Шляхта поспiшала скласти присягу не так через бажання, як iз примусу, бо впертим загрожувало покарання, що полягало в конфiскацii та грабунках. Торочили, що тут i там узялися вже шведи, так само, як у Великiй Польщi, вкручувати пiдозрюваним пальцi в курок мушкета. Повторювали також iз тривогою, що на багатших навмисно кидали пiдозри, щоб iх обдерти, як липку.
Так що небезпечно було залишатися на селi. Тому заможнiшi прагнули сховатися по мiстах, щоб, перебуваючи пiд безпосереднiм наглядом шведських комендантiв, уникнути пiдозри в пiдступах проти шведського короля.
Пан Анджей нашорошував вуха на те, що теревенила шляхта, хоча тi не дуже хотiли з ним балакати, як iз простим пахолком, однак молодик второпав, що навiть найближчi сусiди, знайомi, бiльше того – приятелi – не згадують мiж собою шведiв i нове панування щиро. Нарiкають, щоправда, голосно на «реквiзицii», та й справдi було на що, бо до кожного села, кожного мiстечка приходили листи комендантiв iз наказом постачання великих кiлькостей збiжжя, хлiба, солi, худоби, грошей, i часто тi накази переходили межу, особливо коли щойно вичерпали всi запаси, а вже вимагають нових. Якщо ж хтось не платив, йому присилали екзекуцiю, яка потрiйно забирала.
Минулися давнi часи! Кожен тягнувся, як мiг, собi вiд рота вiдривав i давав, i платив, нарiкаючи та стогнучи, а в душi мiркуючи, що давнiше було по-iншому. Та в очi втiшаються, що коли военнi часи минуться, скiнчаться й тi реквiзицii. Обiцяли це i самi шведи, кажучи, що як тiльки король усю краiну опануе, зараз же по-батькiвськи правити почне.
Шляхтi, яка вiдступилася вiд власного монарха та вiтчизни, яка ранiше, ще зовсiм недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, пiдозрюючи його, що до absolutum dominium[29 - Повноправне володiння (лат.).] прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках i сеймах, а в жаданнi новин i змiн дiйшла навiть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тiльки б мати якiсь змiни, – сором було тепер навiть нарiкати. Бо ж Карл-Густав звiльнив iх вiд тирана, бо ж вони добровiльно покинули законного монарха, а тепер мають тi змiни, яких так сильно жадали.
Тому тепер навiть найдовiрливiшi не розмовляли щиро один з одним, що про тi змiни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що i набiги, i реквiзицii, i грабежi, i конфiскацii тiльки тимчасовi i необхiднi до часу, i скоро минуться, як тiльки Карл-Густав на польський трон сяде.
– Важко, панове браття, важко, – зауважував часом один шляхтич iншому, – але маемо тiшитися новим королем. Магнат вiн i великий воiн, приборкае козакiв, туркiв вгамуе i септентронiв вiд кордонiв вiджене, а ми зi Швецiею в спiлцi розквiтнемо.
– Хоч би ми i навiть не радi були, – вiдповiдав той, – що вдiеш проти такоi могутностi? З мотикою на сонце не пiдеш.
Інколи iх кликали на свiжу присягу. Пан Кмiциц хвилювався, слухаючи такi балачки та мiркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заiздi, що мусить бути вiрний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав i сказав йому:
– Мабуть, маеш, пане, два язики, один для справжнiх, а другий для фальшивих присяг, бо ж i Яновi-Казимиру присягав!
Було при цьому багато й iншоi шляхти, бо це трапилося вже недалеко вiд Пшаснишa. Почувши такi слова пана Кмiцицa, всi заворушилися. На обличчях одних було помiтно подив вiд смiливостi пана Анджея, iншi зашарiлися, аж нарештi найповажнiший промовив:
– Нiхто тут присягу давньому королевi не ламав. Сам вiн нас звiльнив вiд неi, коли з краiни втiк, не почуваючи себе вiдповiдальним за ii захист.
– Бодай би вас побили! – вигукнув пан Кмiциц. – А король Локетек[30 - Владислав I Локетек (1260—1333) – польський король iз династii П’ястiв.] скiльки разiв мусив iз краiни втiкати, i щоразу повертався, а його народ не зрадив, тому що страх Божий ще в серцях був! Не Ян-Казимир утiк, зрадники вiд нього вiдступилися i тепер його кусають, аби власнi провини перед Богом i людьми вiдбiлювати!
– Занадто смiливо патякаеш, хлопче. Звiдки ти такий узявся, що тутешнiх людей хочеш Божого страху навчати? Дивися, щоб тебе шведи не почули!
– Якщо ви такi цiкавi, то можу сказати, що я з Княжоi Пруссii й електоровi належу. Але вiд кровi сарматськоi походжу, i пошану до батькiвщини вiдчуваю, тому соромно менi за байдужiсть цього народу.
Тут шляхта, забувши про свiй гнiв, оточила незнайомця колом i стала випитувати з цiкавiстю й нетерплячiстю:
– То ви з Княжоi Пруссii?.. То розказуйте, що знаете! Що там електор? Не думае нас рятувати з тарапатiв?
– З який тарапатiв?.. Ви присягнули новому королевi, тому не балакайте про тарапати. Як ви собi постелили, так i спiть.
– Присягнули, бо не могли iнакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажiть так, немовби ми цього не робили.
– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажiть смiливо, немае тут зрадникiв мiж нами.
– Ви всi зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведськi наймити!
Сказавши це, вiн вийшов iз примiщення ще й дверима грюкнув, а тi залишилися присоромленi та здивованi. Нiхто не вхопився за шаблю, нiхто не подався за паном Кмiцицем, аби поквитатися за образу.
А тим часом вiн подався до Пшаснишa. За кiльканадцять стай до мiста перехопив його шведський патруль i повiв до командування. Рейтарiв було в тому патрулi тiльки шестеро i сьомий унтер-офiцер, тому Сорока i три Кемличi споглядали на них ласо, як вовки на овець, i лише питали очима Кмiцицa, чи не час за них узятися.
Пан Анджей також вiдчував неабияку спокусу, тим бiльшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але вiн стримався i дозволив спокiйно вiдвести себе до коменданта.
Там доповiв, хто вiн такий, що з краiни електора прибув i щороку до Суботи з кiньми iздить. Кемличi мали вiдповiднi свiдоцтва, якими добрi знайомi у мiстi iх забезпечили. Тому комендант, i сам прусський нiмець, не став чинити iм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, i прагнув iх побачити.
А коли челядь пана Кмiцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно i зауважив:
– Я iх куплю. Іншому вiдiбрав би задарма, але ви з Пруссii, то вас не скривджу.
Пан Кмiциц дещо розгубився. Бо якщо дiйде до продажу, то вiдпаде потреба iхати далi i довелося б йому повернути до Пруссii. Тому назвав таку високу цiну, що була майже вдвiчi вища за реальну вартiсть коней. Несподiвано офiцер не проявив обурення i не став торгуватися.
– Гаразд, – погодився вiн. – Заганяйте коней у стайнi, а я вам плату зараз винесу.
Кемличi зрадiли подумки, але пан Анджей упав у шал i став лаятись.
Не було, однак, iншоi ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу пiдозра на продавцiв, що лише про людське око торгують.
Тим часом повернувся офiцер i подав пану Кмiцицу клаптик паперу з написом.
– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.
– Грошi, або те саме, що грошi, бо це квитанцiя.
– А де менi заплатять?
– У головнiй ставцi.
– А де головна ставка?
– У Варшавi, – вiдрубав офiцер, посмiхаючись злостиво.
– Ми лише за готiвку торгуемо. Як же це так? Що це таке?.. – застогнав старий Кемлич. – Сили небеснi!
Але пан Кмiциц обернувся до нього, зиркнув загрозливо i сказав:
– Для мене слово пана коменданта те саме, що й готiвка, а до Варшави охоче поiдемо, бо там у вiрменiв годящий товар одержати можна, за який у Пруссii добре заплатять.
Потiм, коли офiцер пiшов, зауважив пан Анджей на втiху пану Кемличу:
– Цить, шельмо. Цi квитанцii – найкращi охороннi грамоти, бо навiть до Кракова заiдемо з ними, зi скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з камiння сир вичавити, нiж грошi зi шведiв. Але це нам на руку. Плюгавець думае, що вивiв нас у поле, а тим часом навiть не знае, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збиткiв не зазнали.
Старий зiтхнув i вже лише за звичкою не припиняв нарiкати якийсь час:
– Обдерли, знищили, до злиднiв привели!
Але пан Анджей дуже зрадiв, побачивши вiдкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшавi йому не заплатять, i ймовiрно нiде. Тому буде мати можливiсть iхати щораз далi, нiби шукаючи вiдшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий пiд Краковом перебував, зайнятий облогою давньоi столицi.
Тим часом вирiшив пан Анджей залишитися на нiч у Пшаснишi, дати коням вiдпочити i, не змiнюючи свого прибраного прiзвища, покинути нарештi чужу личину пахолка. Зауважив бо, що убогого конюха зневажають усi i швидше хтось нападе, менше вiдповiдальностi за покривдження ницого вiдчуваючи. Важче йому також було в цiй личинi i до заможнiшоi шляхти доступитися, то й важче втямити, що хто думав.
Тому одягнув шати, вiдповiднi для свого походження, i пiшов у шинок iз усiею братiею побалакати. Але не втiшило його те, що почув. По заiздах i корчмах шляхта пила за здоров’я шведського короля i за щастя протектора цокалася келихами зi шведською старшиною, реготала з насмiшок, якi офiцери дозволяли собi щодо короля Янa-Казимирa та пана Чарнецькогo.
Так страх за власну шкуру i майно опустив людей, що вони загравали зi загарбниками, охоче пiдтримуючи iхнiй хороший настрiй. Проте i така пiдлiсть мала своi межi. Шляхта дозволяла насмiхатися зi себе, з короля, з гетьманiв, з пана Чарнецькогo, але не з релiгii, i коли якийсь шведський капiтан оголосив, що лютеранська вiра така ж добра, як i католицька, молодий пан Грабковський, сидячи збоку, не змiг знести блюзнiрства, i вперiщив промовцю в скроню обушком, вiдтак, скориставшись сум’яттям, вислизнув iз шинку та зник у натовпi.
Узялися його шукати, але прийшли звiстки, якi повернули увагу в iнший бiк. Кур’ери прибули з депешами, що Кракiв здався, пан Чарнецький у полонi й остання завада шведському пануванню впала.
