Я терпiти не можу закони. Здаеться, нiби це просто низка перешкод, старанно розроблена для того, щоб не дiяти розсудливо. Звiсно, треба мати норми i правила, як у польотах, зрештою, щоб стартувати i зупинятися. Але iх дотримуватися – страшний клопiт.
Я подумав, що добре було б почастувати себе невеличким обiдом. Та, мабуть, я не до кiнця розумiв, що насправдi хотiв не iсти, а людського товариства. Немае нiчого такого. Кожна людина завжди самотня. Але коли ти сплутався iз цiлком порядною компанiею, то забуваеш про цей жахливий факт достатньо надовго, щоб дати своему мозку час вiдновитися вiд гострих симптомiв його хвороби – думання.
Мiй старий командир мав рацiю. Я надто багато думаю; Шекспiр теж багато думав. Це i пiдбило його написати тi чудеснi речi про сон. Я вже й забув, якi саме; але свого часу вони мене вразили. «Цей стрiляний горобець знав, як страшно бути при свiдомостi», – сказав я собi.
Тож коли я зайшов до кафе, думаю, справжньою причиною, що привела мене сюди, було те, що я сподiвався когось знайти i виговоритися. Люди думають, що говорити – ознака мислення. Переважно це не так; та з iншого боку, це машинальнi хитрощi тiла, щоб зняти перевтому вiд мислення, подiбно до того, як вправи для м’язiв допомагають тiлу тимчасово не вiдчувати свою вагу, бiль, знесилення й усвiдомлення неминучоi загибелi.
Бачите, якi невеселi думки приходять до парубочоi голови, навiть якщо вiн – улюбленець долi. Це хвороба цивiлiзацii. Ми перебуваемо на перехiднiй стадii мiж ступором селянина й чимось iще не до кiнця розвинутим.
Я зайшов до кафе i сiв за один з мармурових столикiв. Мене вiдразу охопило радiсне хвилювання – воно сильно нагадало менi Францiю – цi днi дикоi гри зi Смертю.
Я не бачив жодноi знайомоi душi. Але принаймнi двох чоловiкiв за сусiднiм столиком я знав у лице. Усi знали цього сивого лютого вовка – чоловiк, що був просто створений для битви, з високим чолом, яке вирiзняло його з метушливого натовпу. Суперечливi елементи його натури завдали йому тяжкого удару. Його звали Джек Фордхем. У своi шiстдесят вiн усе ще був найбiльш жорстким i невблаганним з публiцистiв. «Кривавi iкла та кiгтi», – як казав Теннiсон. Незважаючи на це вiн знаходив час писати чудову лiтературу, а його безкомпромiсне протистояння зi свiтом не зiпсуло його стилю i мислення.
Поруч iз ним сидiв нерiшучий, добродушний, але працьовитий журналiст на iм’я Вернон Гiббз. Вiн фактично самотужки наповнював матерiалом майже цiлий тижневик – i робив це з року в рiк, iз рiзносторонньою вправнiстю майстра пера й машинальною наполегливiстю знаряддя, яке завдяки щоденнiй практицi перетворилося на досконалу легкiсть.
Хоч вiн загалом i не мав нiчого проти, якесь природне чуття пiдказувало йому, що його справжне призначення для чогось кращого. В результатi вiн систематично спивався, чим далi – тим бiльше.
У лiкарнi я дiзнався, що людське тiло на сiмдесят п’ять вiдсоткiв складаеться з води; але у цьому разi, як у старiй пiснi, виглядало, що Гiббз мав родиннi зв’язки з Макферсоном, який мав сина,
«Що дочку Ноя взяв
І зiпсував потоп,
Коли всю воду вихляв.
Вiн так би i зробив,
Я вiрю в це почасти,
Лиш аби там було
Глен Лiвету три частки».
До кафе зайшов молодикуватий старий з тендiтною фiгурою, круглим, як картопля, носом, який дещо применшував його iнакше помiтну вроду, хоча й зiпсуту роками божевiльних пристрастей. Його холоднi синi очi були хитрi й недоброзичливi. Складалося враження, що це якесь бридке створiння пiть-ми, яке прийшло з iншого свiту, щоб грабувати i нищити все навколо. Слiдом за ним шкандибав його шакал – здоровенне, надуте, огидне створiння, схоже на таргана, – у чорному, не почищеному, заплямованому й обшарпаному одязi, який до того ж на ньому не сидiв. Його бiлизна була брудною, обличчя – розпухле i прищаве, жахлива зла мiна перекосила обслинену пащеку, вмiст якоi був схожий на цвинтар пiсля бомбардування.
Щойно вони увiйшли, кафе одразу зашипiло. Це була сумнозвiсна парочка, якщо не сказати бiльше, а ватажок був вiдомий як граф Бамбл. Здаеться, у повiтрi зависло передчуття бiди. Граф пiдiйшов до столика поруч зi мною й умисне рiзко зупинився. Зневажлива посмiшка пробiгла його губами. Вiн показав пальцем на двох чоловiкiв.
