Потоп. Том III
Генрик Сенкевич
«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660). Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв. У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич…
Потоп. Том 3
Потоп
Роздiл I
У той час, коли в Речi Посполитiй усе живе сiдало на коня, Карл-Густав безперестанку перебував у Пруссii, зайнятий здобуванням тамтешнiх мiст i перемовами з електором. Пiсля несподiвано легкого пiдкорення краiни скандинавський полководець усвiдомив, що шведський лев зжер бiльше, нiж нутрощi його перетравити зможуть. Пiсля повернення Янa-Казимирa вiн уже втратив надiю втримати Рiч Посполиту цiлком, але зрiкаючись у душi цiлого, хотiв принаймнi якнайбiльшу частину здобичi захапати, i насамперед Королiвську Пруссiю, провiнцiю, що до його Примор’я прилягала, родючу, великими мiстами всiяну та багату.
Але ця провiнцiя, що першою стала захищатися, i досi вперто стояла на боцi законного короля та Речi Посполитоi. Повернення Янa-Казимирa i заснування Тишовецькоi конфедерацii спровокували вiйну, що могла прусський дух пiдняти, у правильностi дотримання вiрностi переконати i до повстання спонукати, тому вирiшив Карл-Густав зламати опiр, стерти сили Казимира, щоб пруссакам надiю на допомогу вiдiбрати.
Був змушений це зробити i з огляду на електора, котрий могутнiшому завжди готовий коритися. Шведський король вивчив його дуже грунтовно i навiть на мить не сумнiвався, що якщо Казимирoвa фортуна переважить, електор на його бiк знову перекинеться.
Облога Мальборка зайшла в глухий кут, бо чим наполегливiше фортецю атакували, тим запеклiше ii пан Вейгер захищав. Тому вирушив Карл-Густав до Речi Посполитоi, щоб Янa-Казимирa навiть у найвiддаленiшому кутку його краiни дiстати.
А що дiя за рiшенням у нього наставала так швидко, як грiм за блискавкою, то миттю пiдняв король вiйська, що стояли по мiстах, i перш нiж у Речi Посполитiй схаменулися, перш нiж звiстка про його похiд розiйшлася, вiн уже минув Варшаву i в найгарячiший жар пожежi кинувся.
Тож налiтав монарх, на бурю схожий, гнiвом, помстою та злiстю спонукуваний. Десять тисяч коней топтало за ним поля, ще снiгом вкритi, пiхоту з гарнiзонiв вiн забирав i летiв вихором на пiвдень Речi Посполитоi.
Дорогою палив i вбивав усе дощенту. Не був це вже той давнiй Карл-Густав, добрий, людяний i веселий, котрий аплодував польськiй кавалерii, пiдморгував на бенкетах i лестив жовнiрам. Тепер усюди, де з’являвся, лилася потоком шляхетська та селянська кров. Дорогою винищував ополченцiв, вiйськовополонених вiшав, нiкого не жалiв.
Але як помiж гущавини борiв могутнiй ведмiдь несе свою важку тушу, ламае по дорозi лiд i галуззя, так вовки йдуть у назирцi за ним i не смiють йому дорогу заступити, щораз ближче наступають на нього ззаду. Так i тi загони ополченськi тягнулися за армiею Карла, в щораз бiльшi об’еднуючись загони, i пантрували за шведом, як тiнь слiдуе за людиною. Та навiть краще за тiнь, бо переслiдували i вдень, i вночi, i в погоду, i в негоду. Водночас перед зайдами руйнували мости, знищували продовольство. Тому окупанти були змушенi йти, як пустелею, не маючи де голови прихилити або чим у голодi пiдкрiпитися.
Тож Карл-Густав скоро збагнув, якою страшною виявилася його iнiцiатива. Вiйна розлилася навколо нього настiльки широко, наскiльки море розливаеться навколо самотнього корабля, що заблукав. Палала Пруссiя, палала Велика Польща, яка, першою шведське пiдданство прийнявши, першою ж хотiла той хомут скинути. Палали Мала Польща, Украiна, Литва та Жемайтiя. У замках й у великих мiстах, нiби на островах, трималися ще шведи, зате села, бори, поля, рiчки були вже пiд польським контролем. Не лише окрема людина, чи нечисленний роз’iзд, а й навiть цiлий полк не мiг вiд головних шведських сил хоча б на двi години вiдлучитися, бо вiдразу ж пропадав без слiду, а бранцi, котрi потрапляли в селянськi руки, вмирали в жахливих муках.
Даремно Карл-Густав по селах i мiстах проголошувати наказав, що якщо якийсь селянин озброеного шляхтича живим або мертвим привезе, то отримае вольностi та землю в довiчне володiння. Селяни на рiвнi зi шляхтою та мiщанами потягнулися до лiсiв. Люди з гiр, люди з глибоких пущ, люди з лугiв i полiв укоренилися в лiсах, робили засiдки проти шведiв на дорозi, нападали на меншi залоги, вирiзали до ноги роз’iзди. Цiпи, вила та коси не гiрше за шаблi шляхти напилися шведськоi кровi.
Тим бiльший гнiв наростав у серцi Карла, що ще кiльканадцять мiсяцiв тому так легко ця краiна йому пiддалася, а тепер не мiг второпати, що сталося, звiдки цi сили, звiдки цей опiр, звiдки ця страшна вiйна не на життя, а на смерть, кiнця якоi вiн не бачив i прогнозувати його не брався.
Часто також вiдбувалися наради в шведському таборi. З королем перебували брат його Адольф, принц бiпонтiйський, котрий командував вiйськами, Роберт Дуглас, Генрiх Горн, родич того, котрого пiд Ченстоховою селянська коса скосила, Вальдемар, данський граф, i той самий Мiллер, котрий бiля пiднiжжя Ясноi Гури славу свою вiйськову втратив, i Ашемберг, котрий кавалерiею найкраще командував, i Гаммершильд, котрий гарматами завiдував, i старий розбiйник, маршал Арвiд Вiттемберг, котрий шкуродерствами своiми прославився та залишки здоров’я свого намагався зберегти, бо йому галлiйська недуга допiкала, а також Форгель i багато iнших. Це все були полководцi, котрi вмiли здобувати мiста, а в полi поступалися лише королiвському генiю.
Вони в душi боялися, щоб усе вiйсько з королем не загинуло, труднощами, браком провiанту та польською затятiстю зморенi. Старий Вiттемберг вiдверто вiдмовляв короля вiд цього походу.
– Як можна, ваша величносте, – переконував вiн, – ганятися аж у руськi землi за ворогом, який нищить усе по дорозi, сам невидимим залишаючись? Що тут вдiеш, якщо коням не лише сiна чи вiвса, але навiть соломи зi стрiх бракуе, а люди вiд голоду попадають? Де тi вiйська, що на допомогу нам прийдуть, де замки, в яких ми могли б вiдгодуватися та стомленим тiлам своiм дати перепочинок? Я не порiвнюю себе з вашою величнiстю, але якби я був Карлом-Густавом, вашою славою вкритим, що у визначних перемогах здобута, на хитку колiю такоi вiйни не ставав би.
На це Карл-Густав вiдповiв:
– І я також, якби я був Вiттембергом.
Вiдтак монарх згадував Александрa Македонського, iз котрим любив себе порiвнювати, i йшов уперед, ганяючись за паном Чарнецьким. А той, не маючи достатнiх i вправних сил, утiкав вiд нього, але тiкав, як вовк, завжди готовий кинутись на переслiдувачiв. Часом вiн iшов перед шведами, часом по флангах, а часом, сховавшись у глухих лiсах, вiдпускав iх уперед, так що вони думали, що супротивника наздоганяють, а той насправдi йшов назирцi. Вiдсталих вирiзали, там i тут наздоганяли якийсь роз’iзд, знищували загони пiхоти, що забарилися, нападали на пiдводи з провiантом. І нiколи шведи не знали, де iхнiй ворог, з якого боку вдарить. Не раз у нiчних сутiнках вiдкривали вогонь iз гармат i мушкетiв по заростях, вважаючи, що супротивника мають перед собою. Стомлювалися смертельно, йшли в холодi, голодi та вiдчаi, а караючий меч vir molestissimus[1 - Vir molestissimus (лат.) – украй обтяжений i виснажений.] постiйно висiв над ними, як хмара з градом зависае над ланом збiжжя.
Врештi-решт дiстали його пiд Голомб’ем, неподалiк вiд гирла, де Вепр впадае у Вiслу. Деякi польськi хоругви, що були напоготовi, кинулися стрiмко на ворога, сiючи страх i панiку. Першим навалився пан Володийовський зi своею ляуданською хоругвою i зiм’яв вiйсько данського принца Вальдемарa. Своею чергою, пан Самуель Кавецький i його молодший брат Ян напали з пагорба зi своею панцерною хоругвою на найманих англiйцiв Вiлкiнсонa, й умент зжерли iх, як щупак поглинае коропа. А пан Малявський зiткнувся з принцом бiпонтiйським так щiльно, що люди i конi позмiшувалися мiж собою, як курява, яку два вихори з протилежних бокiв несуть i один вир iз неi творять. В одну мить вiдтiснили шведiв до Вiсли. Побачивши це, Дуглас поквапився зi своею добiрною рейтарiею на виручку. Але натиску цiеi новоi потуги стримати вже не могли. Тож почали шведи стрибати з високого берега на лiд, падаючи мертвими так густо, що чорнiли на заснiженому полi, як лiтери на бiлому аркушi. Загинув принц Вальдемар, полiг Вiлкiнсон, а принц бiпонтiйський, звалений iз коня, ногу зламав. Проте загинули в рiзний спосiб i обидва пани Кавецькi, а також пани Малявський, Рудавський, Роговський, Тимiнський, Хоiнський i Порванецький. Натомiсть пан Володийовський, котрий у шведськi ряди, як у воду, пiрнав iз головою, навiть найменшоi рани не отримав.
Тим часом прибув i сам Карл-Густав iз головними силами, гарматами, i перебiг бою змiнився. Решта полкiв пана Чарнецькогo, недисциплiнованi i не достатньо вишколенi, не зумiли вчасно перешикуватися, деякi коней не мали пiд рукою, iншi, котрi по дальших селах стояли, всупереч наказам залишатися напоготовi розiйшлися по домiвках. Тому, коли ворог напав несподiвано, одразу ж кинулися врозтiч, i в бiк Вепра повтiкали. Тому пан Чарнецький наказав сурмити вiдступ, аби тi полки, якi першими атакували, не втратити. Однi подалися за Вепр, iншi – до Кiнськоi Волi, залишаючи поле та славу перемоги Карлoвi. А тих, хто за Вепр тiкали, довго переслiдували хоругви панiв Зброжекa та Калинськогo, котрi ще на боцi шведiв воювали.
Радiсть запанувала у шведському таборi незмiрна. Невеликi, щоправда, дiсталися шведам вiд тiеi перемоги трофеi: сакви з вiвсом i кiлька порожнiх возiв, але Карлoвi до здобичi цього разу було байдуже. Король радiв, що перемога, як у давнi часи, повернулася до нього, що як тiльки вiн з’явився, то всiх розбив. І це самого пана Чарнецькогo, на котрого найбiльшi надii Ян-Казимир i Рiч Посполита покладали. Монарх мiг сподiватися, що звiстка пошириться всiею краiною, що кожнi вуста повторюватимуть: «Чарнецького розбили», що страхопуди розмiри поразки роздують i тим самим засмутять серця i вiдберуть запал усiм, хто на поклик Тишовецькоi конфедерацii за зброю взявся.
Коли монарху принесли i кинули пiд ноги тi сакви вiвса, а разом iз ними тiла Вiлкiнсонa та Вальдемарa, той звернувся до своiх зажурених генералiв:
– Не треба хмурити чоло, бо це – найбiльша перемога, яку впродовж року вдалося здобути, й усю вiйну вона закiнчити може.
– Ваша королiвська величносте, – вiдказав Вiттемберг, котрий у своiй слабкостi бачив речi песимiстичнiше. – Дякуймо Боговi, якщо дальший похiд будемо мати спокiйний. Бо хоч такi вiйська, як пана Чарнецькогo, хутко розпорошуються, але й мерщiй знову в купу збираються.
На це король зауважив:
– Пане маршале! Я не вважаю вас гiршим полководцем за пана Чарнецькогo, але якби я вас так розбив, то можу закластися, що i за два мiсяцi ви не змогли б вiйсько зiбрати.
Вiттемберг лише мовчки вклонився, а Карл правив далi:
– Правду кажете, похiд будемо мати безпечний, бо лише пан Чарнецький мiг його справдi стримувати. Немае вiйська пана Чарнецькогo – немае й перешкод!
Генерали втiшилися вiд цих слiв. Одурманенi перемогою вiйська проходили перед очима короля з вигуками та спiвами. Пан Чарнецький припинив висiти, як хмара, над ними. Пан Чарнецький переможений i припинив свое iснування! Вiд цiеi думки забули про всi незгоди, яких зазнали. Вiд цiеi милоi думки забули й про майбутнi труднощi. Слова короля, якi багато офiцерiв чули, розлетiлися по табору й усi були переконанi, що перемога ця справдi мала надзвичайне значення, що дракон вiйни переможений, а тепер настали часи для помсти та панування.
Монарх дав вiйську кiльканадцять годин перепочинку. Тим часом iз Козениць прибули пiдводи з провiантом. Вiйсько розмiстилося в Голомб’i, Кровенiках i Жижинi. Рейтари пiдпалили покинутi подвiр’я, повiсили кiльканадцятьох селян, узятих зi зброею в руках, i кiлькох пахолкiв, котрих сплутали iз селянами. Потiм вiдбувся бенкет, пiсля якого солдатня заснула мiцним сном, вперше вже вiддавна спокiйним. Наступного дня прокинулися бадьорi i першi слова в усiх на язиках були:
– Немае бiльше Чарнецькогo!
Повторювали це один одному, немовби навзаем хотiли доброю новиною подiлитися. Похiд розпочався весело. День був сухий, холодний i погожий. Кiнськi тiла та нiздрi вкрилися памороззю. Льодяний вiтер заморозив калюжi на Люблiнському трактi i дорогу зробив прохiдною.
Вiйсько розтягнулося майже на милю вужем, чого ранiше не робили нiколи. Два драгунськi полки пiд командуванням француза Дюбуа пiшли на Кiнську Волю, Маркушiв i Гарбiв, за милю вiд головних сил. Якби так iшли ще три днi тому, то iх обов’язково спiткала б смерть, але тепер передував шведам страх i слава перемоги.
– Немае бiльше Чарнецькогo! – повторювали офiцери та солдати.
Похiд вiдбувався спокiйно. З лiсових глибин не чулися вигуки, iз заростiв не прилiтали стрiли, невидимою рукою випущенi.
Над вечiр Карл-Густав прибув до Гарбовa, веселий i в хорошому гуморi. Вже саме хотiв вдатися до вiдпочинку, як тут Ашемберг повiдомив через службового офiцера, що хоче побачити короля в нагальнiй справi.
За хвилину вiн зайшов до квартири, i не сам, а з драгунським ротмiстром. Король, котрий мав швидке око та пам’ять, таку обширну, що iмена майже всiх жовнiрiв пам’ятав, упiзнав зараз же капiтана.
– А що нового, Фрiде? – спитав вiн. – Дюбуа повернувся?
– Дюбуа мертвий, – вiдповiв Фрiд.
Король сторопiв. Лише тепер зауважив, що ротмiстр мав вигляд, немов його з могили викопали, й одяг на ньому пошарпаний.
– А драгуни? – поцiкавився монарх. – Їх же два полки?
– Всiх до ноги вирiзали. Мене одного живим вiдпустили!
Смагляве обличчя короля потемнiло. Руками вiн заправив собi пасма волосся за вуха.
– Хто це зробив?
– Чарнецький!
Карл-Густав замовк i здивовано витрiщився на Ашембергa, а той лише головою кивав, немовби мав намiр повторювати:
