Тодi пан Кмiциц забрав своiх гостей до татар. Сiли всi в його наметi на галявинi, набитому всiлякою здобиччю вiд тих, кого розбили, i стали балакати про експедицiю пана Кмiцица.
– Богуслав зараз пiд Мальборком, – розповiдав пан Анджей, – але дехто каже, що вiн в електора, разом iз котрим на допомогу королевi мае прийти.
– Це навiть краще! Тодi ми зустрiнемося! Ви, молодi, не вмiете собi з ним порадити, побачите, як собi старий дасть раду! З ким вiн тiльки не зустрiчався, але iз Заглобою ще нi. Передрiкали, що ми зустрiнемося, хоч би його князь Януш у своему заповiтi застерiг, аби Заглобу здаля оминав. Таке може бути!
– Електор хитра бестiя, – пiдтримав розмову пан Ян Скшетуський, – i як тiльки побачить, що з Карлом справи кепськi, одразу ж про всi своi обiцянки та присяги забуде.
– А я вам кажу, що нi, – заперечив пан Заглобa. – Нiхто на нас бiльшого зуба не мае, нiж пруссак. Коли вiн твiй слуга, котрий мусить тебе в ноги цiлувати й одiж твою чистити, а через вибрики фортуни паном твоiм стане, то буде поводитися набагато гiрше, нiж ви до нього ставилися.
– А це чому? – поцiкавився пан Володийовський.
– Бо йому його пiдневiльне становище в пам’ятi залишиться, i мстити буде за неi вам, навiть якщо вiд вас лише добро знав.
– Менше з цим! – вирiшив змiнити тему пан Володийовський. – Не раз таке трапляеться, що i собака пана в руку вкусить. Хай нам пан Бабинич краще про своi пригоди розповiсть.
– Ми слухаемо! – пiдбадьорив пан Скшетуський.
Пан Кмiциц трохи помовчав, набрав повiтря в груди i став розповiдати про перипетii протистояння Сапеги з Богуславом, про поразку останнього пiд Янoвом, а також про те, як князь Богуслав, розбивши в пух i прах татарiв, його самого разом iз конем на землю скинув i живий утiк.
– А ви казали, – вставив слiвце пан Володийовський, – що його будете зi своiми татарами аж до самоi Балтики переслiдувати.
Пан Анджей у боргу не залишився:
– А ви менi казали також свого часу, як тут присутнiй пан Скшетуський, коли йому Богун любаску захопив, i ii i помсту занехаяв, бо батькiвщина в нуждi. Хто з кимось спiлкуеться, сам таким стае, я ж до ваших порад прислухався й iм слiдувати прагну.
– Бодай би вас Божа Матiнка нагородила так само, як i пана Скшетуського! – посерйознiшав пан Заглобa. – Я вiд усiеi душi бажав би, щоб ваша наречена була тепер у пущi, а не в пазурах Богуслава.
– Дурницi, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще ii!
– Менi треба не лише ii знайти, а й ii прихильнiсть повернути.
– Одне прийде за другим, – промовив пан Мiхал, – хоч би й довелося ii силомiць повертати, як тодi. Пам’ятаете?
– Такого я бiльше не зроблю!
Тут пан Кмiциц зiтхнув важко, але за хвилину зронив:
– Не лише ii не повернув, а й ще одну Богуслав у мене вiдiбрав.
– Чисто тобi турок! Як менi Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.
Але пан Володийовський став випитувати:
– Кого маете на увазi?
– Ех, довго розказувати, – вiдмахнувся пан Анджей. – Була одна дiвчина, дуже гарна, в Замостi, котра пановi старостi калуському дуже до смаку прийшлася. А вiн сестри, княгинi Вишневецькоi, як вогню, боiться, i не смiв при нiй занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зi мною, нiби до пана Сапеги, за спадком у Литвi. А насправдi хотiв ii за пiвмилi за Замостям вiдiбрати i в десь у глушинi сховати, де нiхто б його пристрастям не мiг нашкодити. Але я цей його намiр розгадав. «Хочете з мене, – подумав я, – звiдника зробити? Чекайте ж!» Його людей канчуками нагодував, а панночку цiлу та неушкоджену до пана Сапеги вiдвiз. І скажу вам, дiвчина ця красна, як щиголь, але чесна. Я також уже iнший чоловiк, нiж моi компанiйцi! Змилуйся, Боже, над iхнiми душами! Давно вже вони в сирiй землi лежать!
