Як же вона могла пригадати, якщо нiколи нiчого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотiв повернути розмову на матримонiальнi справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дiзнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамiльярним у присутностi княгинi. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловiка i козацьких воен, тому субтильний лицар подумав: «Немае Ганнусi, може, навiть Бог зна скiльки рокiв!» І бiльше про неi не згадував.
Мiг також розпитати офiцерiв, але його думки були зайнятi й чимось iншим. Щодня роз’iзди повiдомляли, що шведи щораз ближче пiдходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський i Володийовський одержали обов’язки на мурах як офiцери, про шведiв, i вiйну з ними обiзнанi. Пан Заглобa дух пiдiймав i розповiдав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких мiж захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього мiста ще не доходили.
Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зiйшовся, i той безмiрно його полюбив i в усьому до нього звертався, особливо що й вiд княгинi Гризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв i vir incomparabilis[3 - Vir incomparabilis (лат.) – незрiвнянний.] називав. Тому щодня за столом усi слухали, а пан Заглобa розповiдав про давнi та новiшi часи, про вiйни з козаками, про зраду Радзивiллa, про те, як пана Сапегу в люди вивiв.
– Я йому порадив, – казав лiтнiй шляхтич, – щоб насiння конопель у кишенi носив i потрохи споживав. То вiн так до того звик, що тепер щоразу зернину виймае, вкине до рота, розгризе, серединку з’iсть, а луску виплюне. Уночi, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навiть найближчi не впiзнають.
– Справдi? – не повiрив староста калуський.
– Бо в коноплi олiя мiститься, тому i в головi ii прибувае.
– А щоб вас… – вилаявся один iз полковникiв. – Tа це в животi олii прибувае, а не в головi.
– Est modus in rebus![4 - Est modus in rebus (лат.) – Всьому е межi!] – фiлософськи зауважив пан Заглобa. – Потрiбно якнайбiльше вина пити. Тодi олiя, як легша, завжди буде вгорi, а вино, яке i без цього вдаряе в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дiю. Цей секрет я вивiдав у Лупула, молдавського господаря, пiсля котрого, як вам вiдомо, хотiли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажае, щоб господарi не мали потомства, виставив менi умову, на яку я погодитися не мiг.
– Вам, мабуть, довелося, прiрву конопляного насiння з’iсти, – зауважив пан Собiпан.
– Не було потреби, але вашiй гiдностi вiд щирого серця раджу! – вiдрiзав пан Заглобa.
Почувши цi смiливi слова, дехто злякався, щоб iх пан староста калуський до серця не взяв, але той, чи не допетрав, чи не захотiв показати, усмiхнувся лише i спитав:
– А соняшниковi зернята не можуть коноплянi замiнити?
– Можуть, – кивнув пан Заглобa, – але позаяк соняшникова олiя важча, тому потрiбно пити мiцнiше вино, нiж те, яке ми зараз п’емо.
Пан староста второпав, про що мова, розпалився i зараз же наказав найкращих вин принести. Пiсля чого втiшилися в серцях усi й атмосфера стала невимушеною. Пили за здоров’я короля, господаря та пана Чарнецькогo. Пан Заглобa мав такий хороший гумор, що нiкому й слова сказати не давав. Розповiдав про битву пiд Голомб’ем дуже детально, в якiй себе дуже добре проявив, врештi, служачи в ляуданськiй хоругвi, не мiг вчинити iнакше. А що вiд шведських вiйськовополонених, котрi служили в полку Дюбуа, дiзналися про смерть грaфa Вальдемарa, тому, природно, пан Заглобa взяв на себе i за цю смерть вiдповiдальнiсть.
– Цiлком iнакше б ця битва пiшла, – торочив вiн, – якби не те, що я напередоднi до Бaрaнoвa, до тамтешнього канонiка, поiхав. А пан Чарнецький не знав, де я, тому порадитися не мав iз ким. Може, i шведи про того канонiка чули, бо в нього смачнючi меди, тому й пiд Голомб’е подалися. Коли ж я повернувся, було вже запiзно, король наступав i треба було хутко вiдповiдь дати. Ми пiшли, як у дим, але що вдiеш, якщо ополченцi бажають таким робом свое презирство до ворога виказати, що спинами до нього обертаються. Не знаю навiть, як тепер пан Чарнецький дасть собi раду без мене!
