Щось у цiй вимовi привело у захват мое почуття зневаги i презирства. Я не втримався й голосно та пронизливо зареготав.
– Кепсько, – сказав мiй товариш. – Паскудно! Виглядае на те, що старому Фордхему нiяк не вдасться довести справу до кiнця. Слухай сюди, я сьогоднi розважаюся. А ти пiди, будь добрий, i перекажи усiм тим хлопцям i дiвчатам, щоб приходили повечеряти.
Кельнер дуже добре знав, кому i що треба було переказати; й за хвилину я вже тиснув руки кiльком абсолютно незнайомим людям у найтеплiшiй атмосферi величезноi та невичерпноi взаемоповаги. Товариство було направду вишуканим. Одним з них був гладкий нiмецький еврей, який на перший погляд здавався шматком консервованоi свинини, що надто довго пролежала на сонцi. Вiн дотримувався принципу: що чим менше слiв, то бiльше дiла; а його дiло – одне з найвеличнiших скарбiв людства.
Далi там був веселий балакучий чоловiк з копицею сивого волосся на головi й дивакуватою кривою посмiшкою на обличчi. Вiн виглядав як персонаж з творiв Дiккенса. Втiм, для вiдновлення театру вiн зробив бiльше, нiж будь-хто з його сучасникiв.
Жiнки викликали у мене неприязнь. Вони здавалися негiдними цих чоловiкiв. Здаеться, видатнi чоловiки полюбляють перебувати у компанii чуперадел. Мабуть, за таким самим принципом старi королi тримали при собi дурнiв i карликiв, щоб тi iх розважали. «Деякi чоловiки народжуються великими, деякi здобувають велич самi, а деяким цю велич нав’язують». Але звiдки б вона не взялася, цей тягар, як правило, надто важкий для iхнiх плечей.
Пам’ятаете оповiдання Френка Гаррiса про Гидке Каченя? Якщо нi, то вiзьмiть i перечитайте.
Найжахливiше в польотах – це страх самого себе, вiдчуття, що ти вiдiрвався вiд свого класу i пiднявся вище, а внизу – усi старi добрi знайомi речi перетворилися на жорстоких потворних ворогiв, готових розтрощити тебе, якщо ти до них доторкнешся.
Першою з тих жiнок була товста зухвала руда хвойда. Вона нагадувала менi бридкого бiлого хробака. Розбещенiсть аж проступала крiзь пори ii шкiри. Вона була пихатою, помпезною, тупою i видавала себе за авторитетного фахiвця з лiтератури; та усi ii знання – це чужi думки, якi вона повторювала, як папуга; а ii власнi спроби у цьому напрямку – найжалюгiднiша й найнуднiша бридня, яку хтось коли-небудь друкував, навiть оця клiка словоблудiв, яку вона фiнансувала. На ii оголеному плечi лежала рука невисокоi тоненькоi жiнки з простим гарненьким обличчям i буцiмто дитячими манерами. Це була нiмкеня з найнижчого соцiального класу. Їi чоловiк був впливовим членом парламенту. Люди подейкували, що вiн живе за рахунок ii заробiткiв. Були й набагато гiршi чутки. Двое чи трое розумникiв казали менi, що, на iхню думку, це вона, а не бiдна мала Мата Харi, злила фрiцам нашi танки.
Чи я вже згадував, що мого скульптора звали Оуен? Що ж, саме так його звали, звуть i зватимуть, поки iснуе явище на iм’я Мистецтво. Вiн нетвердо опирався однiею рукою на стiл, а другою розсаджував гостей на своi мiсця. Я уявив собi дитину, що бавиться ляльками.
Щойно першi четверо всiлися, я побачив за ними ще двох дiвчат. Одну з них, Вiолет Бiч, я вже зустрiчав ранiше. Це була ще та дивакувата штучка – еврейка, здаеться. Вона носила пучок жовтого волосся, що розлiталося навсiбiч, як у Петера-Нечесахи, i яскраву червону сукню – у разi, якби хтось ii не помiтив. Вона любила виглядати як розбишака, тож на головi мала потерту спортивну кепку, спущену на одне око, а з ii уст звисала вже несвiжа цигарка. Втiм, хист до писання у неi без сумнiву був, i я направду був дуже радий зустрiтися з нею знову. Мушу визнати, що я завжди почуваюся трохи сором’язливо з незнайомими людьми. Коли ми тиснули одне одному руки, я почув, як вона промовляе до мене дивним високим i водночас приглушеним голосом, нiби в неi проблеми з горлом:
– Хочу вас познайомити з мiс…
Я не розiбрав iм’я; менi нiколи не вдаеться розчути як слiд незнайомi слова. Як виявилося упродовж наступних неповних двох дiб, мiс була – Лейлгем, а потiм знову виявилося, що нi. Але я вже забiгаю наперед – не треба мене пiдганяти. Для всього свiй час.
