І хоругва, вигулькнувши, як блискавка, з тiнi, навалилася на шведiв.
Вдарили на льоту, перш нiж змогли вороги до неi чолом розвернутися, i вчинилася тут страхiтлива рiзанина шаблями та рапiрами, бо стрiляти нiхто вже не мав часу. Вмент зiштовхнули рейтарiв на огорожу, яка з трiском повалилася пiд натиском кiнських задiв, i взялися iх рубати так знаменито, що тi з’юрмилися та перемiшалися. Двiчi пробували зiмкнути ряди i двiчi розiрванi утворили двi окремi купи, якi моментально роздiлилися на ще меншi, врештi-решт розсипалися, як горох, який селянин лопатою кидае в повiтря. Аж тут пролунали розпачливi голоси:
– Король! Король! Рятуйте короля!
Карл-Густав уже першоi ж митi зустрiчi вистрибнув iз дверей iз пiстолями в руках, а шпагу тримаючи у зубах. Рейтар, котрий тримав коня тут же бiля дверей, подав йому його негайно, король стрибнув на рисака i, завернувши бiля самого рогу, кинувся мiж липи та вулики, щоб задвiрками вислизнути з гущавини битви.
Дiставшись до огорожi, здибив коня, перескочив тин i втрапив у гурт рейтарiв, котрi захищалися вiд правого польського флангу, який хвилину тому, саме обiгнувши будинок, зiткнувся за садом iз шведами.
– За мною! – верескнув Карл-Густав.
І зiпхнувши ударом шпаги польського вершника, котрий уже пiдiймав на нього шаблю, одним стрибком вибрався з виру битви. За ним рейтари розiрвали польський ряд i погнали всiею групою, як табун оленiв, який женуть гончаки, мчали так, наче iх вiв рогатий вожак.
Польськi вершники повернули за ними своi конi, та розпочалася гонитва. Тi й тi висипали на головну дорогу, що вела з Рудникa до Боянувка. Помiтили iх iз переднього дитинця, на якому кипiла основна битва, i тодi почулися голоси:
– Король! Король! Рятуйте короля!
Але рейтарiв на передньому дитинцi вже встиг притиснути пан Шандаровський, тому вони навiть про власний порятунок думати вже не могли, тому помчав король iз невеликою ватагою з дванадцятьох рейтарiв, а за ними погналися близько тридцяти товаришiв на чолi з Рохом Ковальським.
Пахолок, котрий йому мав короля показати, десь зник у головнiй битвi, але Рох i сам уже впiзнав Карлa-Густавa за букетом червоних стрiчок. Вiн вирiшив, що це його мить прийшла, схилився в кульбацi, стиснув коня острогами i помчав вихором уперед.
Втiкачi витискали з коней останнi сили i розтягнулися по широкiй дорозi. Швидшi та легшi польськi конi стали iх, однак, незабаром наздоганяти. Першого рейтара дiстав Рох дуже хутко, вiн зiп’явся в стременах для кращого розмаху i рубонув страшно. Руку разом iз плечем одним жахливим замахом вiдрубав i несамовито помчав, поглядом зосередившись на королю.
Коли другий рейтар зачорнiв йому перед очима, то звалив i його, третьому розрубав шолом i голову на двi половинки i линув далi, короля лише на оцi маючи. Раптом конi стали рейтарам спотикатися i падати. Хмара польських вершникiв нагнала iх i порубала вмить.
Пан Рох пропускав уже людей i коней, аби часу не гаяти, дистанцiя мiж ним i Карлом-Густавом катастрофiчно зменшувалася. Лише двое вершникiв роздiляло iх на вiдстанi кiлькадесятьох крокiв.
Аж раптом стрiла, випущена з лука когось iз товариства, заспiвала бiля вуха пана Роха i встромилася в хрест рейтара, котрий мчав перед ним, той захитався праворуч, лiворуч i нарештi завалився назад, заревiв нелюдським голосом i випав iз сiдла.
Мiж Рохом i королем залишився вже тiльки один.
Але той один, прагнучи, либонь, врятувати короля, замiсть утiкати, розвернув свого коня. Пан Рох дiстав його i навiть гарматне ядро не знесе так людину з кульбаки, як вiн звалив суперника на землю, пiсля чого, видавши жахливий клич, кинувся, наче озвiрiлий ординець, уперед.
Король уже майже був досяжний i загинув би неодмiнно, але за Рохом пiдлiтали iншi i пострiли засвистiли, кожен iз яких мiг би поранити коня. Тому король стиснув його ще мiцнiше п’ятами, голову схилив на гриву i рвав перед собою простiр, як ластiвка, яку переслiдуе шулiка.
Але й пан Рох став свого коня не лише острогами буцати, але й плазом шаблi прикладати. І так мчали вони один за одним. Дерева, камiння, лози миготiли перед iхнiми очима, вiтер свистiв у вухах. Капелюх король загубив й у вiдчаi кинув бесаги, сподiваючись, що невблаганний вершник полакомиться на скарби i погоню занехае. Але пан Ковальський на капшук навiть не глянув i бив щораз сильнiше коня, який аж стогнав вiд напруги. Пан Рох, либонь, забув про все на свiтi, бо на бiгу став верещати голосом, в якому, крiм погроз, чулося й благання:
– Стiй! На Боже милосердя!
Раптом королiвський кiнь спiткнувся так сильно, що якби король з усiеi сили не втримав його повiддям, то беркицьнувся би. Рох заревiв, як зубр, вiдстань, що вiддiляла його вiд короля, ще зменшилася.
За мить скакун заплентався знову. Перш нiж король зумiв втримати його на ногах, Рох наблизився ще на кiльканадцять сажнiв. Тодi вiн випростався вже в сiдлi, як для удару. Страшний той вершник був. Очi вийшли з орбiт i зуби блиснули з-пiд рудуватих вусiв. Ще одне таке спотикання коня, ще мить, i доля всiеi Речi Посполитоi, доля Швецii й усiеi вiйни були б вирiшенi. Але королiвський кiнь вiдновив бiг, а король обернувся, блиснув люфами двох пiстолiв i двiчi вистрелив.
Одна з куль розбила колiно бахмата Роха. Вiд здибився й упав на переднi ноги, зарившись нiздрями в землю. Король мiг би в цю мить кинутися на свого переслiдувача i прошити його шпагою на вилiт, але на вiдстанi двохсот крокiв уже пiдлiтали й iншi польськi вершники, тому монарх схилився знову в кульбацi та помчав, як стрiла, з татарського лука випущена.
Рох вилiз з-пiд коня. Хвилину бездумно спостерiгав за втiкачем, потiм закотився, як п’яний, сiв на дорозi i заревiв, як ведмiдь. А король вiддалявся все бiльше, бiльше, бiльше!.. Врештi став меншати, танути i зовсiм зник у чорнiй хащi лiсу.
Тут iз криками та вересками пiдбiгли товаришi Рохa. Було iх iз п’ятнадцятеро, котрим ще не впали конi. Один iз них тримав королiвський капшук, iнший капелюха, на якому чорне пiр’я страуса було дiамантами заколене. Обое кинулися до пана Ковальського:
– Це ваше, ваше, пане товаришу! По справедливостi вам належить!
Іншi також не вгавали:
– Чи знаете ви, за ким гналися? Знаете, кого переслiдували? Та це був сам Карл!
– Заради бога! Скiльки живу, ще не бачив, аби хтось за кимось так гнався, як ви. Незмiримою славою вкрилися, пане кавалере!..
– А скiльки рейтарiв поклав, перш нiж за самим королем кинувся!
– Мало цiею шаблею Рiч Посполиту одним махом не врятував!
– Берiть капшук!
– Берiть капелюх!
– Хороший був кiнь, але десять таких за цi скарби купити зможете!
Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився i вигукнув:
– Я Ковальський, а це панi Ковальська. Йдiть до чорта!
– Розум йому затьмарився! – загомонiли вершники.
– Коня менi дайте! Я його ще наздожену! – репетував Рох.
Але вони взяли його пiд руки i, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утiшаючи дорогою.
– Нагнали ж ви на нього страху! – кивали головою. – Дiсталося вже цьому вiктору, цьому пiдкорювачу стiлькох держав, мiст i вiйськ!..
