А тим часом ближче берега дорiзали залишки рейтарiв Канненберга. Уся шведська армiя вивалилася натовпом, як одна людина, на високий берег Сяну. Пiхота, кавалерiя, артилерiя перемiшалися мiж собою. І дивилися всi, наче в давньому римському цирку на видовище, лише споглядали, зцiпивши зуби, з розпачем у грудях, нажаханi, побиваючись вiд безпомiчностi. Часом iз грудей цих мимовiльних глядачiв виривався страшний зойк. Часом лунав загальний плач, i знову западала тиша i чути було лише тяжке дихання осатанiлих жовнiрiв. Бо ця тисяча людей, котрих вивiв Канненберг, була окрасою та гордiстю всiеi шведськоi армii. Це були самi ветерани, вкритi славою в бозна-яких землях i в бозна-скiлькох битвах! А тепер вони бiгли, як напуджена отара овець по обширу протилежноi оболонi, гинучи, як барани пiд ножем рiзника. Це вже не була битва, а лише бiйня. Страшнi польськi вершники носилися, як завiрюха, по бойовиську, верещали на рiзнi голоси i переслiдували рейтарiв. Часом за одним мчало кiлька або й кiльканадцятеро, часом один за одним. Інколи наздогнаний швед схилявся в сiдлi, щоб удар вороговi полегшити, iнколи приймав битву, але все одно гинув, бо холодною зброею шведськi жовнiри не могли мiрятися з вишколеною у рiзних битвах польською шляхтою.
Але найбiльше лютував серед полякiв низькорослий лицар, котрий сидiв на своему буланому конi, що кружляв як сокiл. Зауважило його врештi-решт усе вiйсько, бо за ким вiн погнався, кого перестрiв, гинув хтозна-як i хтозна-коли, такими малими, такими незначними рухами меча скидав вiн найкремезнiших рейтарiв на землю. Аж тут спостерiг вiн самого Канненбергa, котрого кiльканадцятеро товаришiв переслiдували. Пан Мiхал гукнув до них, наказом погоню зупинив i сам на полковника вдарив.
Шведи з iншого берега затамували подих у грудях. Сам король, до берега пiдсунувшись, споглядав iз тривогою i надiею в серцi, бо Канненберг як великий воiн i королiвський родич, iз дитинства був тренований до фехтувальних вивертiв iталiйськими майстрами, у володiннi холодною зброею не мав собi рiвних у шведськiй армii. Тому очi тепер на нього всi звернули i ледве смiли дихнути, не те що рота розтулити. Полковник, побачивши, що масова погоня вiдстала, i жадаючи пiсля поразки вiйська хоча б славу свою на очах королiвських врятувати, промовив до своеi понуроi душi: «Горе менi, якщо вiйсько спершу втративши, власною кров’ю тепер ганьби не змию або життя не збережу, якщо цього страшного чоловiка не скину. Інакше, хоч би мене рука Бога на той бiк перенесла, жодному шведовi у вiчi поглянути не посмiю!» Зронивши це, повернув коня й атакував жовтого лицаря.
А що тi вершники, котрi його переслiдували вiд рiки, тепер вiдстали, тому мав Канненберг надiю, що коли здолае суперника, домчить до берега й у воду стрибне, а далi – що буде, те й буде. Якщо не зможе розбурханi хвилi переплисти, то принаймнi течiя його разом iз конем далеко понесе, а там уже якийсь порятунок брати для нього вигадають.
Тому наскочив, як блискавиця, на субтильного лицаря, а той на нього. Хотiв швед на льоту встромити свою рапiру аж по гарду пiд пахву супротивника, але тут же второпав, що сам майстром будучи, на ще бiльшого майстра натрапив, бо шпага лише зiсковзнула уздовж вiстря польськоi шаблi та захиталася якось дивно в його руцi, немовби йому раптом плече стерпло. Заледве спромiгся вiдбити удар, який йому польський лицар завдав. На щастя, цiеi митi рознесли iх конi у два протилежнi боки.
Описавши тодi коло, обидва розвернулися одночасно, але повiльнiше iхали вже один на одного, прагнучи бiльше для сутички мати часу i хоч кiлька разiв крицю схрестити. Канненберг зiбрався тепер iз силами, так що став схожим на птаха, який лише дзьоба виставив мiцного з настовбурченого пiр’я. Знав вiн один безвiдмовний випад, якого його один флорентiець навчив, страшний, бо оманливий, який вiдбити майже неможливо. Вiн полягав у тому, що вiстря було спрямоване наче в груди, минаючи боком корпус, прошивало горло i виходило позаду потилицi. Цей прийом вирiшив полковник використати тепер.
І, впевнений у собi, наближався, пригальмовуючи щораз бiльше коня, а пан Володийовський пiд’iжджав до нього дрiбними стрибками. Цiлу хвилину вiн мiркував, чи аккерманiвським робом не зникнути враз пiд конем, але що з лише одним чоловiком, причому на очах обох вiйськ мав здибатися, то хоч i розумiв, що чекае його якийсь несподiваний удар, сором йому було по-татарськи, а не по-лицарськи захищатися.