– Дасть собi раду! Не бiйтеся, пане! – заспокоiв пан Володийовський.
– І я знаю чому. Бо шведський король волiе за мною пiд Замостя вдарити, нiж його по Повiслю шукати. Не заперечую, що пан Чарнецький хороший жовнiр, але коли почне бороду крутити i своiм бичачим поглядом зиркати, то товаришам навiть iз найкращоi хоругви здаеться, що вони простi драгуни. Зовсiм вiн на гiднiсть не зважае, чого ми й самi були свiдками, коли пана Жирськогo, заслуженого чоловiка, наказав по майданi кiньми волочити лише за те, що з роз’iздом не дiстався туди, куди мав наказ. З шляхтою, шановне панство, треба по-батькiвськи, а не по-драгунськи. Кажеш йому: «Пане-брате, або будь ласкавий, або йди», зворушиш його, вiтчизну та славу згадуючи, i пiде навiть далi, нiж драгун, котрий за грошi служить.
– Шляхтич шляхтичем, а вiйна вiйною, – резюмував староста.
– Дуже це химерно ваша гiднiсть вивела, – скривився пан Заглобa.
– Але пан Чарнецький ще Карлoвi покаже, де раки зимують! – втрутився пан Володийовський. – Я був не на однiй вiйнi, тому можу авторитетно про це заявити.
– Спершу ми йому покажемо пiд Замостям, – вихвалявся пан староста калуський, котрий, надимаючи губи, пихтiв фантазiйно, витрiщав очi i брався в боки. – Бa! Ф’ю! Що менi Карл! Га? Кого в гостi запрошую, тому дверi вiдчиняю! Що? Га!
Тут пан староста став ще гучнiше сапати, колiнами об стiл ударяти, перехилятися, вертiти головою, лютувати, очима виблискувати та базiкати, як зазвичай, з певною фамiльярною недбалiстю:
– Що менi Карл! Вiн пан у Швецii, а Замойський Собiпан у Замостю. Eques polonus sum[5 - Eques polonus sum (лат.) – я польський шляхтич.], нiчого бiльше, що? A я в себе. Я Замойський, а вiн шведський король. От Максимiлiан був австрiйський i що? Йде, то хай собi йде. Побачимо! Йому Швецii мало, а менi Замостя досить, але його не вiддам, що?!
– Мило, шановне панство, слухати не лише таке красномовство, а й такi доброчеснi сентименти! – вигукнув пан Заглобa.
– Замойський е Замойський! – вiдповiв, утiшений похвалою, староста калуський. – Ми нiкому не кланялися i не будемо… Ma foi! Замостя не вiддам, i баста.
– За здоров’я господаря! – загукали офiцери.
– Vivat! Vivat!
– Пане Заглобо! – покликав староста. – Шведського короля я в Замостя не впущу, а вас зi Замостя не випущу!
– Пане старосто, дякую за милостi, але цього ваша гiднiсть не зробить, бо наскiльки Карлa першим рiшенням ви б засмутили, настiльки другим його втiшили.
– Тодi дайте слово, що до мене пiсля вiйни приiдете, чуете?
– Даю.
Довго ще бенкетували, проте сон став морити лицарiв, тому пiшли вони на спочинок, особливо що незабаром мали для них початися безсоннi ночi, бо шведи були вже близько й авангард iхнiй побачити сподiвалися будь-якоi години.
– Таки Замостя вiн нiкому не вiддасть, – говорив пан Заглобa, повертаючись до своеi квартири iз Скшетуськими i паном Володийовським. – Ви зауважили, панове, як ми один одному сподобалися. Добре нам у Замостi житиметься, i менi, i вам. Ми з паном старостою настiльки притерлися, як жоден столяр краще не припасуе. Добрий пан. Гм!.. Якби був моiм пугiналом i якби його на поясi носив, то часто би його об брусок гострив, бо вiн трохи тупий. Але добрий чоловiк, цей не зрадить, як тi сучi сини бiржанцi. Ви вважали, що магнати проковтнуть старого Заглобy. А дзуськи. Заледве Сапеги спекався, а вже другий лiзе. Але цього я настрою, як контрабас, i таку на ньому арiю шведам зiграю, що до смертi пiд Замостям дотанцюються. І накручу його, як гданський годинник iз курантами.
Дальшу розмову перервав гомiн, що долiтав iз мiста. За хвильку знайомий офiцер швидко промчав повз спiвбесiдникiв.
– Стiйте! – закликав пан Володийовський. – Що там?
– Заграву з валiв видно. Щебжешин горить! Шведи вже тут!
– Гайда на вали, шановне панство! – запропонував пан Скшетуський.
– Йдiть, а я подрiмаю, бо менi завтра сили будуть потрiбнi, – вiдмахнувся пан Заглобa.
Роздiл III
Тiеi ж ночi пан Володийовський виiхав iз роз’iздом i над ранок привiв кiльканадцятьох язикiв. Вони пiдтвердили, що шведський король власною персоною у Щебжешинi перебувае i незабаром уже стане пiд Замостям.
Утiшився пан староста калуський цiею звiсткою, бо давно йому кортiло випробувати своi гармати i мiцнiсть стiн на шведах. До того ж вiн вважав, i цiлком слушно, що навiть якщо й доведеться все ж здатися, то все одно шведськi сили застрягнуть тут на кiлька мiсяцiв, а в цей час Ян-Казимир збере вiйсько, приведе цiлу орду на допомогу i по всiй краiнi повсюдний i звитяжний опiр пiдготуе.
– Якщо менi вже випала нагода, – промовляв натхненно магнат на вiйськовiй радi, – вiтчизнi та королевi хорошу послугу надати, то оголошую вам, що спершу пiдiрву тут усе, перш нiж сюди шведський чобiт зайде. Хочуть Замойськогo силою взяти, гаразд! Хай беруть! Побачимо, хто кращий! Сподiваюся, панове, що ви менi старанно допомагати будете!
– Ми готовi голови покласти разом iз вашою гiднiстю! – озвалися хором офiцери.
– Тiльки б нас облягали, – зауважив пан Заглобa, – бо можуть i не наважитись. Шановне панство! Я, Заглобa, першу вилазку зроблю!
– Я з дядьком! – долучився Рох Ковальський. – На самого короля нападу!
– А тепер – на стiни! – скомандував староста калуський.
Пiшли всi. Мури були, як квiтами, жовнiрами замаянi. Полки пiхоти, такоi чудовоi, що другоi такоi не було в усiй Речi Посполитiй, стояли в готовностi один бiля одного, з мушкетами в руках i поглядами, зверненими в поле. Мало служило там чужоземцiв, лише трохи пруссакiв i французiв, а в основному ординацькi селяни. Високi, дебелi, котрих у кольоровi колети одягнули i на чужоземний кшталт вивчили, билися так само добре, як найкращi англiйцi Кромвеля. Особливо дужими виявилися, коли пiсля обстрiлу довелося якось кинутися врукопашну на ворога. Тепер виглядали шведiв нетерпляче, пам’ятаючи про своi колишнi трiумфи над Хмельницьким. Бiля гармат, довгi шиi яких витягувалися, наче з цiкавiстю, через бiйницi в поля, служили переважно фламандцi, до вогняноi служби найпридатнiшi. За фортецею вже, по той бiк рову, вертiлася хоругва легкоi кавалерii, у безпечнiй зонi, бо пiд прикриттям гармат i можливiстю миттево сховатися в укриття. А так будь-якоi митi ii можна було блискавично скерувати туди, куди потрiбно. Староста калуський об’iжджав мури в позолочених обладунках, з таким же буздиганом у руцi, i раз по раз розпитував:
– А що, не видно ще?
І лаявся собi пiд нiс, коли йому звiдусiль вiдповiдали, що нi. За хвилину вельможа iхав уже в iнший бiк i знову питав:
– А що? Не видно?