Мiж тим я дiзнався, що звертатися до неi потрiбно – Лу. Шалена Лу було ii прiзвисько серед втаемничених.
А тепер я б хотiв, щоб усi збагнули просту рiч. Мабуть, немае нiкого, хто б чiтко розумiв, як працюе його розум; немае двох однакових розумiв, як казав Горацiй чи якийсь iнший античний тип; i, так чи iнакше, сам процес мислення навряд чи схожий на те, як ми його собi уявляемо.
Отже, замiсть того щоб розпiзнати у дiвчинi власницю очей, що таким дивовижним чином захопили мене годину тому, сам факт розпiзнавання просто не дав менi ii впiзнати – не знаю, чи зрозумiло я пояснив. Тобто простий очевидний факт вiдмовився випливати на поверхню. Мiй розум охопили сумнiви i питання. Де ж я мiг бачити ii ранiше?
Ось iще одна дивна рiч. Навряд чи я б змiг ii упiзнати в обличчя. Це був потиск ii руки, який навiв мене на слiд, хоч я нiколи досi ii не торкався.
Тепер не подумайте, що я збираюся робити зопалу якiсь дурницi через це все. Не вiдкидайте мене як мiстифiкатора. Подивiться на свое життя i згадайте себе. Якщо ви не знайдете з пiвдесятка ситуацiй – таких же незрозумiлих, таких же нелогiчних, таких же суперечливих для врiвноваженого середнього вiкторiанського розуму, то краще йдiть i лягайте поруч зi своiми предками. Так ось що. На добранiч!
Я ж казав, що Лу була «досить звичайною i навiть не особливо привабливою дiвчиною». Не забувайте, що саме такою була перша думка мого «плотського розуму», який, як казав апостол Павло, е «ворожим Господовi».
Моiм справжнiм першим враженням було приголомшливе психологiчне переживання, для опису якого просто не iснуе вiдповiдних слiв.
Та тепер, коли я сидiв поруч iз нею, дивився, як вона про щось лепече, я зауважив, що мiй плотський розум кардинально змiнив свою оцiнку. З точки зору аудиторii мюзик-холу, безперечно, вона не була гарненькою дiвчиною. Їi обличчя мало в собi щось невиразно монгольське. Пласкi щоки, високi вилицi, розкосi очi; широкий короткий i живий нiс; довга, тонка, хвиляста лiнiя уст, схожа на божевiльний захiд сонця. Їi очi були крихiтнi, зеленi та мали пiкантний ельфiйський вираз. Волосся було незвичайно безколiрним; його було дуже багато, тому вона намотала навколо голови довгi коси, що нагадувало менi обмотку динамо-машини. Це справляло дуже дивний ефект – мiшанина дикого монгольського типу з диким скандинавським. Їi дивовижне волосся заворожило мене. Це був такий делiкатний солом’яний вiдтiнок, такий тонкий – навiть не знаю, як вам про це сказати, щоб украй не сп’янiти вiд самоi думки про нього.
Дивно, як вона тут опинилася. Вiдразу видно, що вона не належить до цього кола. Навiть найменшi ii жести випромiнювали сяючий, витончений, майже аристократичний ореол. Вона не вдавала з себе палкого прихильника мистецтва. Так сталося, що цi люди подобалися iй, точно так само як тубiльцi Тонга цiкавлять стару служницю методистськоi церкви, i тому вона проводить з ними час. Їi мати не заперечувала. Мабуть, якщо брати до уваги сьогоднiшнi реалii, то думка матерi й не мала значення.
Не подумайте, що хоч хтось iз нас, окрiм старого Оуена, був п’яний. Цього вечора я випив усього лише келих бiлого вина. Лу не пригубила й краплi. Вона не переставала щебетати, весело i вiд щирого серця, мов невинне дитя, яким вона й була. Гадаю, за звиклих обставин я мав би випити набагато бiльше, нiж випив. Та й з’iв я теж небагато. Звичайно, тепер я знаю, що це було – явище, висмiяне безлiч разiв, – любов з першого погляду.
Раптом нас перебили. Високий чоловiк через стiл тиснув руку Оуеновi. Замiсть звичних привiтань вiн дуже низьким i виразним голосом, який бринiв, наче якась загадкова пристрасть, сказав:
– Чини, як волiеш, нехай таким буде весь закон. У групi почався тривожний рух. Нiмкеня, зокрема, помiтно занепокоiлася, здаеться, тiльки через саму присутнiсть цього чоловiка.
Я пiдвiв очi. Змiна погоди була менi дуже добре зрозумiла. Оуен саме казав:
– Усе в порядку, все в порядку, саме це я i роблю. Приходьте i подивiться на мою нову групу. Я зроблю вам новий ескiз – у той же час, того ж дня, як домовлялися. Усе в порядку.
