Щоденник наркомана
Алiстер Кроулi
Карта свiту
Культовий англiйський письменник, поет, мiстик i церемонiальний маг, засновник релiгiйноi фiлософii Телеми, астролог, художник, альпiнiст та шахiст Алiстер Кроулi (1875—1947) i сьогоднi залишаеться знаковою постаттю. 2002 року Бi-бi-сi назвала його 73-м найвпливовiшим британцем усiх часiв.
«Щоденник наркомана» – автобiографiчний роман автора, який уперше вийшов друком 1922 року й вiдтодi його перевидавали понад 40 разiв. Тогочаснi газети одразу охрестили його «книгою, яку треба спалити». Щоденник вiдкривае читачевi поета, коханця та загадкового мiстика, яким був Алiстер Кроулi.
Алiстер Кроулi
Щоденник наркомана
Алостраель, Дiвi-Берегинi Санграалю в абатствi Телема на «Телепилi»,
а також Астарте Лулу Пантеi, наймолодшiй iз його представникiв, я присвячую цю iсторiю Геркулесовоi працi заради звiльнення Людства вiд усiх форм залежностi.
Це правдива iсторiя.
Їi було змiнено рiвно настiльки, аби приховати справжнi iмена героiв.
Це жахлива iсторiя, але водночас це iсторiя надii та краси.
Вона з разючою яснiстю показуе безодню, над якою тремтить наша цивiлiзацiя.
Однак те саме Свiтло освiтлюе шлях людства: i ми самi виннi, якщо переступимо межу.
Ця iсторiя правдива не лише стосовно одного виду людськоi слабкостi, а (за аналогiею) усiх ii видiв; i для усiх них iснуе лиш один шлях до спасiння.
Як каже Гленвiл: «Людина не поступилася б янголам, анi самiй смертi, якби не слабкiсть ii волi».
Чини, як волiеш, – нехай таким буде весь закон.
Алiстер Кроулi
Книга I
Paradiso
Роздiл 1
Нiч лицаря
Так, без сумнiву, я почувався пригнiчено.
Не думаю, що з огляду на все це була моя реакцiя на пережитий день. Звичайно, завжди е реакцiя пiсля збудження вiд польоту; але ефект бiльше фiзичний, нiж моральний. Не хочеться нi з ким говорити. Лежиш собi, куриш i п’еш шампанське.
Нi, мiй паскудний стан був дещо iншим. Я проаналiзував своi думки, як це швидко вчиться робити хороший пiлот, i менi справдi стало соромно. Якщо взяти в цiлому, то я був одним з найщасливiших людей у свiтi.
Вiйна – наче хвиля: когось накривае, когось топить, когось розбивае на друзки об каменi; але когось вона викидае далеко на берег, на блискучий золотий пiсок, подалi вiд ще якихось додаткових примх долi.
Дозвольте пояснити.
Мене звуть Пiтер Пендрагон. Мiй батько був другим сином у родинi, i вiн часто сварився з дядьком Мортiмером, коли вони були малими хлопцями. Вiн перебивався заробiтком лiкаря загальноi практики у Норфолку, потiм одружився, але це не дуже покращило його справи.
Втiм, вiн наскладав достатньо, щоб дати менi сяку-таку освiту. Тож коли розв’язалася вiйна, менi було двадцять два роки i я саме захистив диплом доктора медицини у Лондонському унiверситетi.
Потiм, як я вже казав, надiйшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рiк вiйни. Безлад i збентеження були такi, що понад шiсть мiсяцiв я навiть не знав про це.
Мiй батько помер вiд грипу перед самим перемир’ям.
Я подався до вiйськовоi авiацii; служба менi непогано вдавалася, проте я чомусь так i не набув упевненостi нi в собi, нi у своiй машинi. Командир моеi ескадрильi говорив, що я нiколи не стану славетним льотчиком.
– Давня справа, – казав вiн, – тобi бракуе iнстинктiв, – додаючи до iменника цiлковито безглуздий прикметник, який, однак, допомiг зробити речення чiтко зрозумiлим.
– У тебе виходить лише тому, – сказав вiн, – що ти маеш аналiтичний склад розуму.
Що ж, здаеться, маю. Ось чому я зараз i пишу цей текст. У всякому разi, в кiнцi вiйни з’ясувалося, що у мене е лицарський титул, який, як я i дотепер свято вiрю, дiстався менi через канцелярську помилку якогось державного службовця.
Що ж до дядька Мортiмера – вiн i далi продовжував вiдлюдькуватий спосiб життя; насуплений, нетовариський заможний пiдтоптаний парубок. Ми зовсiм про нього не чули.
А потiм, десь рiк тому, вiн помер; i я, на превеликий подив, дiзнався, що е единим спадкоемцем його п’яти-шести тисяч на рiк i власником Барлi Грандж – просто неймовiрно милоi мiсцини у Кентi, ще й досить недалеко розташованоi для зручностi успiшного молодого свiтського лева, яким я став. Найбiльшою перевагою маетку було штучне озеро, доволi велике, щоб використовувати його як аеродром на водi для мого гiдролiтака.
Можливо, менi бракувало iнстинктiв для польотiв, як казав Картрайт; але це единий вид спорту, що мене цiкавив.
Гольф? Коли пролiтаеш над полем для гольфа, цi люди i справдi виглядають такою жахливою поганню! Такою нiкчемною формальнiстю!
Тепер про мою пригнiченiсть. Коли вiйнi настав кiнець, коли я залишився без копiйки, без роботи, зовсiм пограбований (навiть якби я мав якiсь грошi) вiйною, щоб продовжувати медичну кар’еру, я розробив для себе абсолютно нову психологiю. Знаете, як почуваешся, коли береш участь у повiтрянiй дуелi, ти, здаеться, вiдсторонюешся вiд усього. У всесвiтi не iснуе нiчого, окрiм тебе i фрiца, якого ти намагаешся збити. Є щось у цьому вiдсторонене i богоподiбне.
І коли я опинився на вулицi, куди мене викинула «вдячна» краiна, я перетворився на цiлком iншу тварину. Насправдi я часто думав, що немае нiякого «я» взагалi; що ми просто засоби вираження чогось iншого; що коли ми вважаемо себе собою, ми просто – жертви примарноi iлюзii.
Та до бiса це! Фактично я став доведеним до вiдчаю диким звiром. Я був занадто голодним, так би мовити, щоб марнувати час на гiркi роздуми.
І тодi прийшов лист вiд адвокатiв.
Це був ще один новий досвiд. Досi я навiть гадки не мав, як низько люди готовi гнути своi шиi.
– До речi, сер Пiтер, – сказав пан Волф, – звичайно, це забере якийсь час, щоб уладнати усi справи. Це великий маеток, дуже великий. Але я подумав, сер Пiтер, поки те се – ви не образитеся, якщо ми випишемо вам для початку вiдкритий чек на тисячу фунтiв.
Тiльки коли вийшов за дверi, я зрозумiв, як сильно вiн хотiв управляти моею власнiстю. Йому не потрiбно було переживати. Вiн досить добре вiв справи бiдного старого дядька Мортiмера усi цi роки; навряд чи я б шукав когось iншого.
Що мене справдi потiшило у всiй цiй справi, це один iз пунктiв заповiту. Цей старий краб просидiв усю вiйну у своему клубi, огризаючись до всiх, кого бачив; i при цьому, виявляеться, вiн постiйно слiдкував за тим, що я роблю. У заповiтi вiн зазначив, що зробив мене спадкоемцем «за блискучу службу нашiй любiй краiнi у важку для неi хвилину».
Це i е справжня кельтська психологiя. Коли розмову закiнчено, завжди залишаеться щось, що не промовляе нi слова, а йде прямо крiзь землю, проникаючи у самiсiнький центр.
А тепер про кумедну частину iсторii. На свiй подив, я виявив, що доведений до вiдчаю у пошуках роботи дикий звiр усе ж був по-своему досить щасливою твариною, так само як вiдчайдушний бог був щасливим у повiтряному бою, граючи у ризиковану азартну гру з життям i смертю.
Жодного з них невдача не зажене у глухий кут; але молодий успiшний свiтський лев був створiнням значно нижчого рiвня. Усе йому так чи iнакше докучало, а через пересмажену вiдбивну вiн узагалi був украй роздратованим. Того вечора, коли я зустрiв Лу, я зайшов до кафе «Вiстерiя» у станi якогось похмурого злого ступору. Причому единим прикрим випадком цього дня був лист вiд адвокатiв, який я знайшов у клубi пiсля перельоту з Норфолка до Барлi Грандж i поiздки автомобiлем до мiста.
Пан Волф дуже розсудливо порадив менi убезпечити частину маетку в разi мого одруження; i тут виникли якiсь дурнi затримки з пошуком довiреного розпорядника майна.