– П’яний Бардольф i Старий Пiстоль, – сказав вiн, нервово сiпаючи носом вiд злостi.
Джек Фордхем не забарився з дотепною вiдповiддю.
– Гарно ричиш, Дупа, – вiдповiв вiн спокiйно, ще й так влучно, нiби уся сцена була вiдрепетирувана наперед.
В очах божевiльного графа з’явився небезпечний блиск. Вiн зробив крок назад i пiдняв свiй дрючок. Але Фордхем, цей старий вояка, очiкував подiбноi поведiнки. У молодi роки вiн побував у захiдних штатах; i якщо вiн чогось i не тямив у бiйках, то це й непотрiбно було тямити. Зокрема, вiн дуже добре розумiв, що за закрiпленим столиком, без зброi, у тебе немае шансiв проти чоловiка з дрючком на вiдкритому просторi.
Вiн вислизнув з-за столу наче кiшка. Бамбл не встиг навiть замахнутися, як старий пiрнув йому пiд руку i схопив психа за горло.
Це й бiйкою важко назвати. Ветеран, як бульдог, труснув свого опонента; i, перехопивши руку, жбурнув його на землю одним страшним кидком. Менш як за двi секунди сутичка завершилася. Фордхем уперся колiнами у груди поваленому хулiгану, а той скавулiв, важко дихав, молив про пощаду i просив старшого за себе на двадцять рокiв чоловiка, якого свiдомо спровокував на бiйку, щоб той бiльше не робив боляче, бо вони ж такi давнi друзi!
Поведiнка натовпу в таких ситуацiях завжди видаеться менi дуже дивною. Усi, або майже всi, нiби силуються втрутитися; але насправдi нiхто цього не робить.
Утiм, цього разу справа загрожувала набути серйознiшого розвитку. Старий справдi втратив самовладання. Шанси, що вiн задушить це притиснене колiнами до пiдлоги хамидло, були дуже високими.
Менi вистачило розуму звiльнити шлях метрдотелю, веселому i дужому французовi, який саме намагався протиснутися ближче. Я навiть допомiг йому вiдтягнути Фордхема вiд його розпластаного на землi супротивника.
Достатньо було одного дотику. Старий умить повернув самовладання i спокiйно повернувся за свiй столик, без жодних ознак хвилювання, окрiм вигуку: «Шiстдесят до сорока, шiстдесят до сорока».
– Пiдтримую! – прокричав чоловiк, що тiльки-но зайшов усередину з дальнього кiнця кафе, лише на хвилину пiзнiше бiйки. – Але на якого коня?
Я почув цi слова, наче крiзь сон, оскiльки мою увагу раптово вiдволiкли.
Бамбл i не намагався встати. Вiн лежав на пiдлозi, тихенько схлипуючи. Я перевiв погляд з цього огидного видовища, i вiн зафiксувався на двох величезних, як небеснi свiтила, сферах. Спочатку я навiть не зрозумiв, що це були очi. Смiшно звучить, але моiм першим враженням було, що вони – одна з тих думок, якi приходять нiзвiдки, коли летиш на висотi приблизно десяти тисяч футiв. Дуже дивна штука, скажу вам – чимось нагадуе атмосфернi перешкоди, якi бувають у радiозв’язку, i викликають у тебе жахливе вiдчуття. Щось на зразок зловiсного попередження про те, що у Всесвiтi iснуе ще хтось чи ще щось: i усвiдомлення цього лякае так само вiдверто, як усвiдомлення вiчноi жахливоi самотностi.
Я зовсiм вилетiв з часу у вiчнiсть. Я вiдчув себе у присутностi якоiсь величезноi сили, яка впливае на добро або на зло. Я почувався так, наче знову народився на свiт – не знаю, чи ви розумiете, що я маю на увазi. Інакше пояснити не можу, хоч убий.
Нiби до цiеi митi нiчого в моему життi не траплялося. Знаете цей стан, коли вiдходиш вiд ефiрного наркозу чи порцii оксиду азоту в зубного лiкаря, – ти повертаешся кудись, у знайоме тобi «кудись»; але мiсце, звiдки ти повернувся, це – «нiде», i все ж ти там побував.
Саме це зi мною i сталося.
Я прокинувся зi стану вiчностi, зi стану безконечностi, зi стану душi, який набагато живiший i свiдомiший за все, що ми знаемо, аби дiзнатися, що ця безiменна думка про «нiщо», незважаючи на те, що ти не можеш пiдiбрати iй назву, насправдi була двома величезними чорними сферами, у яких я побачив себе. У головi промайнуло видiння якоiсь середньовiчноi iсторii про чаклуна, i я поволi-поволi став вибиратися з глибин нагору, щоб усвiдомити, що цими двома сферами були просто двое очей. І тодi менi спало на думку – щось надзвичайно абсурдне за своею природою, як безглуздий жарт, – що цi двое очей належать обличчю дiвчини.
