– Лист вiд пана Чарнецькогo до найяснiшого шведського цiсаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.
Тим часом човен вдарився об берег.
Варта стояла на березi зi зброею напоготовi. Пан Заглобa заспокоiвся повнiстю, на обличчi зобразив саму серйознiсть, гiдну делегата, i промовив латиною:
– Минулоi ночi певного кавалера схопили на цьому березi, я приiхав зробити пропозицiю щодо нього.
– Я не розмовляю латиною, – вiдповiв офiцер.
– Невiглас! – буркнув пан Заглобa.
Офiцер звернувся до пана Анджея.
– Король зараз на iншому кiнцi табору, – повiдомив вiн. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поiду сповiстити.
І вiн завернув коня.
Прибульцi стали роззиратися. Табiр був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном i Вiслою. В одному з кутiв трикутника лежав Пнiв, бiля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадiв – з другого. Певна рiч, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанцi, окопи, землянi вали, закрiпленi в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрi околицi, в Гожицях, була королiвська ставка, там також стояли головнi сили армii.
– Якщо голод iх звiдси не викурить, то не дамо iм ради, – оцiнив пан Кмiциц. – Вся лiнiя укрiплена фортифiкацiйними спорудами. Є й де конi пасти.
– Але риби для стiлькох ротiв не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранцi пiсноi iжi не люблять. Ще недавно мали цiлу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собi на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.
– Вiдчайдушнi люди насипали цi шанцi, – зронив пан Володийовський, оцiнюючи оком знавця роботу. – Жовнiрiв у нас бiльше, але навчених офiцерiв менше, й у военному мистецтвi ми залишилися позаду них.
– А то чому? – здивувався пан Заглобa.
– Чому? Жовнiровi, котрий у кавалерii все життя служив, пояснювати менi це не годиться, але що стосуеться пiхоти й артилерii, то вона в них добра, придатна i до походiв, i военних набiгiв, i маршiв, i контрмаршiв. Багацько книжок у чужоземному вiйську людина мусить згризти, купу античних авторiв переглянути, перш нiж офiцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерiя в дим лавою ходить i шаблями голить, а якщо вiдразу не виголить, то ii виголять.
– Балакайте, пане Мiхале, але не заговорюйтесь! А скажiть-но, хто бiльше знаменитих вiкторiй здобув?
– Бо ранiше всi так воювали, i не маючи такоi стрiмкостi, були змушенi програвати. Але тепер порозумнiшали i дивiться, пане, що дiеться.
– Зачекаемо кiнця. Поставте менi навiть найрозумнiшого iнженера, шведа чи нiмця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тодi й побачимо.
– Щоб ви його тiльки ще змогли виставити, – зiтхнув пан Кмiциц.
– Правда, правда! Але ж менi того хлопа жаль. Пане Анджею, а спитайте тiею собачою мовою цих плюгавцiв i дiзнайтесь, що з ним сталося?
– Ви, пане, не знаете регулярних жовнiрiв. Тут нiхто без наказу й рота не розтулить. Шкода балакати!
– Знаю, що шельми нелюб’язнi. От якщо до нашоi шляхти, особливо до ополченцiв, делегат приiде, то вiдразу ж балакають, торочать, про здоров’я жiнки та дiтвори спитають, i горiлки з ним вип’ють. І в полiтичнi нюанси почнуть вдаватися, а тi стоять, як слупи, i лише баньки на нас витрiщають. Щоб iх шляк трафив!
Тим часом усе бiльше пiхотинцiв збиралося навколо посланцiв, i з цiкавiстю iх розглядали. Тi ж, позаяк були одягненi охайнiше в гарну, i навiть багатшу одiж, чудове справляли враження. Найбiльше привертав увагу пан Заглобa, бо майже по-сенаторськи тримався, а найменше пан Мiхал, через його невисокий зрiст.
Тим часом офiцер, котрий iх першим перестрiв на березi, повернувся разом iз ще одним, вищим за рангом, i з солдатами, котрi вели баских коней. Той вищий чин вклонився посланцям i промовив польською:
– Його королiвська величнiсть просить вас до своеi ставки, а що це не дуже близько, то ми привели коней.
– Ви поляк? – поцiкавився пан Заглобa.
– Нi, пане. Я Садовський. Чех на шведськiй службi.
Пан Кмiциц пiдступив швидко до нього.
– Ви мене не впiзнаете, пане?
Пан Садовський кинув швидкий погляд на його обличчя.
– Як же! Пiд Ченстоховою! Це ви найбiльшу руйнiвну гармату висадили i Мiллер вiддав вас пановi Куклiновському. Вiтаю, вiтаю сердечно такого знаменитого лицаря!
– А що з паном Куклiновським сталося? – спитав Кмiциц.
– То ви не знаете?
– Знаю, що йому вiдплатив тим самим, чим вiн мене хотiв гостити, але його залишив живого.
– Вiн помер.
– Так я i думав, що закоцюбне, – махнув рукою пан Анджей.
– Пане полковнику! – втрутився пан Заглобa. – А такого собi Рохa Ковальського ви не зустрiчали тут, у таборi?
Пан Садовський засмiявся:
– Як же? Є!
– Хвала Боговi та Найсвятiшiй Богородицi! Живий чолов’яга, то його вирятуемо. Хвала Господу!
– Не знаю, чи король захоче його вiддати, – засумнiвався пан Садовський.
– О! А це чому?
– Бо його дуже собi вподобав. Вiдразу впiзнав його, що це той самий, хто за ним пiд час рудницькоi пригоди гнався. За боки ми хапалися, слухаючи вiдповiдi бранця. Король питае: «Що ж ви на мене запосiлися?» А той вiдповiдае: «Бо я присягнувся!» Король знову: «То ви й далi менi будете докучати?» – «Аякже»! – торочить шляхтич. Король зареготав: «Зречiться присяги, то я подарую вам здоров’я i волю». «Неможливо!» – «Чому?» – «Бо мене дядько кривоприсяжником оголосить!» – «То ви такий зухвалець, що мене на поединку змогли б здолати? – «Я б i п’ятьом таким дав раду!» Король напирае: «І посмiете на монарха руку пiдняти?» Але той: «Бо ваша вiра несправжня!» Ми тлумачили королевi кожне слово, а вiн ставав щоразу веселiшим i все повторював: «Подобаеться менi цей шаленець!» Допiру, жадаючи дiзнатися, чи його переслiдувач справдi такий дужий, наказав вибрати дванадцятьох наймiцнiших воякiв у гвардii i по черзi iм iз цим вiйськовополоненим боротися. Але ж i жилавий цей кавалер! Коли я вiд’iжджав, десятьох уже поклав одного за одним, i жоден не мiг пiднятися без допомоги. Ми приiдемо саме на закiнчення тiеi забави.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