– І що ж це була за панночка? – нетерплячився пан Заглобa.
– З хорошого дому, вихованка княгинi панi Вишневецькоi. Колись була заручена з литвином Пiдбийп’ятою, ви його знали.
– Ганнуся Борзобагатa!!! – вигукнув, схопившись iз мiсця, пан Володийовський.
Пан Заглобa i собi схопився з купи повстi.
– Пане Мiхале, вгамуйтеся!
Але пан Володийовський пiдстрибнув, як кiт, до пана Кмiцица.
– І ви, зраднику, дали ii захопити Богуславoвi?!
– Прошу мене не кривдити! – застерiг пан Кмiциц. – Я вiдвiз ii щасливо до гетьманa, пiклувався про неi, як про сестру, а Богуслав вiдiбрав ii не в мене, а в iншого офiцера, з котрим пан Сапегa ii до своеi родини вiдiслав. Прiзвище його було Гловбич чи якось подiбно, добре не пам’ятаю.
– А де вiн зараз?!
– Немае його, бо полiг. Так принаймнi офiцери пана Сапеги повiдомили. Я окремо з татарами за Богуславом ганявся, тому точно нiчого не знаю. Але з вашоi реакцii бачу, що одна бiда нас спiткала, одна людина нас скривдила, а оскiльки так i е, то проти нього об’еднаймося, щоб спiльно за кривду поквитатися. Великий вiн пан i великий лицар, але гадаю, що тiсно йому буде в усiй Речi Посполитiй, якщо двох таких матиме ворогiв.
– Ось вам моя рука! – гарячкував пан Володийовський. – Вiдтепер ми друзi до смертi! Хто його першим знай-де, той йому за двох заплатить. Дав би Бог менi першому, то я з нього кровi наточу, це як амiнь у молитвi!
Тут пан Мiхал так моторно став вусами ворушити i шаблю мацати, що пана Заглобу аж страх узяв, бо знав, що з паном Володийовським жарти кепськi.
– Не хотiв би я бути тепер князем Богуславом, – зауважив вiн за хвилину, – хоч би менi хтось усю Інфлянтy у володiння передав. Досить одного такого лiсового кота, як пан Кмiциц, мати проти себе, а тут ще й пан Мiхал! Бa! Мало того, бо й я до вас приеднуюся. Моя голова, вашi шаблi! Не знаю, чи е такий магнат у християнському свiтi, котрий би перед такою могутнiстю не затремтiв. До того ж i Господь Бог вiд нього нарештi вiдвернеться, бо не може такого бути, щоб на зрадника i еретика кари не було. Пан Анджей уже йому i так непогано лою за шкуру залив.
– Не заперечую, що здибала його вiд мене не одна конфузiя, – пiдтвердив пан Кмiциц.
І, звелiвши наповнити келихи, розповiв, як Сороку з полону звiльнив. Змовчав лише те, що спершу до нiг Радзивiлла кинувся, бо на сам спогад про цю подiю кров його заливала.
Пан Мiхал звеселiв, слухаючи цю оповiдь, а наприкiнцi промовив:
– Хай вам Бог помагае, Єндрею! З таким товаришем можна навiть до пекла йти! Лише погано, що не завжди будемо мати змогу разом ходити, бо служба е службою. Мене можуть вислати в один бiк Речi Посполитоi, вас – в iнший. Невiдомо, хто його першим дiстане.
Пан Анджей помовчав.
– По справедливостi, я мав би його одержати. Якщо тiльки знову з конфузiею не вийду, бо, соромно зiзнатися, але я напряму цьому пекельниковi протистояти не зможу.
– Та я вас усiх своiх прийомiв навчу! – запропонував пан Володийовський.
– Або я! – пiдтримав пан Заглобa.
– Нi! Даруйте, пане, але волiю в пана Мiхалa вчитися! – вiдмовився пан Кмiциц.
– Хоч вiн i лицар, але його панi Ковальська не злякаеться, хай там як! – втрутився пан Рох.
– Тихо будь, Роху! – цитьнув пан Заглобa. – Щоб тебе Бог своею рукою за вихваляння не покарав.
– Овва! Нiчого менi не буде!
Бiдний пан Рох не був щасливим пророком, але добряче цiеi митi в його макiтрi затуманилося i готовий був весь свiт на поединок викликати. Іншi також пиячили без мiри, собi на здоров’я, а Богуславoвi та шведам на погибель.
