За неповних п’ять хвилин мене охопив стан оскаженiлоi дратiвливостi. Мiсiс Вебстер та Лу так i не з’явилися. Десять хвилин – двадцять – я впав у слiпий гнiв, добряче напився бридкого пiйла, яким просмердiвся увесь цей заклад, i кинувся танцювати з якоюсь незнайомою жiнкою.
Данська сирена з рiзким пронизливим голосом (власниця закладу) викрикувала образи в бiк одного зi своiх професiйних музикантiв – мабуть, якась довга, дурна i бридезна iсторiя сексуальних ревнощiв. Звук музики просто глушив. Тонка грань мого чуття була притуплена. І тут, наче у страшному кошмарi, крiзь дим i сморiд клубу я побачив злу усмiшку мiсiс Вебстер.
Хоча й невисокого зросту, вона, здавалося, заповнила увесь дверний прохiд. Їi поява привернула увагу так, коли несподiвано бачиш змiю, що повзе до тебе. Вона одразу мене помiтила й радiсно побiгла назустрiч, мало не на руки; щось прошепотiла менi у вухо: я нiчого не почув.
Раптом увесь клуб, так би мовити, онiмiв. Крiзь дверi заходила Лу. На плечах у неi було манто глибокого, густого пурпурового кольору з золотом по краях – убрання iмператрицi, чи (можна навiть сказати?) жрицi.
Увесь заклад завмер i дивився на неi. А я ще думав, що вона не була привабливою!
Вона не йшла по землi. «Vera incessu patuit dea»[2 - Справжню богиню видае хода (лат.).], – як нас учили в школi. Йдучи, вона наспiвувала цю дивовижну лiтанiю капiтана Джона Фуллера: «О Ти! Золотий снопе бажань, що перев’язаний прекрасним маковим жмутом! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»
Вона спiвала на повний голос, що мав дещо чоловiчi нотки. Їi краса була такою сяючою, нiби мiй розум освiтили проблиски жеврiючого свiтанку пiсля довгого нiчного польоту.
«Попереду стиха, поволi сонце встае. Повзе помаленьку, та на захiд, дивись! Землю освiтило!»
Нiби у вiдповiдь на мою думку, ii голос пролунав знову:
– О Ти! Золоте вино сонця, що пролите на темнi груди ночi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Перша частина спiву була схожа на грегорiанський хорал, де слова перегукуються з розкотистими варiацiями ритму. Але приспiв завжди закiнчувався однаково.
Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О! І-А-О передае вимову останнього слова. Кожен голосний звук тягнувся максимально довго. Здавалося, нiби кожного разу, спiваючи черговий куплет, вона намагаеться витиснути останнiй кубiчний мiлiметр повiтря зi своiх легень.
– О Ти! Кривавий урожаю життя, налитий у склянку могили! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Лу пiдiйшла до столика з брудною, пошитою з клаптикiв рiзноi форми скатертиною, за яким ми сидiли. Вона подивилася менi прямо в очi, хоча, впевнений що вона мене не бачила.
– О Ти! Червона кобро бажання, розпутана дiвочими руками! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Вона вiдiйшла вiд нас, наче увiнчана сонцем, пурпурова грозова хмара, вирвана з грудей ранку якоюсь невидимою блискавкою.
– О Ти! Пекучий мечу пристрастi, затуплений ковадлом плотi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Клубом пронеслася хвиля мало не божевiльного захоплення. Нiби зенiтнi кулемети почали стрiляти по лiтаках. Оркестр заграв як навiжений.
Танцi перейшли у бурхливий, захеканий шал.
Лу знову пiдiйшла до нашого столика. Нас трьох було цiлковито вiдокремлено вiд свiту. Навколо забринiв пронизливий смiх божевiльного натовпу. Здалося, що Лу слухае. Вона затягнула знову.
– О Ти! Безрозсудний вихоре смiху, заплутаний у дикi кучерi безумства! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
З нудотною яснiстю я зрозумiв, що мiсiс Вебстер насипае менi у вуха детальну оцiнку репутацii та кар’ери царя Лама.