Поверх тiла громили, що стогнав на пiдлозi мiж нами, я дивився на лице дiвчини, яку нiколи досi не бачив. І я сказав собi: «Що ж, чудово, здаеться, я знав тебе все свое життя». І коли я сказав собi «свое життя», я анiтрохи не мав на увазi життя Пiтера Пендрагона, я навiть не мав на увазi життя, що простягаеться крiзь сторiччя, я мав на увазi iнше життя – те, iз чим сторiччя не мають нiчого спiльного.
І тодi Пiтер Пендрагон здригнувся, повнiстю прийшов до тями i подумав собi, чи не надто сильно вiн витрiщаеться на когось, хто, як пiдказуе його здоровий глузд, е досить звичайною i навiть не особливо привабливою дiвчиною.
Я вiдразу знiяковiв i поспiхом повернувся до свого столика. І тодi менi здалося, що офiцiанти вже не одну годину вмовляють графа стати на ноги.
Я автоматично посьорбував свiй напiй. А коли пiдвiв голову, дiвчини вже не було.
Я збираюся зробити досить банальне зауваження. Сподiваюся принаймнi, воно допоможе вам позбутися думки, що я якийсь ненормальний.
Насправдi кожна людина, зрештою, е ненормальною, оскiльки кожен е неповторним. Але ми вiшаемо на людей рiзнi ярлики, особливо не переймаючись, ким кожен з них е сам по собi.
Тож сподiваюся, що вам стане чiтко зрозумiло, що я дуже схожий на сотнi тисяч iнших молодих людей мого вiку. Також я збираюся зробити це зауваження, оскiльки його суть фактично i е головною темою цiеi книжки. Отже, пiсля урочистих звукiв фанфар, моя ремарка: незважаючи на те, що я особисто зовсiм не був зацiкавлений у тому, свiдком чого став, депресiя покинула мою голову Як кажуть французи: «Un clou chasse l’autre»[1 - Клин клина вибивае (фр.).].
Вiдтодi я дiзнався, що певнi народи, зокрема японцi, розвинули з цього факту цiлу точну науку. Наприклад, вони плескають чотири рази в долонi «щоб проганяти злих духiв». Звичайно, це лише метафора. Насправдi вони роблять ось що: фiзична дiя витрясае розум з його летаргiчного сну, i таким чином думки, що його непокоiли, замiнюються новими думками. У них е рiзнi хитрощi, щоб вберегти свiжi iдеi в головi й захопитися ними. Докладнiше про це пiзнiше.
Ось що сталося – у ту хвилину мiй розум охопив гострий, чорний i цiлковито безцiльний гнiв. Я не мав анi найменшоi здогадки, звiдки вiн взявся, але вiн був. Кафе стало нестерпним, як надокучлива комаха, мiсцем. Я кинув на стiл монету й розчаровано зауважив, що вона скотилася на землю. Я вискочив звiдти, нiби сам диявол наступав менi на п’яти.
Наступнi пiвгодини не залишили у моiй пам’ятi жодного слiду. Це було специфiчне безнадiйне вiдчуття, що ти загубився у свiтi надзвичайно тупих i злих карликiв.
Раптово я усвiдомив, що опинився на Пiкадiллi. «Старий добрий Пiтер. Чоловiче, страшенно радий тебе зустрiти, – промуркотiв менi у вухо чийсь голос, – це треба вiдзначити».
Власником голосу був симпатичний валлiець, ще у розквiтi сил. Дехто вважае його одним з найвидатнiших скульпторiв сучасностi. Вiн i правда мав своiх послiдовникiв. Єдине, що можна про них сказати, – «майже дратують».
У глибинi душi люди для нього не мали жодноi цiнностi, окрiм як бути зручними формами, якi можна вилiпити. Те, як вони вдають iз себе живих, йому вже давно набридло та викликало огиду. Його роздратування зростало, i вiн узяв собi за звичку пити набагато бiльше та частiше, нiж це потрiбно звичайнiй людинi. Фiзично вiн був значно мiцнiший i взяв мене пiд руку, наче злочинця, якого ведуть до вiддiлка. Вiн насипав менi у вухо цiлу купу безконечних заплутаних iсторiй, кожна з яких видавалася йому неймовiрно веселою.
Десь пiвхвилини я страшенно обурювався; потiм заспокоiвся, перестав звертати увагу i мало не задрiмав, утихомирений потоком його балаканини. Дивовижна людина, що бiльшiсть часу поводиться як малолiтнiй недоумок, i все ж поза цим всiм можна побачити, що глибока нiч у його головi наповнена ледь помiтними iскорками генiальностi.
Я найменшого поняття не мав, куди вiн мене веде, та й було байдуже. На якийсь час я занурився в себе. Отямившись, я зрозумiв, що знову сиджу в кафе «Вiстерiя».
Метрдотель збуджено розповiдав моему супутниковi про те, який славний скандал вiн пропустив.
– Пан Фогдхем мало не пгибив його, – вiн увесь аж кипiв, заламуючи своi пухкенькi ручки. – Вiн мало не пгибив його.
