Але ще до того, як мушкети встигли дати залп, польськi вершники завернули коней i кинулися навтьоки безладною гурбою.
– Вперед! – рикнув Канненберг.
Загiн рушив iз мiсця ступом, аж земля задрижала пiд важкими копитами рейтарських коней.
Лiс наповнився криками переслiдувачiв та втiкачiв. Пiсля чвертi години гонитви, чи то шведськi конi були кращi, чи то польськi дорогою вимученi, але простiр, що розмежовував два вiйська, катастрофiчно зменшувався.
Але водночас сталося й щось дивне. Безладна спочатку польська гурба, у мiру розвитку втечi, не лише не розпорошилася ширше, а навпаки, втiкала в щораз кращому ладi, щораз рiвнiшими рядами, немовби сама швидкiсть коней шикувала вершникiв у лави.
Свено це помiтив, розвернув коня i помчав до Канненбергa, гукаючи:
– Ваша гiдносте! Це не пересiчна партiя, а регулярне вiйсько, яке навмисно втiкае, щоб у засiдку нас привести.
– У цiй засiдцi будуть демони чи люди? – вiдрубав Канненберг.
Дорога пiдiймалася дещо вгору i ставала щораз ширшою, лiс рiдiв i на його краю виднiлося ще незаросле поле, точнiше величезна галявина, оточена зусiбiч густим i сiрим бором.
Польська хоругва пришвидшилась i виявилося, що ранiше вона зумисне не розвивала повноi швидкостi, бо в коротку мить опинилася так далеко, що шведський командир збагнув, що нiколи вже ii не наздожене. Дiставшись до половини галявини i помiтивши, що ворог уже майже iншого ii кiнця досяг, пригальмував своiх людей i наказав сповiльнити бiг.
Але, о, диво, польський загiн, замiсть потонути в протилежному лiсi, зробив на самому краю величезне пiвколо i розвернувся навскач до шведiв, ставши вiдразу в такому взiрцевому бойовому порядку, що здивував навiть свого ворога.
– Так i е! – вигукнув Канненберг. – Це регулярне вiйсько! Перешикувалися, як на муштрi. Чого ж вони хочуть до дiдька?..
– Йдуть на нас! – пояснив Свено.
Натомiсть хоругва рушила вперед ступом. Субтильний лицар на буланому бахматi кричав щось до своiх, висувався вперед i знову притримував коня, шаблею знаки подавав, либонь, саме вiн був командиром.
– Вони справдi атакують! – роззявив рота Канненберг. А конi пiд нападниками розiгналися та стригли вухами, витягувалися так, що заледве животами не торкалися землi. Вершники схилилися до ший тварин i сховалися за гривами. Шведи, котрi стояли в першiй шерензi, вiдчували лише дихання сотнi коней i бачили вибалушенi очi. Вихор так не насуваеться, як мчала ця хоругва.
– Бог iз нами! Швецiя! Вогонь! – скомандував Канненберг, пiдiймаючи вгору шпагу.
Гримнули всi мушкети, але цiеi ж митi польська хоругва досягла шведiв так стрiмко, що розкидала праворуч i лiворуч першi iхнi шеренги, врiзалася в гущавину людей i коней, як клин входить у розщеплене дерево. Вчинився жахливий вир, броня вдарялася об броню, шабля об шаблю, а той брязкiт, кiнське хропiння, лемент умираючих чоловiкiв розбудив таке вiдлуння, що весь дрiмучий лiс вiдiзвався битвi, як крутi гiрськi скелi вторують громам.
Шведи сторопiли на якусь мить, особливо що значна iхня кiлькiсть упала пiд першим натиском, але скоро оговтавшись, насiли потужно на супротивникiв. Фланги iхнi перемiшалися мiж собою, а що поляки i без того перли вперед, маючи намiр пройти «штосом», то iх хутко оточили. Середина шведiв прогиналася, натомiсть фланги напирали щораз дужче, однак не спромоглися розiрвати ряди атакувальникiв, бо тi захищалися вiдчайдушно i з усiею тiею незрiвнянною елегантнiстю, яка робила польську кавалерiю такою страшною в рукопашнiй. Працювали шаблi проти рапiр, трупи падали густо, але перевага вже стала схилятися на шведський бiк, як тут з-пiд темноi стiни бору викотилася ще одна хоругва i помчала з лементом на ворогiв.
Праве крило шведiв пiд командуванням Свено моментально розвернулося до нового ворога, в якому досвiдченi шведськi жовнiри впiзнали гусарiв.
Вiв ii чоловiк, котрий сидiв на баскому тарантовому[7 - Тарантовий – чорно-бiлий.] конi, одягнений у бурку та рисячу шапку з чаплиним пером. Видно його було чудово, бо iхав збоку, за кiльканадцять крокiв вiд жовнiрiв.
– Чарнецький! Чарнецький! – залунало у шведських рядах.
Свено поглянув iз розпачем на небо, потiм стиснув колiнами коня i рушив лавою.
Пан Чарнецький пiдвiв гусарiв на кiльканадцять крокiв, i коли добряче розiгналися, сам завернув.
Раптом iз бору вигулькнула третя хоругва, командувач зараз же поскакав до неi й повiв. Коли ж з’явилася четверта, булавою вказав, куди мае вдарити. Хтось сказав би, що це господар веде женцiв i розподiляе мiж ними роботу.
А вже коли з’явилася п’ята, то пан Чарнецький особисто став на ii чолi i повiв воякiв в атаку.
Однак гусари вже вiдкинули назад праве крило i за мить розiрвали його повнiстю, три наступнi хоругви оточили за татарською модою шведiв i, здiйнявши галас, стали рубати переляканих залiзом, колоти списами, розбивати, топтати, а вiдтак гнати ворога з верещанням i рiзаниною.
Канненберг второпав, що потрапив у засiдку i наче пiд нiж завiв свiй загiн. Тут уже не йшлося йому про перемогу, хотiв принаймнi якнайбiльше людей врятувати, тому наказав сурмити вiдступ. Стали вiдступати шведи усiею гурбою до тiеi ж дороги, якою з Великих Очей приiхали, вояки ж пана Чернецького iх переслiдували так стрiмко, що подих польських коней зiгрiвав шведам спини.
У таких умовах i перед жахом, який охопив рейтарiв, вiдступ цей не мiг уже вiдбуватися в бойовому порядку, кращi конi вирвалися вперед i незабаром чудовий загiн Канненберга перетворився на безладну купу втiкачiв, котрi майже не чинили опору.
Чим довше тривала погоня, тим ставала вона безладнiшою, бо i поляки не дотримувалися ладу, а кожен вiдпускав коня, скiльки пари в нiздрях, дiставав, кого хотiв, i вбивав, кого бажав.
Перемiшалися, отже, однi з iншими. Декотрi польськi жовнiри обганяли останнi шведськi ряди i траплялося, що один iз товаришiв пiдiймався у стременах, щоб посилити удар в утiкаючого перед собою рейтара, натомiсть сам гинув, уражений рапiрою ззаду. Встелилася густим шведським трупом дорога до Великих Очей, але це ще не був кiнець гонитви. І однi, i другi на всьому смаку влилися в лiс, там зморенi шведськi конi почали зупинятися i рiзанина стала ще кривавiшою.
Декотрi рейтари зiстрибували з коней i втiкали в лiс, але заледве кiльканадцятеро на таке вiдважилися, бо знали з досвiду шведи, що в лiсах чигають селяни, тому вважали за краще загинути вiд шабель, нiж у жахливих муках, яких розлючений люд iм не жалiв.
Декотрi благали про пощаду, переважно надаремно, бо кожен волiв убити ворога та гнатися далi, нiж узявши його за бранця, стежити за ним i дальшоi гонитви занехаяти. Тому рубали немилосердно, щоб нiхто зi звiсткою про поразку не повернувся. Пан Володийовський мчав попереду з ляуданською хоругвою. Вiн був саме тим вершником, котрий першим явився шведам на звабу, вiн першим ударив, а тепер, сидячи на конi, як вихор мчав, вiддався iнстинктам, прагнучи кров’ю насититись i за поразку пiд Голомб’ем поквитатися. Щоразу як наздоганяв рейтара, то гасив його так спритно, як свiчку. Часом проiхався на потилицях двох, трьох чи навiть чотирьох водночас, блискавично, бо за мить уже самi конi без вершникiв мчали перед ним. Даремно котрийсь шведисько брав власну рапiру за вiстря й обертаючи ефесом до лицаря, повiдомляючи, що здаеться, голосом та очима вимолював жалiсть. Пан Володийовський навiть не зупинявся бiля нього, встромляв лезо шаблi туди, де шия грудей торкаеться, завдавав легкий удар, незначний, а той руки розкидав, блiдими вустами одне чи два слова промовляв, пiсля чого остаточно занурювався в сутiнки смертi. Пан Володийовський же, не озираючись, мчав далi i новi жертви на землю, як снопи, скидав.
Зауважив страшного женця вiдважний Свено i, скликавши кiльканадцятьох найкращих рейтарiв, вирiшив жертвою власного життя припинити хоча б на хвилину погоню, щоб iнших урятувати. Розвернули вони коней i, виставивши перед себе рапiри, чекали на тих, хто iх наздоганяв. Пан Володийовський, помiтивши це, навiть на мить не завагався, здибив коня i навалився на них у саму середину. І ще до того, як хтось устиг оком моргнути, вже два шоломи звалилися пiд ноги коней. Бiльше десяти лез цiлилися тепер у груди пана Володийовськогo, аж тут йому на пiдмогу прийшли пани Скшетуськi, Юзва Бутрим-Безногий, пан Заглобa i Рох Ковальський, про котрого старий шляхтич казав, що той, навiть iдучи в атаку, очi заплющуе i дрiмае, а прокидаеться лише, коли грудьми об груди ворога вдариться.
Пан Володийовський пiрнув пiд кульбаку так стрiмко, що рапiри порожне повiтря прошили. Цього вiн навчився вiд аккерманських татарiв, i ще малим, водночас неймовiрно пластичним будучи, до такоi досконалостi цей прийом довiв, що зникав, коли хотiв, з очей, чи то за шиею, а чи пiд кiнським животом. Так зник i цього разу, а поки зачудованi рейтари намагалися допетрати, куди той подiвся, знову несподiвано на кульбацi опинився, страшний, як дикий лiсовий кiт, коли в гущу гончакiв iз високих гiлок стрибне.
Тим часом i товаришi йому допомогли, сiючи смерть i панiку. Один iз рейтарiв приклав пановi Заглобi до самих грудей пiстоля, але Рох Ковальський, котрий опинився по лiвий вiд нього бiк, не маючи змоги рубати шаблею, стиснув п’ястук i в голову з розмаху шведовi зацiдив, аж той звалився вмент пiд коня, так, наче у нього блискавка влучила. Пан Заглобa видав радiсний вигук i рубонув у скроню самого Свено, котрий руки опустив i чолом вперся в шию коня. Побачивши це, кинулися навтьоки iншi рейтари. Пан Володийовський, Юзвa Безногий i двiйко Скшетуських кинулися за ними i вирiзали всiх, перш нiж тi проскакати сто крокiв зумiли.
Погоня тривала. Шведським коням усе бiльше дихання в грудях запирало. Із тисячi вишколених рейтарiв, котрi з Канненбергом вийшли, залишилося якихось сто кiлькадесят вершникiв, решта лежали довгою смугою на лiсовiй дорозi. Але i та остання купа меншала щомитi, бо польськi руки не припиняли над нею працювати.
Вороги все ж зумiли вискочити з лiсу. Вежi Ярослава вималювалися виразно у блакитi. Надiя наповнила серця втiкачiв, бо знали вони, що в Ярославi стоiть сам король i його основнi сили, i що будь-якоi митi може прийти iм на допомогу.
Та забули вони про те, що зараз же пiсля iхнього вiдходу прибрали помiст на останньому прогонi моста, щоб посилити його балками для гармат.
А пан Чарнецький чи то знав про це вiд своiх шпигунiв, чи навмисно хотiв себе шведському королевi показати i на його очах дорiзати залишки цих нещасних, тому не лише не припинив погонi, але сам iз хоругвою Шемберка вперед вирвався, особисто рубав, своею власною рукою рiзав, переслiдував супротивникiв так, немовби цим своiм наскоком хотiв на Ярослав ударити.
Тут уже дiсталися на вiдстань стаi до моста. Зойки з поля долетiли до шведського табору. Безлiч жовнiрiв та офiцерiв вибiгли з мiста подивитися, що там вiдбуваеться. Як тiльки поглянули, тут же помiтили й упiзнали рейтарiв, котрi вранцi з табору вийшли.
– Загiн Канненбергa! Загiн Канненбергa! – репетували тисячi горлянок.
– До ноги майже iх вирiзали! Заледве сто людей бiжить! Цiеi митi прибув i сам король, а з ним Вiттемберг, Форгель, Мiллер та iншi генерали. Король зблiд.
– Канненберг! – видихнув вiн.
– Заради Христа та його ран! Мiст розiбраний! – залементував Вiттемберг. – Їх усiх переб’ють!
Король глянув на рiчку, що пiднялася. Весняна вода шумiла жовтою хвилею, про переправу допомоги вплав годi було й думати.
Гонитва наближалася все бiльше. Тут знову закричали:
– Королiвський обоз i гвардiя пiдходить! Загинуть i вони! Якось так сталося, що частина пiдвод i сотня людей i пiшоi гвардii виринули в цей момент iншим шляхом iз прилеглих лiсiв. Помiтивши, що дiеться, люди з ескорту, переконанi, що мiст цiлий, щодуху побiгли до моста.
Але iх помiтили з поля i негайно триста коней погналося за новими втiкачами, а на чолi всiх летiв iз шаблею, пiднятою над головою, i вогнем в очах пан Рендзян. Невелику вiн мав можливiсть досi свою мужнiсть проявити, але вбачивши вози, в яких могла лежати рясна здобич, вiдвага так заповнила його серце, що орендар iз Вонсошi вирвався на кiлькадесят крокiв уперед. Пiхотинцi бiля фiр, збагнувши, що не втечуть, зiмкнулися в каре i сто мушкетiв спрямували в груди пана Рендзянa. Гуркiт струсив повiтрям, хмара диму вкрила стiни каре, а коли розсiялася, пан орендар перед стiною здибив коня так, що переднi копита зависли на якусь мить над головами рейтарiв, i навалився, як грiм, на захисникiв.
Лавина вершникiв хлинула за ним.
Як i тодi, коли вовки валять коня, вiн ще живе i лежачи на хребтi захищаеться вiдчайдушно копитами, а хижаки вкривають його цiлком i обдирають iз нього живi шматки м’яса, так i тi пiдводи та пiхотинцi неслися масою коней i вершникiв, i все заклубочилося. Лише страшнi зойки виривалися з цього виру та долiтали до вух шведiв, котрi стояли на тому березi.
