Потоп. Том III

– Пастка замкнулася! – балакали між собою жовніри в обох польських таборах.

Кожен, навіть найменше з військовим мистецтвом обізнаний, тямив, що загибель нависла неминуча над загарбниками, хіба що надійшла би підмога і на якийсь час це відтермінувала.

Розуміли це і шведи. Щоранку офіцери та солдати приходили на берег Вісли і з розпачем в очах і серці споглядали на загони грізної кавалерії пана Чарнецькогo, що чорніли на протилежному боці.

Потім йшли над Сян, а там уже військо пана Сапєги чигало і вдень, і вночі, готове почастувати їх шаблею та мушкетом.

Про переправу через Сян чи через Віслу, поки обидва війська стояли так близько, годі було й думати. Могли хіба що шведи повернутися до Ярослава тією ж дорогою, якою прийшли, але знали, що тоді жоден із них уже не побачить Швеції.

Потягнулися важкі дні, і ще важчі, бо гамірні та сповнені сварок, ночі. Продовольство знову закінчувалося.

Тим часом пан Чарнецький, залишивши командування військом панові Любомирському й узявши ляуданську хоругву для супроводу, переправився через Віслу вище гирла Сяну, щоб із паном Сапєгою здибатися і про дальшу війну з ним порадитися. Цього разу вже не було потрібне посередництво пана Заглоби, щоб два вожді змогли домовитися, бо обоє про вітчизну турбувалися більше, ніж кожен зокрема про себе самого, обоє були готові для неї пожертвувати особистим, почуттями й амбіціями. Литовський гетьман не заздрив панові Чарнецькому, а той – гетьманoвi, обоє поважали один одного, тому зустріч між ними була така, що навіть найстарішим жовнірам сльози зарясніли на очах.

– Росте Річ Посполита, радіє мила вітчизна, коли такі її сини обіймаються, – казав панам Володийовськoму та Скшетуському пан Заглобa. – Страшний із пана Чарнецький воїн і щира душа, але і пана Сапєгу хоч до рани приклади, то вона загоїться. Бодай би такі навіть на камінні родилися. То шкури шведські порепалися, щоб їхню сутність люди краще бачити змогли. Бо чим же вони нас завоювали, якщо не незгодою та заздрістю панів. Хіба вони силою нас здолали? Оце я розумію! Душа в людині радіє від вигляду такої зустрічі. Ручаюся також вам і за те, що не буде сухо, бо пан Сапєга дуже вже бенкети любить, а вже з таким повірником охоче відпустить гальма.

– Бог ласкавий! Зло минає! Бог ласкавий! – примовляв Ян Скшетуський.

– Стережіться блюзнірства! – застеріг його пан Заглобa. – Бо кожне зло мусить минутися, хоч би як довго воно тривало, адже інакше це був би доказ того, що нечистий править світом, а не Ісус Христос, котрий милосердя має безмірне.

Дальшу розмову перервав прихід пана Бабиничa, високу постать котрого побачили здаля понад хвилею голів інших. Пан Володийовський і пан Заглобa одразу ж замахали до нього, але той так задивився на пана Чарнецького, що друзів своїх не відразу й помітив.

– Погляньте, – зауважив пан Заглобa, – як він схуд!

– Не вдалося йому чогось добитися проти князя Богуслава, – докинув пан Володийовський, – інакше був би веселішим.

– Та звісно, що не добився. Адже відомо, що Богуслав під Мальборком, разом із Штейнбоком, фортецю штурмує.

– На Бога надія, що це йому не вдасться!

Пан Заглобa задумався:

– Навіть якщо Мальборк і візьмуть, то ми тим часом Carolum Gustavum captivabimus. І подивимось, чи фортецю за короля не віддадуть.

– Дивіться! Пан Бабинич уже йде до нас! – втрутився пан Скшетуський.

Той нарешті помітив приятелів і взявся протискатися в натовпі, щоб до них дістатися, махав шапкою й усміхався здалеку. Привіталися, як добрі знайомі та друзі.

– Що чувати? Що ви там, пане кавалере, зробили з князем? – спитав пан Заглобa.

– Нічого доброго! Але не час про це базікати. Тепер за столи сядемо. Ви залишаєтесь тут на ніч, тому ходімо до мене після бенкету на нічліг, поміж моїх татар. Курінь маю зручний, то собі за келихами потеревенимо до ранку.

– Коли хтось щось мудре каже, то я не сперечаюся! – гмикнув пан Заглобa. – Розкажіть нам лишень, із якої причини ви так схудли?

– Бо мене в битві разом із конем скинув і розбив той пекельник, як глиняний горщик, і я з того часу кров’ю харкаю і прийти до тями ніяк не можу. На милосердя Господа нашого надія, що я ще крові з нього наточу. Але тепер ходімо, бо пан Сапєгa із паном Чарнецьким починають навзаєм церемонитись і про перший крок сперечатися. А це означає, що столи вже готові. З великим серцем тут на вас ми чекаємо, бо й ви також шведської юшки достатньо пролили.

– Нехай інші розкажуть, що я вчудив, – закотив очі пан Заглобa, – бо мені не годиться!

Тут вчинився рух і всі пішли на майдан між наметами, на якому вже були розставлені столи. Пан Сапєгa виступив на честь пана Чарнецькогo, як король. Стіл, за який посадили каштеляна, був накритий шведськими стягами. Меди та вина лилися з джбанів, аж обоє вождів вже наприкінці добряче захмеліли. Не бракувало веселощів, жартів, тостів, гомону, та й погода була чудова, і сонце на подив зігрівало, і лише вечірня прохолода віднадила нарешті бенкетувальників.

Тоді пан Кміциц забрав своїх гостей до татар. Сіли всі в його наметі на галявині, набитому всілякою здобиччю від тих, кого розбили, і стали балакати про експедицію пана Кміцица.

– Богуслав зараз під Мальборком, – розповідав пан Анджей, – але дехто каже, що він в електора, разом із котрим на допомогу королеві має прийти.

– Це навіть краще! Тоді ми зустрінемося! Ви, молоді, не вмієте собі з ним порадити, побачите, як собі старий дасть раду! З ким він тільки не зустрічався, але із Заглобою ще ні. Передрікали, що ми зустрінемося, хоч би його князь Януш у своєму заповіті застеріг, аби Заглобу здаля оминав. Таке може бути!

– Електор хитра бестія, – підтримав розмову пан Ян Скшетуський, – і як тільки побачить, що з Карлом справи кепські, одразу ж про всі свої обіцянки та присяги забуде.

– А я вам кажу, що ні, – заперечив пан Заглобa. – Ніхто на нас більшого зуба не має, ніж пруссак. Коли він твій слуга, котрий мусить тебе в ноги цілувати й одіж твою чистити, а через вибрики фортуни паном твоїм стане, то буде поводитися набагато гірше, ніж ви до нього ставилися.

– А це чому? – поцікавився пан Володийовський.

– Бо йому його підневільне становище в пам’яті залишиться, і мстити буде за неї вам, навіть якщо від вас лише добро знав.

– Менше з цим! – вирішив змінити тему пан Володийовський. – Не раз таке трапляється, що і собака пана в руку вкусить. Хай нам пан Бабинич краще про свої пригоди розповість.

– Ми слухаємо! – підбадьорив пан Скшетуський.

Пан Кміциц трохи помовчав, набрав повітря в груди і став розповідати про перипетії протистояння Сапєги з Богуславом, про поразку останнього під Янoвом, а також про те, як князь Богуслав, розбивши в пух і прах татарів, його самого разом із конем на землю скинув і живий утік.

– А ви казали, – вставив слівце пан Володийовський, – що його будете зі своїми татарами аж до самої Балтики переслідувати.

Пан Анджей у боргу не залишився:

– А ви мені казали також свого часу, як тут присутній пан Скшетуський, коли йому Богун любаску захопив, і її і помсту занехаяв, бо батьківщина в нужді. Хто з кимось спілкується, сам таким стає, я ж до ваших порад прислухався й їм слідувати прагну.

– Бодай би вас Божа Матінка нагородила так само, як і пана Скшетуського! – посерйознішав пан Заглобa. – Я від усієї душі бажав би, щоб ваша наречена була тепер у пущі, а не в пазурах Богуслава.

– Дурниці, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще її!

– Мені треба не лише її знайти, а й її прихильність повернути.

– Одне прийде за другим, – промовив пан Міхал, – хоч би й довелося її силоміць повертати, як тоді. Пам’ятаєте?

– Такого я більше не зроблю!

Тут пан Кміциц зітхнув важко, але за хвилину зронив:

– Не лише її не повернув, а й ще одну Богуслав у мене відібрав.

– Чисто тобі турок! Як мені Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.

Але пан Володийовський став випитувати:

– Кого маєте на увазі?

– Ех, довго розказувати, – відмахнувся пан Анджей. – Була одна дівчина, дуже гарна, в Замості, котра панові старості калуському дуже до смаку прийшлася. А він сестри, княгині Вишневецької, як вогню, боїться, і не смів при ній занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зі мною, ніби до пана Сапєги, за спадком у Литві. А насправді хотів її за півмилі за Замостям відібрати і в десь у глушині сховати, де ніхто б його пристрастям не міг нашкодити. Але я цей його намір розгадав. «Хочете з мене, – подумав я, – звідника зробити? Чекайте ж!» Його людей канчуками нагодував, а панночку цілу та неушкоджену до пана Сапєги відвіз. І скажу вам, дівчина ця красна, як щиголь, але чесна. Я також уже інший чоловік, ніж мої компанійці! Змилуйся, Боже, над їхніми душами! Давно вже вони в сирій землі лежать!

– І що ж це була за панночка? – нетерплячився пан Заглобa.

– З хорошого дому, вихованка княгині пані Вишневецької. Колись була заручена з литвином Підбийп’ятою, ви його знали.

– Ганнуся Борзобагатa!!! – вигукнув, схопившись із місця, пан Володийовський.

Пан Заглобa і собі схопився з купи повсті.

– Пане Міхале, вгамуйтеся!

Але пан Володийовський підстрибнув, як кіт, до пана Кміцица.

– І ви, зраднику, дали її захопити Богуславoвi?!

– Прошу мене не кривдити! – застеріг пан Кміциц. – Я відвіз її щасливо до гетьманa, піклувався про неї, як про сестру, а Богуслав відібрав її не в мене, а в іншого офіцера, з котрим пан Сапєгa її до своєї родини відіслав. Прізвище його було Ґловбич чи якось подібно, добре не пам’ятаю.

– А де він зараз?!

– Немає його, бо поліг. Так принаймні офіцери пана Сапєги повідомили. Я окремо з татарами за Богуславом ганявся, тому точно нічого не знаю. Але з вашої реакції бачу, що одна біда нас спіткала, одна людина нас скривдила, а оскільки так і є, то проти нього об’єднаймося, щоб спільно за кривду поквитатися. Великий він пан і великий лицар, але гадаю, що тісно йому буде в усій Речі Посполитій, якщо двох таких матиме ворогів.

– Ось вам моя рука! – гарячкував пан Володийовський. – Відтепер ми друзі до смерті! Хто його першим знай-де, той йому за двох заплатить. Дав би Бог мені першому, то я з нього крові наточу, це як амінь у молитві!

Тут пан Міхал так моторно став вусами ворушити і шаблю мацати, що пана Заглобу аж страх узяв, бо знав, що з паном Володийовським жарти кепські.

– Не хотів би я бути тепер князем Богуславом, – зауважив він за хвилину, – хоч би мені хтось усю Інфлянтy у володіння передав. Досить одного такого лісового кота, як пан Кміциц, мати проти себе, а тут ще й пан Міхал! Бa! Мало того, бо й я до вас приєднуюся. Моя голова, ваші шаблі! Не знаю, чи є такий магнат у християнському світі, котрий би перед такою могутністю не затремтів. До того ж і Господь Бог від нього нарешті відвернеться, бо не може такого бути, щоб на зрадника і єретика кари не було. Пан Анджей уже йому і так непогано лою за шкуру залив.

– Не заперечую, що здибала його від мене не одна конфузія, – підтвердив пан Кміциц.

І, звелівши наповнити келихи, розповів, як Сороку з полону звільнив. Змовчав лише те, що спершу до ніг Радзивілла кинувся, бо на сам спогад про цю подію кров його заливала.

Пан Міхал звеселів, слухаючи цю оповідь, а наприкінці промовив:

– Хай вам Бог помагає, Єндрею! З таким товаришем можна навіть до пекла йти! Лише погано, що не завжди будемо мати змогу разом ходити, бо служба є службою. Мене можуть вислати в один бік Речі Посполитої, вас – в інший. Невідомо, хто його першим дістане.

Пан Анджей помовчав.

– По справедливості, я мав би його одержати. Якщо тільки знову з конфузією не вийду, бо, соромно зізнатися, але я напряму цьому пекельникові протистояти не зможу.

– Та я вас усіх своїх прийомів навчу! – запропонував пан Володийовський.

– Або я! – підтримав пан Заглобa.

– Ні! Даруйте, пане, але волію в пана Міхалa вчитися! – відмовився пан Кміциц.

– Хоч він і лицар, але його пані Ковальська не злякається, хай там як! – втрутився пан Рох.

– Тихо будь, Роху! – цитьнув пан Заглобa. – Щоб тебе Бог своєю рукою за вихваляння не покарав.

– Овва! Нічого мені не буде!

Бідний пан Рох не був щасливим пророком, але добряче цієї миті в його макітрі затуманилося і готовий був весь світ на поєдинок викликати. Інші також пиячили без міри, собі на здоров’я, а Богуславoвi та шведам на погибель.

– Я чув, – торочив пан Кміциц, – що коли тільки цих шведів тут зітремо і короля захопимо, зараз же під Варшаву потягнемо. Потім уже точно буде і війні кінець. А після цього дійде черга і до електора.

– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.

– Я чув, як сам пан Сапєгa таке якось казав, а він, як великий чоловік, краще калькулює. То він нам сказав: «Зі шведом буде квітка! Зі септентронами також, але з електором не можна в жодні угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським підуть до Бранденбургії, а я з паном підскарбієм литовським у Пруссію електора, а якщо потім, казав, ми не приєднаємо Пруссію на віки до Речі Посполитої, то лише тому, що в канцелярії немає хоча б однієї такої голови, як пан Заглобa, котрий самостійно листами електорові погрожував».

– Так пан Сапєга сказав? – відкрив рота пан Заглобa, червоніючи від задоволення.

– Всі це чули. А я дуже цим втішився, бо та сама різка Богуслава вперіщить, й якщо не швидше, то тоді напевно його вже дістанемо.

– Тільки б із цими шведами якнайшвидше покінчити, тільки б покінчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося їм! Хай в Інфлянтy відступлять і репарації виплатять, то дамо їм спокій.

– Упіймав козак татарина, а татарин за голову тримає! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщі, ще Краків, Варшава, Познань і всі великі міста у його руках, а батько вже хоче, щоб відкуповувався. Гей, ще доведеться попітніти, перш ніж про електора подумаємо!

– А є ще армія Штейнбокa, і гарнізони, і Вірц! – докинув пан Станіслав.

– То чому ми тут сидимо зі закладеними руками? – спитав враз Рох, витріщившись. – Не можемо шведів відлупцювати?

– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.

– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни біля берега. Можна було б переправитись і хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш ніж очуняють, то ми вже повернемося, і нашу здатність продемонструємо. Якщо не хочете, то я сам піду!

– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнівно пан Заглобa.

Але панові Кміцицу зараз же ніздрі стали роздиматися.

– А непогана думка! Непогана думка! – промовив він.

– Непогана для челяді, але не для поважної особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якісь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.

– Звісно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходімо, бо вже пізно.

Всі погодилися з цією думкою, зараз же клякнули до молитов і стали їх уголос відмовляти. Після цього повкладалися на повсті і скоро вже заснули сном праведників.

Але годиною пізніше схопилися всі на рівні ноги, тому що гуркіт пострілів пролунав за рікою, після чого гомін, вереск вчинився в усьому таборі пана Сапєги.

– Ісусе, Маріє! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!

– Та що ви таке кажете! – відповів, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.

– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» біля себе.

Але Рохa в наметі не було.

Вибігли всі на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усі подалися на річку. На тому боці виднілися спалахи вогню та гуркіт став усе гучніший.

– Що сталося? Що діється? – питали у варти, яку порозставляли рясно біля берега.

Але ті нічого не бачили. Один із жовнірів розповів, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висів над водою, то не міг нічого розгледіти, і не хотів від одного сигналу здіймати тривогу в усьому таборі.

Пан Заглобa, вислухавши повідомлення, схопився за голову з відчаєм.

– Рох поплив до шведів! Обіцяв варту захопити!

– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кміциц.

– Заб’ють мені хлопа, як Бог на небі! – бідкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немає якогось порятунку? Ісусе Христе! Та він, як золото найщиріше! Немає такого другого чолов’яги в обох військах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матінко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатів!..

– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!

– Я тут чатуватиму навіть і до ранку. Богородице Діво! Матір Божа!

Тим часом постріли на протилежному березі вщухли, вогонь поступово згас і вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом річки, як курка, що каченят водить, і рвав собі рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бідкався. Ранок вибілив річку, врешті сонце зійшло, а Рох не повертався.