– Чарнецький! Чарнецький! Чарнецький!
– Не можу в це повiрити, – сказав помовчавши король. – Ви бачили його на власнi очi?
– Як вашу величнiсть бачу. Наказав менi вклонитися вашiй королiвськiй величностi й оголосити, що вiн за Вiслу тепер переправляеться, але скоро знову стежками нашими пiде. Не знаю, чи правду вiн повiдомив.
– Гаразд! – промовив король. – Скiльки в нього людей?
– Я не мiг точно полiчити, але з чотири тисячi людей бачив особисто, а за лiсом стояла ще якась кавалерiя. Оточили нас бiля Красичинa, до якого полковник Дюбуа навмисно з тракту вiдхилився, бо йому донесли, що там якiсь люди перебувають. Тепер вважаю, що пан Чарнецький навмисно пiдiслав язика, щоб той нас у засiдку привiв. Тому нiхто, крiм мене, живим не залишився. Селяни добивали поранених, я ж дивом урятувався!
– З нечистим цей чоловiк увiйшов до спiлки, не iнакше, – зронив, прикладаючи долоню до чола, король. – Бо щоб пiсля такоi поразки знову вiйсько зiбрати i над карком нам зависнути – це не людська сила!
– Сталося те, що маршал Вiттемберг передбачав, – докинув Ашемберг.
Тут король вибухнув:
– Ви все вмiете передбачати, лише радити не вмiете!
Ашемберг зблiд i замовк. Карл-Густав, коли був веселий, то наче iз самоi доброти вилiплений, але коли вже брову насупив, то викликав забобонний страх навiть у найближчому оточеннi. Не так птахи криються перед орлом, як крилися перед ним найстаршi та найзаслуженiшi генерали.
Але помiркувавши, монарх знову спитав капiтана Фрiдa:
– І хороше вiйсько мае пан Чарнецький?
– Я бачив цiлком пристойнi хоругви, а кавалерiю завжди мали добру.
– Це тi самi, що пiд Голомб’ем iз таким запалом на нас насiдали. Загартованi мусять бути це полки. А вiн сам, пан Чарнецький, – веселий, самовпевнений?
– Настiльки самовпевнений, наче це вiн пiд Голомб’ем нас розгромив. Тепер тим бiльше серця iхнi змiцнiють, бо про поразку вже й забули, i новою вiкторiею вихваляються. Ваша королiвська величносте! Що менi наказав пан Чарнецький передати, те я й повторив, але коли я вже виiжджав, то пiдiйшов до мене хтось iз старшин, могутнiй чоловiк, старий, i повiдомив менi, що вiн той, хто самого славетного Густавa-Адольфa в поединку здолав. Дуже вже вiн вашу королiвську величнiсть поносив, а iншi йому вторили. Так вони хизуються! Я вiд’iхав пiд лайку й образи.
– Менше з тим! – махнув рукою Карл-Густав. – Отже, не розбитий пан Чарнецький i вiйсько вже зiбрав, це точно. Тим хутчiше мусимо йти вперед, аби польського Дарiя якнайшвидше здолати. Можете йти. Вiйську оголосити, що тi полки вiд селянських зграй у незамерзаючих болотах згинули. А ми йдемо вперед!
Офiцери вийшли, а Карл-Густав залишився сам. Через якийсь час уже думав iнакше. Мало того, що перемога пiд Голомб’ем жодних трофеiв не принесла, розкладу сил не змiнила, то вона ще бiльшу запеклiсть в усiй цiй краiнi розбудила.
Карл-Густав перед вiйськом i генералами завжди проявляв упевненiсть у собi та вiру, але коли залишався сам i починав мiркувати про цю вiйну, яка спочатку такою легкою здалася i щораз важчою ставала, то не раз його охоплювали сумнiви. Всi цi випадки здавалися йому якимись дивними. Часто виходу не бачив, кiнець не мiг передбачити. Інколи здавалося йому, що вiн людина, котра, увiйшовши з морського берега у воду, вiдчувае, що з кожним кроком усе глибше ступае i незабаром втратить дно пiд ногами.