«Ти хочеш мене, як чапля сокола, лезом прохромити, – подумав собi пан Мiхал, – але я тебе таким вiтрячком зустрiну, який ще в Лубнах натренував».
Ця думка здалася йому поки що найкращою, тому молодик випростався в сiдлi, пiдняв шаблю i став нею махати, подiбно до руху по колу вiтряка, але так швидко, що повiтря засвистiло вражаюче.
А що призахiдне сонце вигравало на його шаблi, то оточив себе, наче променистим щитом мерехтливим. Тодi вдарив острогами бахмата i кинувся на Канненбергa.
Той згрупувався ще бiльше i майже притиснувся до коня, в одну мить схрестив рапiру з шаблею, раптово висунув голову, як вуж, i завдав свого жахливого удару.
Але в цю мить зашумiв жахливий млинок, рапiра затряслася шведовi в руцi, вiстря поцiлило в порожнечу, натомiсть вигнутий кiнець шаблi малого лицаря з блискавичною швидкiстю встромився в обличчя Канненбергa, розтяв йому частину носа, рот, пiдборiддя, досягнув ключицi, розтрощив ii i зупинився лише на перев’язi, що висiла через плече.
Рапiра випала з рук нещасного i нiч заполонила його голову, але перш нiж той упав iз коня, пан Володийовський вiдпустив шаблю на ремiнь i вхопив опонента за плечi.
Заверещали в унiсон з того берега шведи, а пан Заглобa пiдскакав до невисокого лицаря i зрадiв:
– Пане Мiхале, я знав, що так буде, але був готовий за вас помститися!
– Це був майстер, – вiдповiв пан Володийовський. – Берiть коня за вуздечку, бо вiн хороший!
– Га! Якби не рiка, можна було б i тих полоскотати! Я б першим…
Подальшi його слова зупинив свист куль, тому, не закiнчивши думку, пан Заглоба вигукнув:
– Утiкаймо, пане Мiхале, бо цi зрадники пiдстрелити нас готовi!
– Не мають цi кулi достатньоi стрiмкостi, – зауважив пан Володийовський, – бо вони задалеко.
Тим часом оточили iх iншi польськi вершники, вiтаючи пана Мiхала i дивлячись на нього iз захопленням, а той тiльки вусами раз по раз ворушив, бо також був задоволений собою.
А на iншому березi, мiж шведами, кипiло, як у вулику. Артилеристи викочували зi зусиллям гармати, тому у ближнiх польських лавах озвалися сурми до вiдступу. На iхнiй вiдголос кожен подався до своеi хоругви, i вмить усi вишикувалися справно. Вiдступили пiд лiс i зупинилися, немовби мiсце вороговi залишаючи та запрошуючи його за рiчку. Тут до лави людей i коней пiд’iхав на тарантовому скакунi чоловiк, одягнений у бурку i шапку з чаплиним пером, iз позолоченим буздиганом у руцi.
Видно його було чудово, бо спадали на нього червонi променi сонця, що заходило, i вершник iхав перед полками, немов на парадi. Впiзнали його вiдразу ж усi шведи i стали кричати:
– Чарнецький! Чарнецький!
А той балакав щось iз полковниками. Бачили, як на довше зупинився бiля лицаря, котрий Канненбергa здолав, i руку поклав на його плече, пiсля чого пiдняв буздиган i хоругви взялися повiльно, одна за одною, завертати до борiв.
А тут i сонце зайшло. В Ярославi дзвони oзвaлися по костелах, то й усi полки, вiд’iжджаючи, заспiвали одним голосом «Янгол Господнiй благовiстив Пречистiй Дiвi Марii». І з цiею молитвою зникли шведам з очей.
Роздiл V
Того дня полягали шведи спати, й рiски в ротi не маючи i без надii, що завтра буде чим поживитися. Тому в голодних муках спати не могли. Ще до того, як другi пiвнi проспiвали, потомленi солдати взялися вислизати з табору поодинцi та зграями на розбiй у прилеглi до Ярослава села. Йшли вони, на нiчних грабiжникiв схожi, в Радимно, Каньчугу, Тичин – куди могли i де сподiвалися знайти хоча б щось iстiвне. Смiливостi додавало iм те, що пан Чарнецький був на тому боцi рiчки, а хоч би вiн навiть переправитися встиг, волiли смерть, нiж голод. Либонь, великий уже запанував розлад у таборi, бо по околицях розповзлися десь iз пiвтори тисячi люду, всупереч найсуворiшим королiвським наказам.
Почали вони нишпорити по закутках, палити, грабувати, рiзати, але майже нiкому з них уже не судилося повернутися до табору. Пан Чарнецький був, щоправда, по той бiк Сяну, але й по цей нишпорили рiзнi шляхетськi та селянськi загони. Найпотужнiший, пана Стшалковського, складався з хоробрих шляхетських горян i тоi ночi втрапив, як на нещастя, у Прухнiк. Побачивши заграву й учувши пострiли, пiшов пан Стшалковський, наче хто серпом кинув, прямо на гомiн i напав на грабiжникiв. Тi захищалися запекло за тинами, але пан Стшалковський iх звiдти повитягав, порубав, нiкого в живих не залишив. По iнших селах iншi партii робили те саме, пiсля чого в гонитвi за втiкачами пiдсунулися аж пiд сам шведський табiр, навiюючи тривогу та метушню, лементуючи по-татарськи, по-волоськи, по-угорськи та по-польськи, так що шведи вирiшили, що якiсь потужнi допомiжнi вiйська на них наступають, може, навiть i хан iз цiлою ордою.
Розпочався безлад i – небувала рiч досi – панiка, яку з надзвичайними зусиллями вдалося офiцерам загасити. Але король, котрий до ранку просидiв на конi, бачив, що дiеться, второпав, що з цього може виникнути, i зараз же вранцi скликав вiйськову раду.
Понура ця нарада недовго тривала, бо не було двох шляхiв на вибiр. Дух вiйська впав, солдат не мав що iсти, а ворог тiльки мiцнiв.
Шведський Александр, котрий обiцяв по всьому свiту гнатися, хоч би й до татарських степiв, за польським Дарiем, не про подальшу гонитву, а вже про власний порятунок був змушений тепер думати.
– Сяном можна повернутися до Сандомирa, звiдтiля Вiслою до Варшави та до Пруссii, – радив Вiттемберг. – Таким чином знищення уникнемо.
Дуглас аж за голову схопився:
– Стiльки перемог, стiльки зусиль, така велетенська пiдкорена краiна, i повертатися з порожнiми руками нам доводиться!
Вiттемберг на це зауважив:
– Мае ваша гiднiсть якусь пораду?
– Не маю! – розвiв руками Дуглас.
Король, котрий до того часу мовчав, пiдвiвся, даючи зрозумiти, що засiдання закiнчилося, i промовив:
– Наказую вiдступати!
Бiльше того дня вiд нього не почули жодного слова.
Барабани загуркотiли i сурми заграли у шведському таборi. Звiстка, що наказано вiдступати, поширилася в одну мить iз кiнця в кiнець. Сприйняли ii вигуками радощiв. Адже замки та фортецi ще були в руках шведiв, у них чекали на воiнiв вiдпочинок, iжа та безпека.
Генерали та жовнiри взялися настiльки ретельно готувати вiдступ, що така стараннiсть, як зауважив Дуглас, iз ганьбою межувала.
Самого Дугласa послав король в авангардi, щоб важкi переправи лагодив та лiси прорiджував. Незабаром за ним рушило й усе вiйсько, вишикуване, як до бою. Фронт гармати заслоняли, всерединi пiдводи обозу, по флангах iшла пiхота. Вiйськова амунiцiя та намети пливли рiкою на човнах.
Усi цi заходи не були зайвими, бо як тiльки табiр вирушив, в ар’ергардi побачили, що переслiдують iх польськi вершники i з того часу майже нiколи не втрачали iх iз своiх очей. Пан Чарнецький постягав усi хоругви, всi навколишнi партii, попросив пiдмогу в короля i йшов назирцi. Перший нiчлiг у Пшеворську був водночас i першою тривогою. Польськi загони пiдiйшли настiльки близько, що кiлька тисяч пiхоти разом iз гарматами були змушенi проти них повернути. Спочатку король навiть подумав, що пан Чарнецький справдi наступае, але той, за своiм звичаем, посилав лише загони за загонами. Тi ж нападали, вчиняли рейвах i негайно вiдступали. Аж до ранку вiдбувалися такi вибрики, галас збурював нiч, для шведiв безсонну.
І весь похiд, усi наступнi ночi та днi були на неi схожi.
Тим часом пану Чарнецькому прислав король двi кавалерiйськi хоругви, повнiстю спорядженi, i водночас листа, що незабаром гетьмани з основним вiйськом прибудуть, а вiн сам iз рештою пiхоти й ордою швидко за ними поквапиться. Бо затримали його лише перемови з ханом, Ракочi й iмператором. Пан Чарнецький втiшився незмiрно цiею звiсткою, i коли вранцi наступного дня шведи вирушили далi, в клин мiж Вiслою та Сяном, промовив пан каштелян до полковника Поляновськогo:
– Розставленi сiтi, риба в матню йде.
– А ми вчинимо, як той рибалка, – запропонував пан Заглобa, – котрий iм на сопiлцi грав, аби танцювали, якщо не хочуть працювати, i витягнув вершу на берег. Тi лише скакали, а вiн узявся iх кием перiщити i примовляти: «Ось так, донечки! Треба було танцювати, поки я просив».
На це пан Чарнецький зауважив:
