– Пан Любомирський насуваеться з Передгiр’я з вiйськом i горянами! – iнформували наступного.
І знову потiм:
– Король веде кварту[6 - Кварта – наймане регулярне вiйсько на утриманнi короля.] i сто тисяч орди! З паном Сапегою з’еднався!
Були мiж цими депешами життя i смертi як правда, так i дезiнформацiя, але всi сiяли жах. Дух вiйська впав. Колись, як тiльки Карл власною персоною з’являвся перед полками, його вiтали тисячоголосi вигуки, в яких звучала надiя на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухi та нiмi. Зате бiля вогнищ зголоднiлi та потомленi смертельно солдати бiльше гомонiли про пана Чарнецького, нiж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна рiч! Коли впродовж кiлькох днiв не зник жоден роз’iзд, коли кiлька ночей спливло без тривог, без вигукiв «Алла» i «Бий, убий», неспокiй наростав ще бiльший.
– Чарнецький зачаiвся. Бог зна, що вiн задумав! – повторювали солдати.
Карл зупинився на кiлька днiв у Ярославi, мiркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржi хворих жовнiрiв, котрих у таборi було безлiч, i вiдсилали рiкою до Сандомирa, найближчого укрiпленого мiста, яке ще залишалось у шведських руках. Пiсля завершення цiеi роботи, коли саме прийшли звiстки про те, що Ян-Казимир залишив Львiв, вирiшив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебувае.
З цiею метою полковник Канненберг iз тисячею вершникiв перейшов Сян i подався на схiд.
– Можливо, що долю вiйни i нас усiх ви тримаете у руках, – сказав йому король на прощання.
І справдi, багато вiд цього роз’iзду залежало, адже в найгiршому разi Канненберг мав забезпечити табiр провiантом. А якби точно розвiдав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король мiг би негайно вирушити з усiма силами проти польського Дарiя, розбити вороже вiйсько, а якщо пощастить, то i його самого полонити.
Тому Канненберг отримав найбоездатнiших солдатiв i найкращих коней. Вибiр був зроблений тим стараннiший, що полковник не мiг iз собою брати нi пiхоту, нi гармати, тому були потрiбнi такi люди, котрi могли б у чистому полi з шаблею в руцi протистояти польськiй кiннотi.
Дня 20 березня роз’iзд вiдбув. Коли проходили через мiст, безлiч офiцерiв i солдатiв iх проводжали до передмостового укрiплення:
– Боже, веди вас! Боже, дай вам вiкторiю! Боже, дай вам щасливе повернення!
Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було iх тисяча, йшли двiйками, по свiжовiдновленому мосту, один прогiн якого ще не був закiнчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тiльки пройти могли.
Добра надiя свiтилася в iхнiх обличчях, бо були нарештi ситi. Іншим вiдняли, а iх нагодували, i горiлки налили iм до фляг. Тому iхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зiбралися бiля передмостя:
– Самого Чарнецькогo на арканi притягнемо!
Телепнi! Не знали, що йшли, як iдуть воли на забiй до рiзницi!
Все складалося iм на погибель. Як тiльки пройшли, вiдразу ж шведськi сапери розiбрали пiсля них тимчасовий помiст, аби покласти мiцнiшi балки для майбутнього проходження гармат.
А експедицiя завернула, пiдспiвуючи собi тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькi виблискували на сонцi, на закрутах раз i другий, потiм вони занурилися в густий дрiмучий лiс. Проiхали пiвмилi – нiчого! Тиша навколо, лiсовi глибини були цiлком спорожнiлi. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, пiсля чого рушили повiльно далi. Так дiсталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодноi живоi душi.
Ця порожнеча здивувала Канненбергa.
– Либонь, нас тут сподiвалися, – зауважив вiн майоровi Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деiнде, бо не влаштував нам засiдку.
– Чи ваша гiднiсть накаже вiдступати? – поцiкавився Свено.
– Нi, пiдемо вперед, навiть пiд сам Львiв, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити i королевi про Яна-Казимира якусь звiстку привезти.
– А якщо на переважаючi сили наткнемося?
– Навiть якщо зустрiнемо й кiлька тисяч цiеi галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнiрами дамо собi раду.
– Але можемо натрапити i на регулярне вiйсько. А в нас немае гармат, а гармати проти них – головне.
– Тодi вiдступимо i королевi про ворога повiдомимо. А тих, хто захоче нам вiдступ вiдрiзати, розiб’емо.
– Ночi я боюся! – задумався Свено.
– Будемо дотримуватися обачностi. Харчiв для людей i коней маемо на два днi, тому немае потреби квапитися.
Так що коли вони знову занурилися в густий лiс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережнiше. П’ятдесят коней пiшло вперед. Вершники iхали з мушкетами напоготовi, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всi боки. Дослiджували чагарники, хащi, часто зупинялися, прислухалися, часом з’iжджали з дороги набiк, аби дослiдити прибережний бiр, але нi на дорозi, нi на узбiччях не було нiкого.
Лише годиною пiзнiше, минувши закрут, доволi крутий, двое рейтарiв, котрi iхали попереду, побачили за чотириста крокiв перед собою вершника на конi.
День був погожий i сонце свiтило ясно, тому того вершника було видно, як на долонi. Це був невисокий жовнiр, одягнений дуже пристойно i по-чужоземному. Вiн здавався особливо малим, бо сидiв на рослому буланому бахматi, вiдразу видно, що породистому.
Вершник iхав собi повiльно, немовби не бачив, що вiйсько за ним валить. Веснянi повенi прорили в дорозi глибокi канави, в яких шумiла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував iх iз пружнiстю оленя i знову йшов пiдтюпцем, мотаючи головою i фиркаючи час вiд часу бадьоро.
Двое рейтарiв притримали коней i стали оглядатися за вахмiстром. Той якраз пiд’iхав, зиркнув i промовив:
– Це якийсь гончак iз польськоi псарнi.
– Я гукну по нього! – запропонував рейтар.
– Помовчи. Може iх тут бути бiльше. Давай до полковника!
Тим часом пiд’iхала решта авангарду, всi зупинилися; низькорослий лицар i собi притримав коня i розвернув його до шведiв, немовби iм хотiв дорогу заступити.
Якийсь час вони дивилися на нього, а вiн на них.
– Є й другий! Другий! Третiй! Четвертий, цiла ватага! – враз загукали у шведських лавах.
Аж тут з обох бокiв дороги висипали вершники, спочатку поодинцi, потiм по двое, по трое. Всi зупинялися бiля того, котрий з’явився першим.
Тут i друга шведська варта зi Свенo, а вiдтак i весь загiн iз Канненбергом пiдiйшли до форпосту. Канненберг i Свено виiхали зараз же наперед.
– Я впiзнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa пiд Големб’ем, це люди пана Чарнецькогo. Вiн i сам мусить тут бути!
Цi слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише конi дзеленчали мундштуками.
– Десь мае бути якась засiдка, – зауважив Свено. – Замало iх, аби нам протистояти, але в лiсi мають ховатися й iншi.
Тут вiн звернувся до Канненбергa:
– Ваша гiдносте, повертаймося!
– Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалi було виiжджати, якщо, побачивши кiлькадесят обiдранцiв, маемо повертатися? То чому, побачивши одного, було не налякатися?.. Вперед!
Шведська шеренга просувалася далi дуже обережно, за нею друга, третя, четверта. Вiдстань мiж двома загонами зменшувалася.
– Плi! – скомандував Канненберг.
Шведськi мушкети нахилилися, як один, залiзнi шиi витягнулися в бiк польських вершникiв.
