Тодi Богуслав звернувся до брата:
– Маю також надiю, що його кара не мине, i першим же подбаю, щоб вiн звичайною смертю не загинув, але лише ваша свiтлiсть може його покарати, бо це ваш придворний i ваш полковник.
– Заради Бога! Мiй придворний?.. Мiй полковник? Що ж це за один?! Хто?.. Кажiть, ваша свiтлосте!
– Його iм’я пан Кмiциц! – оголосив Богуслав.
– Кмiциц?!.. – повторили всi нажахано.
– Це неправда! – скрикнула враз Бiлевичiвнa, зiрвавшись iз крiсла. Очi ii палали, а груди високо здiймалися.
Запанувала глуха мовчанка. Однi ще перетравлювали страшну новину Богуслава, iншi ж дивувалися зухвалостi цiеi панни, котра посмiла молодого князя у брехнi звинуватити. Мечник расейняйський став белькотiти: «Олюнько! Олюнько!» А Богуслав напустив на обличчя смуток i зронив без гнiву:
– Якщо це ваш родич чи наречений, то менi шкода, що я цю новину повiдомив, але викиньте його з серця, бо негiдний вiн вас, панно.
Дiвчина стояла ще якусь мить у болi, полум’i та жаху. Але повiльно обличчя ii вистигало, аж стало холодним i блiдим. Юнка знову опустилася в крiсло i промовила:
– Даруйте, ваша свiтлосте. Даремно я перечила. На цього чоловiка це схоже.
– Нехай мене Господь Бог покарае, якщо я щось iнше вiдчуваю, крiм жалю, – вiдповiв м’яко князь Богуслав.
– Це був наречений цiеi панни, – зауважив князь Януш, – я сам iх сватав. Юнак молодий, гарячий, напустував добряче. Я рятував його вiд закону, бо вiн добрий жовнiр. Я знав, що вiн баламут i таким залишиться. Але щоб шляхтич до такого неподобства був схильний, такого навiть вiд нього не сподiвався.
– Лихий вiн чоловiк, давно я це знав! – вставив i свiй грiш Ганхов.
– І не застерегли мене? Чому ж? – спитав iз докором князь Януш.
– Бо боявся, що ваша свiтлiсть у зрадi мене запiдозрить, адже вiн тодi мав бiльшу довiру, нiж я.
– Horribile dictu et auditu[27 - Horribile dictu et auditu (лат.) – страшно й сказати вголос.], – наголосив Корф.
– Шановне панство, – сказав Богуслав, – даймо ж цьому спокiй! Якщо вже вам важко це слухати, то що ж залишаеться паннi Бiлевичiвнi.
– Ваша свiтлiсть не повинна зважати на мене, – озвалася Олюнька, – я можу все вже вислухати.
Але вечеря пiдходила до кiнця, подали воду для миття рук, пiсля чого князь Януш пiднявся першим i подав руку панi Корф, а князь Богуслав – Олюньцi.
– Зрадника вже Бог скарав, – шепнув молодик дiвчинi, – бо хто вас втратив, той небо втратив. Ще не минуло й двох годин, як я з вами познайомився, чарiвна панянко, а хотiв би вас бачити вiчно, не в болi чи в сльозах, а в насолодах i щастi.
– Дякую вашiй свiтлостi, – вiдповiла Олюнька.
Пiсля того, як дами пiшли, чоловiки повернулися ще за стiл шукати радощiв у келихах, яких наставили густо. Князь Богуслав пив запоем, бо був задоволений собою. Князь Януш бесiдував iз паном расейняйським мечником.
– Я завтра iду з вiйськом на Пiдляшшя, – повiдомив вельможа. – У Кейдани зайде шведський гарнiзон. Бог зна, коли я повернуся. Ви не можете тут iз дiвчиною залишатися, бо iй бути помiж солдатнi непристойно. Ви поiдете обое з князем Богуславом у Тауроги, де панночка при дружинi моiй може собi знайти затишний притулок.
– Ваша свiтлосте, – казав на те расейняйський мечник, – Бог нам дав своi власнi закутки, то навiщо ж нам у чужi краi iздити. Велика то милiсть вашоi свiтлостi, що про нас пам’ятаете. Але не бажаючи прихильнiстю зловживати, ми жадали б пiд власну стрiху повернутися.
Князь не мiг пояснити пановi мечнику всiх причин, через якi за жодну цiну не хотiв випускати з рук Олюньку, але про одну сказав iз усiею жорсткою вiдкритiстю магната:
– Якщо не хочете прийняти моеi прихильностi, ваша справа. Але я вам скажу, що це дуже необачно. Ви там станете заручником. І тодi менi за всiх Бiлевичiв вiдповiсте, котрi, я знаю це добре, не входять у число моiх приятелiв i готовi збурити Жемайтiю, коли я вiдбуду. Варто було б iм порадити, щоб тут сидiли спокiйно i проти шведiв нiчого не затiвали, бо голова ваша i ваша небога за це вiдповiсть.
Мечникoвi, очевидно, забракло терпiння, бо вiн енергiйно промовив:
– Даремно менi на своi шляхетськi права посилатися. Сила на боцi вашоi свiтлостi, i менi байдуже, де у в’язницi сидiти. Можу бiльше навiть там, нiж тут!
– Годi! – обiрвав його рiзко князь.
– Годi, то й годi! – погодився мечник. – Бог також дасть, що насильства закiнчаться i закон знову запануе. Коротко кажучи, нехай ваша свiтлiсть менi не погрожуе, бо я не боюся.
Богуслав побачив справжнi блискавки гнiву, що замиготiли на обличчi Януша, бо дуже швидко пiдiйшов.
– Про що мова? – поцiкавився вiн, стаючи мiж спiвбесiдниками.
– Я сказав пановi гетьмановi, – пояснив роздратовано мечник, – що волiю в’язницю в Таурогах, нiж у Кейданaх.
– У Таурогах немае в’язницi, лише мiй дiм, в якому ви будете, як у себе вдома. Знаю, що гетьман хоче бачити вас як заручника, а я бачу лише милого гостя.
– Дякую вашiй свiтлостi, – вклонився мечник.
– Це я вам дякую. Випиймо разом, бо кажуть, що дружбу потрiбно вiдразу ж запити, щоб не зiв’яла у зародку.
Сказавши це, Богуслав пiдвiв пана мечника до столу, i вони взялися за келихи.
Годиною пiзнiше мечник повертався хитаючись до своеi кiмнати i повторюючи впiвголоса:
– Хороший пан! Чесний пан! Поряднiшого навiть удень iз лiхтарем не знайти. Золото! Щире золото. Охоче кров за нього я пролив би.
Тим часом брати залишилися сам на сам. Мали ще мiж собою про що порадитись, до того ж i листи прийшли, за якими послали пажа, щоб iх вiд Ганховa принiс.
– Либонь, – сказав Януш, – немае у тому i слова правди, що ти про пана Кмiцица казав?
– Звiсно. Ти й сам це знаеш чудово. Але визнай, чи не мав Мазарiнi рацii? Одним махом поквитався жорстоко з ворогом i вчинив пролом у тiй вродливiй фортецi. Що? Хто так зумiе?.. Це називаеться iнтрига, гiдна першого на свiтi двору! А та Бiлевичiвнa така ж чарiвна, як i прекрасна, i, Матiнко Божа, наче королiвськоi кровi! Я гадав, що зi шкiри вистрибну!
– Пам’ятай, що ти дав слово. Пам’ятай, що згубиш нас, якщо той листи оприлюднить.
– Якi брови! Який королiвський погляд, аж повагу викликае. Звiдки в такiй панночцi така майже королiвська велич?.. Я бачив якось в Антверпенi Дiану, що на гобеленi майстерно вишита, собак на цiкавого Aктеонa нацьковуе. Один в один вона!
– Гляди, аби пан Кмiциц листiв не оприлюднив, бо тодi нас собаки до смертi загризуть.
– Неправда! Це я пана Кмiцицa на Aктеона перетворю i на смерть засуджу. На двох полях вже його розбив, i дiйде мiж нами ще до сутички!
Подальшу розмову перервав прихiд пажа з посланням.
Вiленський воевода взяв лист у руки i перехрестив. Завжди так робив, щоб вiд поганих новин убезпечитись. Потiм, замiсть того, щоб вiдкрити, взявся його оглядати уважно. Враз змiнився на обличчi.
– Герб Сапегiв на печатцi! – верескнув князь. – Це вiд воеводи вiтебського.
– Вiдкривай швидше! – нетерплячився Богуслав.