Однак монарх вiрив у свою щасливу зiрку. Тому й зараз пiдiйшов до вiкна, щоб на свою обраницю поглянути, на саме ту, яка у Великому Возi, як кажуть iншi, – у Великiй Ведмедицi, найвище мiсце займае i свiтить найяскравiше. Небо було погоже, тому зараз вона палахкотiла весело, мерехтiла то блакитним, то червоним. Здаля лише, нижче, у темнiй синявi неба, чорнiла, як змiй, самотня хмара, вiд якоi вiдходили немовби плечi, як галузки, нiби мацаки морського чудовиська i вони щораз ближче пiдсувалися до королiвськоi зорi.
Роздiл II
Наступного дня, на свiтанку, король вирушив у дальший похiд i дiстався Люблiна. Отримавши там повiдомлення, що пан Сапегa пiсля перемоги над Богуславом зi значним вiйськом наступае, не став зупинятися, лише гарнiзоном Люблiн змiцнив та подався далi.
Найближчою метою його експедицii тепер було Замостя, бо здобуття такоi добре укрiпленоi фортецi може дати пiдстави для дальшоi вiйни i майбутньоi перемоги. Рiзнi про Замостя кружляли чутки. Поляки, котрi досi залишалися на боцi Карла, були впевненi, що ця фортеця – найзахищенiша в Речi Посполитiй, i подавали як доказ те, що вона самого Хмельницького зупинила.
Карл помiтив, що поляки аж нiяк не прагнули укрiпленi фортецi штурмувати i вважали iх недоступними, хоча в iнших краiнах такi твердинi могли б лише до третьорядних зарахувати, однак вiн був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо нi мурiв належно не утримували, нi земляних укрiплень, а також не мали вiдповiдноi зброi. Тому оповiдки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував вiн на чар свого iменi, на славу непереможного полководця, врештi-решт, i на перемови. Перемови, якi будь-який магнат у Речi Посполитiй мiг вести на власну руку, бо в такий спосiб Карл досяг значно бiльше, нiж зброею. Як людина хитра, монарх намагався наперед дiзнатися, з ким мае справу, тому старанно всю iнформацiю про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильностi, почуття гумору й уяву.
Ян Сапегa, котрий на превеликий жаль воеводи вiтебського зрадою вже свое iм’я встиг заплямувати, давав королевi пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгi години. Пан Сапегa, однак, вважав, що не легко буде королевi господаря Замостя на свiй бiк схилити.
– Грошима його не спокусити, – казав пан Ян, – бо чоловiк вiн вельми заможний. Вiн не марнославний i нiколи за посадами не ганявся, не хотiв iх навiть, коли тi самi його шукали. Щодо титулiв, то я сам чув, як при дворi вилаяв вiн пана де Ноерa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince[2 - Mon prince (франц.) – мiй князю.]. «Я не prince, – бештав тодi чиновника, – бо навiть вельмож в’язнями у своему Замостю тримав». Правда, це не вiн мав, а його дiд, котрого Великим у народi нашому називають.
– Тiльки б менi ворота Замостя вiдчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.
Пан Сапега не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цiкавiстю на Карлa-Густавa, але той правильно витлумачив цей погляд i вiв далi, закладаючи за своею звичкою волосся за вуха:
– Я запропоную йому Люблiнське воеводство як незалежне князiвство. Корона його точно спокусить. Бо нiхто з вас такiй спокусi не змiг би протистояти, навiть теперiшнiй воевода вiленський.
– Необмежена щедрiсть вашоi королiвськоi величностi, – зауважив, не без певноi iронii в голосi, пан Сапегa.
А Карл вiдповiв iз властивим йому цинiзмом:
– Я даю, бо це не мое.
Пан Сапегa захитав головою.
– Вiн неодружений i синiв не мае. А корона мила тому, хто нащадкам ii передати може.