Хтось представив новоприбулого царя Лама i прошепотiв нашi iмена.
– Сiдайте сюди, – сказав Оуен, – вам потрiбно випити. Я вас дуже добре знаю; ми вже багато, багато рокiв знайомi, i я розумiю, що ви сьогоднi добре попрацювали i заслуговуете випити. Сiдайте сюди, а я покличу офiцiанта.
Я подивився на Лама, який пiсля того, як привiтався, не промовив жодного слова. В його поглядi було щось жахливе; вiн не фокусувався на передньому планi. Я був лише нiкчемним фрагментом безкрайнього ландшафту перед його очима, що дивилися паралельно, у безмежнiсть. Для нього нiчого не мало значення. Я зненавидiв цю тварюку!
В цю хвилину якраз пiдiйшов офiцiант.
– Пробачте, сер, – сказав вiн Оуеновi, який хотiв замовити брендi «65».
Виявилося, що зараз восьма година сорок три хвилини тринадцять i три п’ятих секунди по обiдi. Я не знаю, що каже iз цього приводу закон. Нiхто в Англii не знае законiв – навiть тi недоумки, що iх пишуть. Ми не живемо за законами i не користуемося свободами, якi заповiдали нам нашi батьки; ми живемо у фантастичнiй i заплутанiй системi полiцейськоi адмiнiстрацii. Ця система така ж згубна, як i все решта, навiть в Америцi.
– Не потрiбно вибачатися, – сказав Лам кельнеровi крижаним вiдчуженим тоном. – Це i е свобода, за яку ми боролися.
Я повнiстю був на боцi того, хто це сказав. Я не хотiв пити увесь вечiр, але тепер, коли менi сказали, що я не можу випити, я хотiв рознести iхнiй чортовий погрiб, битися зi столичною полiцiею, пiднятися на лiтаку в небо i скинути кiлька бомб на стару дурнувату Палату громад. І все ж я жодним чином не був заодно iз цим чоловiком. Презирство його тону дратувало мене. Це було якось не по-людськи; i викликало у мене вороже ставлення до нього.
Вiн звернувся до Оуена.
– Краще зайдiть до мене, до моеi студii, – повiльно промовив вiн, розтягуючи слова, – я маю кулемет, наведений на Скотланд-Ярд.
Оуен запопадливо пiдвiвся.
– Буду радий бачити усiх присутнiх, – продовжував Лам. – Менi доведеться жалкувати аж до самоi смертi, якщо через мене зiпсуеться вечiрка i розiйдеться таке чудове товариство.
Запрошення прозвучало як образа. Я почервонiв по самi вуха i ледве спромiгся опанувати себе, щоб формально вiдмовитися вiд пропозицii.
Насправдi уся компанiя зреагувала дуже цiкаво. Нiмецький еврей одразу скочив на ноги – бiльше нiхто не поворушився. Лють закипала у моему серцi. Я одразу зрозумiв, що вiдбулося. Втручання Лама автоматично подiлило компанiю на велетнiв i карликiв; i я був одним з тих карликiв.
Нiмкеня, мiсiс Вебстер, пiд час вечерi не промовила майже нi слова. Але тiльки-но трое чоловiкiв повернулися до нас спинами, вона iдко та роздратовано зауважила:
– Не думаю, що нам потрiбен пан цар Лам, щоб випити. Давайте прогуляемося, наприклад, до «Пса, що курить».
Усi жваво погодились. Здавалося, ця пропозицiя зняла невисловлену напругу.
Ми опинилися в таксi, яким i досi з якоiсь незрозумiлоi причини дозволяють сновигати вулицями Лондона. Поки не заборонено iсти, дихати i тинятися, ми нiколи не станемо справжнiми праведниками!
Роздiл 2
Через край!
Не минуло й чвертi години, як ми дiсталися «Пса»; та час спливав тугувато. Схожа на бiлого хробака дама прибрала мене до рук. Їi близька присутнiсть змушувала почуватися наче небiжчик. Це вже було занадто.
Але, мабуть, оце жахливе випробування сприяло виникненню в моiй головi усвiдомлення справжньоi природи моiх почуттiв до Лу.
Безславно зниклий у наш час, «Пес, що курить» був тодi нiчним клубом, iнтер’ер якого оформляв один жахливий маленький негiдник, який проводив життя, пропихуючи себе у мистецтво й лiтературу. Танцювальна зала виглядала смiховинною, позбавленою смаку, поганою i безглуздою iмiтацiею Клiмта.
Чорт забирай, можливо, я не найкращий льотчик, але я людина свiжого повiтря. Терпiти не можу оцих майже-художникiв з iхнiми хвастощами, шахрайством та ставанням у позу. Ненавиджу, коли люди вдають iз себе невiдомо кого.
