Роздiл VII
Пiсля рудницьких пригод подався король далi в межирiччя мiж Сяном та Вiслою, однак не перестав по-старому з ар’ергардом iти, бо був не лише знаменитим полководцем, а й лицарем незрiвнянноi вiдваги. Переслiдували його пани Чарнецький, Вiтовський, Любомирський, заганяючи його, як звiра в сiтi. Численнi загони i вдень, i вночi допiкали шведам. Продовольства було все менше, вiйсько, вкрай потомлене та духом занепале, очiкувало безславного кiнця.
Врештi-решт дiсталися шведи до того мiсця, де двi рiчки сходяться, i зiтхнули з полегшенням. Тут iх iз одного боку захищала Вiсла, з другого Сян, широко, як зазвичай навеснi, розлитий, а третiй бiк трикутника змiцнив король потужними шанцями, на якi повитягували гармати. Неприступна це була позицiя, та лише можна в нiй було з голоду померти. Але й тут бадьорилися шведи, бо сподiвалися, що iм iз Кракова й iнших прибережних фортець водою коменданти провiант надiшлють. Адже пiд боком у них був Сандомир, в якому полковник Шинклер значнi накопичив запаси. Toж вiн iз допомогою не забарився. Знедоленi iли, пили, спали, а прокинувшись, спiвали лютеранськi псалми на хвалу Боговi, що iх iз такоi важкоi ситуацii вирятував.
Але пан Чарнецький готував iм новi неприемностi. Сандомир, окупований шведами, мiг перманентно приходити на допомогу головнiй армii, тому замислив пан Чарнецький одним ударом вiдiбрати мiсто, замок, а шведiв винищити.
– Органiзуемо iм страхiтливе видовище, – розповiв вiн на вiйськовiй радi. – Дивитимуться з того берега, як на мiсто вдаримо, а з допомогою прийти через Вiслу не зумiють. Ми ж, маючи Сандомир, продовольство з Кракова вiд Вiрцa не пропустимо.
Пан Любомирський, пан Вiтовський та iншi досвiдченi воiни вiдмовляли пана Чарнецького вiд цього задуму.
– Добре було б, – казали вони, – захопити таке значне мiсто i добряче могли б ми цим шведам нашкодити, але як його взяти? Пiхоти не маемо, великих гармат також. Мало допоможе кавалерiя мури штурмувати.
Але пан Чарнецький мав iншу думку:
– А що, нашi селяни погано в пiхотi б’ються? Нам би таких Мiхалкiв кiлька тисяч знайти, то я вiзьму не лише Сандомир, а й Варшаву!
І не дослухаючись бiльше до нiчиiх порад, военачальник переправився через Вiслу. Як тiльки по околицi поголос пiшов, сипонуло до нього кiлька тисяч люду, хто з косою, хто з рушницею, хто з мушкетом, i рушили пiд Сандомир.
Напали на мiсто зовсiм несподiвано i на вулицях почалася жорстока рiзанина. Шведи захищалися вiдчайдушно з вiкон, дахiв, але втримати навалу не змогли. Винищували iх, як паразитiв, по будинках i повнiстю вигнали з мiста. Шинклер заховався з рештками в замку, але поляки з тiею ж стрiмкiстю погналися за ними. Розпочався штурм ворiт i мурiв. Побачив Шинклер, що i в замку не втримаеться.
Тому зiбрав, скiльки мiг, людей, речей, запасiв продовольства, завантажив на баржi та переправився до короля, котрий споглядав з iншого берега поразку своiх, не маючи змоги прийти iм на допомогу.
Замок повернувся пiд польську владу.
Але хитрий швед, утiкаючи, пiдсадив пiд мури, по пiдвалах, дiжки з порохом iз запаленими гнотами.
Поставши перед обличчям короля, одразу ж йому про це повiдомив, щоб йому хоч якось серце звеселити.
– Замок у повiтря вилетить з усiма людьми, – рапортував вiн. – Може, навiть i сам пан Чарнецький загине.
– Якщо так, то хочу бачити, як побожнi поляки на небо летiти будуть, – усмiхнувся король.
І залишився з усiма генералами на мiсцi.
Тим часом, не зважаючи на заборону пана Чарнецькогo, котрий зраду передбачав, добровольцi та селяни розбiглися по всьому замку шукати шведiв, котрi поховалися, i задля грабунку. Сурми грали тривогу, щоб хто живий, ховався в мiстi, але вони цих сигналiв не чули, або не хотiли на них зважати.
Раптом затряслася iм земля пiд ногами, страшний грiм i гуркiт струсонув повiтрям, велетенський стовп вогню вибухнув угору, викидаючи в повiтря землю, камiння, дахи, весь замок i понад п’ятсот тiл тих, хто вiдступити не встиг.
Карл-Густав аж у боки взявся вiд радощiв, а догiдливi царедворцi одразу ж стали повторювати його слова.
– На небо летять поляки! На небо! На небо!
Але передчасна була iхня радiсть, бо Сандомир усе одно залишився пiд польським контролем i це зупинило постачання продовольством головнiй армii, замкненiй у рiчковому трикутнику.
Пан Чарнецький розбив табiр навпроти шведiв, по той бiк Вiсли, i наглядав за переправою.
А тут ще й пан Сапегa, великий гетьман литовський i вiленський воевода, пiдiйшов iз литовцями з iншого боку й облаштувався за Сяном. Оточили шведiв iз усiх бокiв, затиснули iх наче в клiщi.
– Пастка замкнулася! – балакали мiж собою жовнiри в обох польських таборах.
Кожен, навiть найменше з вiйськовим мистецтвом обiзнаний, тямив, що загибель нависла неминуча над загарбниками, хiба що надiйшла би пiдмога i на якийсь час це вiдтермiнувала.
Розумiли це i шведи. Щоранку офiцери та солдати приходили на берег Вiсли i з розпачем в очах i серцi споглядали на загони грiзноi кавалерii пана Чарнецькогo, що чорнiли на протилежному боцi.
Потiм йшли над Сян, а там уже вiйсько пана Сапеги чигало i вдень, i вночi, готове почастувати iх шаблею та мушкетом.
Про переправу через Сян чи через Вiслу, поки обидва вiйська стояли так близько, годi було й думати. Могли хiба що шведи повернутися до Ярослава тiею ж дорогою, якою прийшли, але знали, що тодi жоден iз них уже не побачить Швецii.
Потягнулися важкi днi, i ще важчi, бо гамiрнi та сповненi сварок, ночi. Продовольство знову закiнчувалося.
Тим часом пан Чарнецький, залишивши командування вiйськом пановi Любомирському й узявши ляуданську хоругву для супроводу, переправився через Вiслу вище гирла Сяну, щоб iз паном Сапегою здибатися i про дальшу вiйну з ним порадитися. Цього разу вже не було потрiбне посередництво пана Заглоби, щоб два вождi змогли домовитися, бо обое про вiтчизну турбувалися бiльше, нiж кожен зокрема про себе самого, обое були готовi для неi пожертвувати особистим, почуттями й амбiцiями. Литовський гетьман не заздрив пановi Чарнецькому, а той – гетьманoвi, обое поважали один одного, тому зустрiч мiж ними була така, що навiть найстарiшим жовнiрам сльози заряснiли на очах.
– Росте Рiч Посполита, радiе мила вiтчизна, коли такi ii сини обiймаються, – казав панам Володийовськoму та Скшетуському пан Заглобa. – Страшний iз пана Чарнецький воiн i щира душа, але i пана Сапегу хоч до рани приклади, то вона загоiться. Бодай би такi навiть на камiннi родилися. То шкури шведськi порепалися, щоб iхню сутнiсть люди краще бачити змогли. Бо чим же вони нас завоювали, якщо не незгодою та заздрiстю панiв. Хiба вони силою нас здолали? Оце я розумiю! Душа в людинi радiе вiд вигляду такоi зустрiчi. Ручаюся також вам i за те, що не буде сухо, бо пан Сапега дуже вже бенкети любить, а вже з таким повiрником охоче вiдпустить гальма.
– Бог ласкавий! Зло минае! Бог ласкавий! – примовляв Ян Скшетуський.
– Стережiться блюзнiрства! – застерiг його пан Заглобa. – Бо кожне зло мусить минутися, хоч би як довго воно тривало, адже iнакше це був би доказ того, що нечистий править свiтом, а не Ісус Христос, котрий милосердя мае безмiрне.
Дальшу розмову перервав прихiд пана Бабиничa, високу постать котрого побачили здаля понад хвилею голiв iнших. Пан Володийовський i пан Заглобa одразу ж замахали до нього, але той так задивився на пана Чарнецького, що друзiв своiх не вiдразу й помiтив.
– Погляньте, – зауважив пан Заглобa, – як вiн схуд!
– Не вдалося йому чогось добитися проти князя Богуслава, – докинув пан Володийовський, – iнакше був би веселiшим.
– Та звiсно, що не добився. Адже вiдомо, що Богуслав пiд Мальборком, разом iз Штейнбоком, фортецю штурмуе.
– На Бога надiя, що це йому не вдасться!
Пан Заглобa задумався:
– Навiть якщо Мальборк i вiзьмуть, то ми тим часом Carolum Gustavum captivabimus. І подивимось, чи фортецю за короля не вiддадуть.
– Дивiться! Пан Бабинич уже йде до нас! – втрутився пан Скшетуський.
Той нарештi помiтив приятелiв i взявся протискатися в натовпi, щоб до них дiстатися, махав шапкою й усмiхався здалеку. Привiталися, як добрi знайомi та друзi.
– Що чувати? Що ви там, пане кавалере, зробили з князем? – спитав пан Заглобa.
– Нiчого доброго! Але не час про це базiкати. Тепер за столи сядемо. Ви залишаетесь тут на нiч, тому ходiмо до мене пiсля бенкету на нiчлiг, помiж моiх татар. Курiнь маю зручний, то собi за келихами потеревенимо до ранку.
– Коли хтось щось мудре каже, то я не сперечаюся! – гмикнув пан Заглобa. – Розкажiть нам лишень, iз якоi причини ви так схудли?
– Бо мене в битвi разом iз конем скинув i розбив той пекельник, як глиняний горщик, i я з того часу кров’ю харкаю i прийти до тями нiяк не можу. На милосердя Господа нашого надiя, що я ще кровi з нього наточу. Але тепер ходiмо, бо пан Сапегa iз паном Чарнецьким починають навзаем церемонитись i про перший крок сперечатися. А це означае, що столи вже готовi. З великим серцем тут на вас ми чекаемо, бо й ви також шведськоi юшки достатньо пролили.
– Нехай iншi розкажуть, що я вчудив, – закотив очi пан Заглобa, – бо менi не годиться!
Тут вчинився рух i всi пiшли на майдан мiж наметами, на якому вже були розставленi столи. Пан Сапегa виступив на честь пана Чарнецькогo, як король. Стiл, за який посадили каштеляна, був накритий шведськими стягами. Меди та вина лилися з джбанiв, аж обое вождiв вже наприкiнцi добряче захмелiли. Не бракувало веселощiв, жартiв, тостiв, гомону, та й погода була чудова, i сонце на подив зiгрiвало, i лише вечiрня прохолода вiднадила нарештi бенкетувальникiв.