– То порадьте, пане, якийсь кращий спосiб.
– Менi здаеться, що лестощами можна бiльше домогтися. Той магнат iз розумом не дуже товаришуе i саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише вiд нього залежить мир у Речi Посполитiй, якось йому втовкмачити, що лише вiн може вберегти ii вiд вiйни, нещасть, усiляких потрясiнь i майбутнiх нещасть, але це якщо вiдкрие ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замостi, а iнакше – нiяк!
– Залишаться гармати як останнiй аргумент!
– Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замостi вiдповiсти. Важких гармат мають iз надлишком, а нам доведеться своi ще пiдтягати. А коли вiдлига настане, це стане нереальним.
– Я чув, що пiхота у фортецi вишколена, але кiнноти iм бракуе.
– Кавалерiя тiльки в чистому полi потрiбна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому мiг би одну-двi хоругви йому на пiдмогу прислати.
– Ваша милiсть однi завади бачить.
– Але весь час вiрю в щасливу зiрку вашоi королiвськоi величностi, – не полiз далеко по слово пан Сапегa.
Пан Ян мав слушнiсть, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерiю, необхiдну до роз’iздiв i захоплення язикiв. Щоправда, пан Замойський i своеi мав досить i зовсiм допомоги не потребував, але каштелян киiвський двi хоругви, якi найбiльше постраждали пiд Големб’ем, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортецi послав, аби тi могли вiдпочити, вiд’iстися i коней потомлених замiнити. У Замостi прийняв прибульцiв пан Собiпан привiтно, а коли дiзнався, якi славетнi жовнiри до нього прийшли, то до небес iх возносив, дарами осипав i щодня до столу свого запрошував.
Нiхто не зможе описати радiсть i зворушення княгинi Гризельди, котра взрiла панiв Скшетуськогo та Володийовськогo, давнiх полковникiв ii видатного чоловiка. Упали iй до нiг обое, зворушливi сльози вiд зустрiчi улюбленоi панi проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скiльки ж спогадiв було пов’язано з ними з давнiх лубенських часiв, коли ii чоловiк, слава та любов народу, сповнений сил, володiв величезною дикою краiною, й як Юпiтер, одним супленням брiв сiяв страх мiж варварами. Такi це недавнi часи, але де вони? Тепер магнат у могилi, краiну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищi щастя i величi, смутком живучи та молитвою.
У тих спогадах солодке з гiрким настiльки перемiшалося, що думки всiх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давне життя, про мiсця, яких вже не побачать iхнi очi, про давнi вiйни, врештi-решт i про теперiшнi часи поразок i Божого гнiву.
– Якби наш князь був живий, – зiтхав пан Скшетуський, – iнша доля була б у Речi Посполитоi. Козацтво було б стерте, Заднiпров’я належало б нам, а швед знайшов би свого гробаря. Бог зробив, що хотiв, аби за грiхи нас покарати.
– Лише б Бог у пановi Чарнецькому оборонця воскресив! – видихнула княгиня Гризельдa.
– Так i буде! – пожвавився пан Володийовський. – Як наш князь iнших панiв наголову розбивав, так i вiн зовсiм на iнших полководцiв несхожий. Знаю я обох панiв коронних гетьманiв i пана гетьмана литовського Сапегу. Великi це воiни, але в пановi Чарнецькому е щось екстраординарне, можна сказати, орел, а не людина. Нiби ласкавий, а всi його бояться, ба, навiть пан Заглобa часто про своi вибрики при ньому забувае. А як вiйсько веде! Як шикуе! Неможливо собi уявити! Не iнакше, як видатний воiн з’явився в Речi Посполитiй.
– Чоловiк мiй, котрий його полковником знав, ще тодi славу йому передрiкав, – додала княгиня.
– Подейкують навiть, що й дружину в нашiй садибi мав би шукати, – вставив i свiй грiш пан Володийовський.
– Не пригадую, щоб про це була мова, – задумалася княгиня.
