галявинах, питаючи:
– Ти хто такий? Часом не швед?
– Нi! – вiдповiдав пан Анджей.
– Хай тебе Бог захищае!
Полковник iз цiкавiстю приглядався до цих людей, котрi жили в лiсових сутiнках, й обличчя котрих нiколи не засмагали пiд вiдкритим сонцем. Захоплювався iхнiм зростом, смiливiстю поглядiв, щирiстю мови та зовсiм неселянською вiдвагою.
Кемличi, котрi iх знали, запевняли пана Анджея, що немае кращих вiд них стрiльцiв у всiй Речi Посполитiй. Також молодик зауважив, що всi мали добрi нiмецькi мушкети, якi в Пруссii за шкури вимiнювали. Просив iх також свiй хист у стрiльбi показати i дивувався вправнiстю, а в душi мiркував: «Якби менi довелося загiн збирати, тут би його знайшов».
У самому Мишинцi здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрiльцiв тримали кругову оборону мiсii, бо остерiгалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим бiльше, що остроленкiвський староста наказав прорубати дорогу в лiсах, аби священикам, котрi в мiсii жили, дати «до свiту доступ».
Хмелярi, котрi свiй товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша i тому вважалися досвiдченими людьми, розповiдали, що в Ломжi, Остроленцi та в самому Пшаснишi аж роiться вiд шведiв, котрi там уже господарюють, як у себе вдома, i податки збирають.
Пан Кмiциц узявся намовляти курпiв, аби не чекали шведiв у пущi, а самi вдарили на Остроленку та вiйну затiяли, i сам викликався iх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики вiдмовили iх вiд такого божевiльного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край пiдiйметься, i передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.
Пан Анджей вiд’iхав, але шкодував про втрачену можливiсть.
Тiльки йому й утiхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то нi Речi Посполитiй, нi королевi не забракне в цих мiсцях захисникiв. «Якщо так само е й деiнде, то можна було б починати», – гадав парубок.
І гаряча його вдача рвалася до рiшучих дiй, але розум зупиняв: «Курпи самi шведiв не здолають. Проiдеш ще шмат краiни, оглядайся, придивляйся, а потiм послухай королiвський наказ».
Тому iхав далi. Вибравшись iз глибоких пущ на лiсовi рубежi, в околицю, густiше заселену, помiтив парубок по всiх селах незвичайний рух. По всiх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екiпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих мiст i мiстечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вiрнiсть новому королю. Видавали iм за це свiдоцтва, якi мали iхнi маетки та звання боронити. У столицях земель i повiтiв проголошували «капiтуляцii», що пiдтверджували визнання вольностей i привiлеiв шляхетського стану.