– Хa! Хa! Дiзнався, якi з полякiв кавалери!
– Обридне йому в Речi Посполитiй. Земля горить йому пiд ногами!
– Слава Роху Ковальському!
– Слава! Слава видатному лицарю! Взiрцю для всього вiйська!
І стали дудлити з фляг. Дали i Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив i зараз же втiшився.
Пiд час тiеi гонитви за королем по Боянiвськiй дорозi рейтари перед садибою священика захищалися з гiдною для цього славетного полку вiдвагою. На них напали несподiвано й одразу ж розпорошили, однак тi мерщiй зiбралися саме тому, що iх оточили густою юрбою бiля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кiнь бiля коня, плiч-оплiч, штрикали рапiрами так вiдчайдушно, що цiлу хвилину перемога схилялася на iхнiй бiк. Треба iх було або знову розiрвати, що стало нереальним, бо оточило iх щiльне кiльце польських вершникiв, або вирiзати до ноги. Визнав цю другу думку кращою пан Шандаровський, тому стиснули ворога ще тiснiшим кiльцем, i вiн сам кидався на ворогiв, як поранений кречет на ключ довгодзьобих журавлiв. Вчинилася кривава рiзанина i тлум. Шаблi дзеленчали об рапiри, рапiри ламалися об рукiв’я шабель. Часом кiнь здiймався, як дельфiн на морську хвилю, i за мить спадав у вир чоловiкiв i коней. Зойки стихли, чулося лише кiнське iржання, пронизливий дзенькiт залiза та гучне сапання лицарських грудей. Незвичайна запеклiсть опанувала серця полякiв i шведiв. Билися уламками шабель i рапiр. Однi зчiплювалися з iншими, наче яструби. Хапали один одного за волосся, вуса, гризли зубами. Тi, що впали з коней, але ще на ногах втриматися змогли, встромляли ножi в кiнськi животи i в литки вершникiв. У диму, у випарах коней, в жахливому пiднесеннi бойовий люд змiнювався у велетнiв, котрi завдавали страшних ударiв. Руки змiнювалися на дрючки, шаблi на блискавки. Одним махом розбивали сталевi шоломи, як горщики. Репали голови, вiдвалювалися зап’ястки з мечами; рубалися без пардону, без милосердя. З виру людей i коней кров потоками полилася на майдан.
Велетенський блакитний штандарт ще плавав над групою шведiв, але iхня кiлькiсть зменшувалася щомитi.
Як женцi стають iз двох бокiв лану, починають мерехтiти серпами i лан зникае, а вони наближаються щораз ближче один до одного, так i польське кiльце стискалося щораз мiцнiше, так що воюючi з одного боку могли вже бачити кривi шаблi тих, хто воюе на протилежному.
Пан Шандаровський шаленiв, як ураган, i в’iдався у шведiв, як зголоднiлий вовк в’iдаеться iклами в м’ясо свiжозваленого коня. Але один вершник таки його нестямою перевершив, i був це той пахолок, який першим повiдомив про шведiв у Рудник, а тепер насiдав разом з усiею хоругвою на ворога. Жеребець священика, трилiток, котрий досi пасся спокiйно на лузi, стиснутий кiньми, не мiг вирватися з гурту, i можна сказати, сказився, як i його пан. Вiн стриг вухами, очi мав вибалушенi, гриву наiжачену, i пер уперед, кусав, брикав, а хлопець шаблею, як цiпом, махав наослiп, праворуч i лiворуч, вiд вуха. Половина його чуба була просякнута кров’ю, вiстря рапiр продiрявили йому плечi та стегна. Обличчя було посiчене, але тi рани лише збуджували пiдлiтка. Бився у безпам’ятi, як людина, котрiй на власне життя начхати i вона прагне лише помститися за смерть свою.
Тим часом шведський загiн малiв, як купа снiгу, яку поливають з усiх бокiв окропом. Нарештi бiля королiвського прапора залишилося тiльки кiльканадцятеро. Польська мурашня накрила iх цiлком, а вони вмирали понуро, зi зцiпленими зубами. Жоден рук не пiдняв, жоден не просив милосердя.
