– Я чув, – торочив пан Кмiциц, – що коли тiльки цих шведiв тут зiтремо i короля захопимо, зараз же пiд Варшаву потягнемо. Потiм уже точно буде i вiйнi кiнець. А пiсля цього дiйде черга i до електора.
– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.
– Я чув, як сам пан Сапегa таке якось казав, а вiн, як великий чоловiк, краще калькулюе. То вiн нам сказав: «Зi шведом буде квiтка! Зi септентронами також, але з електором не можна в жоднi угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським пiдуть до Бранденбургii, а я з паном пiдскарбiем литовським у Пруссiю електора, а якщо потiм, казав, ми не приеднаемо Пруссiю на вiки до Речi Посполитоi, то лише тому, що в канцелярii немае хоча б однiеi такоi голови, як пан Заглобa, котрий самостiйно листами електоровi погрожував».
– Так пан Сапега сказав? – вiдкрив рота пан Заглобa, червонiючи вiд задоволення.
– Всi це чули. А я дуже цим втiшився, бо та сама рiзка Богуслава вперiщить, й якщо не швидше, то тодi напевно його вже дiстанемо.
– Тiльки б iз цими шведами якнайшвидше покiнчити, тiльки б покiнчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося iм! Хай в Інфлянтy вiдступлять i репарацii виплатять, то дамо iм спокiй.
– Упiймав козак татарина, а татарин за голову тримае! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщi, ще Кракiв, Варшава, Познань i всi великi мiста у його руках, а батько вже хоче, щоб вiдкуповувався. Гей, ще доведеться попiтнiти, перш нiж про електора подумаемо!
– А е ще армiя Штейнбокa, i гарнiзони, i Вiрц! – докинув пан Станiслав.
– То чому ми тут сидимо зi закладеними руками? – спитав враз Рох, витрiщившись. – Не можемо шведiв вiдлупцювати?
– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.
– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни бiля берега. Можна було б переправитись i хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш нiж очуняють, то ми вже повернемося, i нашу здатнiсть продемонструемо. Якщо не хочете, то я сам пiду!
– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнiвно пан Заглобa.
Але пановi Кмiцицу зараз же нiздрi стали роздиматися.
– А непогана думка! Непогана думка! – промовив вiн.
– Непогана для челядi, але не для поважноi особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якiсь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.
– Звiсно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходiмо, бо вже пiзно.
Всi погодилися з цiею думкою, зараз же клякнули до молитов i стали iх уголос вiдмовляти. Пiсля цього повкладалися на повстi i скоро вже заснули сном праведникiв.
Але годиною пiзнiше схопилися всi на рiвнi ноги, тому що гуркiт пострiлiв пролунав за рiкою, пiсля чого гомiн, вереск вчинився в усьому таборi пана Сапеги.
– Ісусе, Марiе! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!
– Та що ви таке кажете! – вiдповiв, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.
– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» бiля себе.
Але Рохa в наметi не було.
Вибiгли всi на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усi подалися на рiчку. На тому боцi виднiлися спалахи вогню та гуркiт став усе гучнiший.
– Що сталося? Що дiеться? – питали у варти, яку порозставляли рясно бiля берега.
Але тi нiчого не бачили. Один iз жовнiрiв розповiв, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висiв над водою, то не мiг нiчого розгледiти, i не хотiв вiд одного сигналу здiймати тривогу в усьому таборi.
Пан Заглобa, вислухавши повiдомлення, схопився за голову з вiдчаем.
– Рох поплив до шведiв! Обiцяв варту захопити!
– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кмiциц.
– Заб’ють менi хлопа, як Бог на небi! – бiдкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немае якогось порятунку? Ісусе Христе! Та вiн, як золото найщирiше! Немае такого другого чолов’яги в обох вiйськах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матiнко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатiв!..
– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!
– Я тут чатуватиму навiть i до ранку. Богородице Дiво! Матiр Божа!
Тим часом пострiли на протилежному березi вщухли, вогонь поступово згас i вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом рiчки, як курка, що каченят водить, i рвав собi рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бiдкався. Ранок вибiлив рiчку, врештi сонце зiйшло, а Рох не повертався.
Роздiл VIII
На ранок пан Заглобa все ще перебував у вiдчаi, тому подався до пана Чарнецькогo з проханням, аби послали його до шведiв подивитися, що там iз Рохом сталося – чи живий iще, у полонi стогне, або горлом за свою смiливiсть заплатив.
Пан Чарнецький не став перечити, бо йому пан Заглоба дуже до серця припав. Утiшаючи його в смутку, зауважив:
– Менi здаеться, що ваш небiж мае бути живий, бо iнакше вода б його принесла.
– Дав би Бог! – похитав головою пан Заглобa. – Бo не кожного такого вода винесе, адже не лише руку вiн мав важку, але й дух наче зi свинцю, про що його вчинок засвiдчуе.
Пан Чарнецький кивнув:
– Правду кажете! Якщо живий, то мав би я його конем по майдану волочити за порушення дисциплiни. Можна тривожити шведськi вiйська, але вiн усiх пiдняв, та й шведiв без команди i мого наказу не можна бити. Що ж це таке? Посполите рушення чи, до дiдька, базар, де кожен на власну руку може воювати?
– Винен, assentior[9 - Assentior (лат.) – згоден.]. Сам його покараю, лише б вiн iз Божою ласкою повернувся!
– Я йому дарую через згадку про рудницькi заслуги. Багато маемо вiйськовополонених на обмiн i вищих офiцерiв за пана Ковальського. Їдьте до шведiв i побалакайте про обмiн. Я дам двох, навiть трьох у разi потреби, бо не хочу, щоб ваше серце кров’ю обливалося. Зайдiть до мене по лист до короля i iдьте живо!
Утiшений пан Заглобa забiг до намету пана Кмiцицa та розповiв товаришам, що i як. Пан Анджей i пан Мiхал крикнули водночас, що хочуть iз ним iхати, бо обох цiкавили шведи. А пан Кмiциц ще й мiг бути корисний, бо нiмецькою так само вiльно, як польською, мiг розмовляти.
Приготування не забрали iм багато часу. Пан Чарнецький, не чекаючи знову на пана Заглобy, прислав сам через пахолка послання, пiсля чого друзi прихопили сурмача, сiли в човен iз бiлим полотнищем, насадженим на дрючок, i вирушили.
Спочатку iхали мовчки, чути було лише плюскiт весел на водi, та врештi пан Заглобa занервував i промовив:
– Хай лише сурмач мерщiй про нас сповiстить, бо шельми, не зважаючи на бiлий прапор, можуть стрельнути!
– Та що ви таке кажете! – заспокоiв його пан Володийовський. – Навiть варвари послiв шанують, а це ж цивiлiзований народ!
– Хай сурмач не мовчить, кажу! Перший-лiпший жовнiр вистрелить, човен продiрявить, i пiдемо пiд воду, а вона холодна! Не хочу через дипломатiю намокнути!
– Ось, уже видно чатових! – зауважив пан Анджей.
Сурмач подав сигнал. Човен помчав швидко, на тамтому березi заворушилися i незабаром пiд’iхав на конi офiцер, одягнений у жовтий шкiряний капелюх. Вiн, наблизившись до самоi води, прикрив очi рукою i став приглядатися крiзь вiдблиски.
За кiльканадцять крокiв вiд берега пан Кмiциц зняв шапку для привiтання, офiцер схилився iм iз вiдповiдною чемнiстю.