– Не знаю, як вiн узагалi посмiв з’явитися в Англii, – сказала вона. – Вiн живе у мiстi, що називаеться Телепил, де б воно не було. Незважаючи на свою зовнiшнiсть, йому вже бiльше ста рокiв. Куди б вiн не йшов, що б вiн не робив, кожен його крок забруднений кров’ю. Вiн – саме зло, найнебезпечнiша людина у Лондонi. Вiн вампiр й iснуе за рахунок того, що вiдбирае життя в iнших людей.
Визнаю, у мене була вiдверта вiдраза до цiеi особи. Але такий жорсткий, гострий i прилюдний осуд чоловiка, який, очевидно, був близьким другом двох величних свiтових художникiв, не додавав плям до його репутацii. Чесно кажучи, мiсiс Вебстер мене не дуже вражала, як авторитетний критик поведiнки iнших людей.
– О Ти! Драконе – королю повiтря, сп’янiлий вiд кровi заходiв сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Раптом мене пройняв дикий напад ревнощiв. Це був оскаженiлий демонiчний порив. З тiеi чи iншоi причини я пов’язав цей куплет загадковоi пiснi Лу з особистiстю царя Лама.
Гретель Вебстер це зрозумiла й почала нашiптувати нову порцiю отрути.
– О так, пан Безiл цар Лам полюбляе дiвчат. Вiн зачаровуе iх за допомогою тисячi рiзних хитрощiв. Лу страшенно в нього закохана.
Знову ця жiнка зробила помилку. Я сильно обурився подiбними натяками у бiк Лу. Навiть не згадаю, що я вiдповiв. Пам’ятаю тiльки, що обстоював думку, що Лу не виглядае вже аж такою нещасною i змарнiлою вiд душевних ран.
Мiсiс Вебстер посмiхнулася менi своею найхитрiшою посмiшкою.
– Повнiстю згодна, – сказала вона улесливо, – цього вечора Лу – найвродливiша жiнка у Лондонi.
– О Ти! Солодкi пахощi квiтiв, розлитi в блакитних полях повiтря! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Дiвчина перебувала у якомусь надприродному станi. Здавалося, нiби вона мiстила в собi двi довершенi у своiх можливостях особистостi – божественну i людську. Вона була цiлком свiдома усього того, що вiдбувалося навколо, та мала повний контроль над собою i оточенням; водночас вона загубилася у якiйсь формi неземного екстазу, який, хоча й не був менi до кiнця зрозумiлим, усе ж нагадав певнi дивнi й фрагментарнi переживання, якi були у мене пiд час польотiв.
Гадаю, усi читали «Психологiю польотiв» Ленса Сiвекiнга. З вашого дозволу лише нагадаю, що вiн каже:
«Усiм, хто лiтае, добре знайоме оце дуже незрозумiле й ледь вловиме перетворення, яке польоти роблять з людиною. Правда, зовсiм мало хто точно знае, що це. Навряд чи хто-небудь може описати те, що вiн при цьому вiдчувае. І, мабуть, жодна людина не визнае iснування цього вiдчуття, навiть якби могла… Ти усвiдомлюеш без будь-яких словесних конструкцiй, як це бути собою; усвiдомлюеш, що кожен з нас е повнiстю вiдокремленою особистiстю i нiколи не зможе залiзти комусь iншому в потаемну душевну схованку, яка i е фундаментом життя кожноi особистостi».
Ти вiдчуваеш себе поза будь-якими стосунками з речами, навiть найбiльш важливими. І в той же час ти розумiеш, що все, що ти коли-небудь усвiдомлював, е лише картинкою, створеною твоiм власним розумом. Всесвiт – це дзеркало душi.
У цьому станi ти розумiеш будь-яке безглуздя.
– О Ти! Незламний вiнцю Небуття, що обертаеться навколо руйнування Свiтiв! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Я аж позеленiв вiд гнiву. Менi не бракувало розумiння, щоб знати, що вiдчувае Лу при виверженнi цих пристрасних i безглуздих слiв з ii вулканiчних уст. Натяки, озвученi Гретель, знову просочилися у мою голову.
«Цей огидний алкоголь доводить людей до звiроподiбного стану. Чому Лу така суперова? Вона втягнула у нiздрi чистий небесний снiг».
– О Ти! Бiлоснiжна чаше Любовi, наповнена червоною хiттю людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
В мене аж мурашки по спинi побiгли вiд ii спiву; а тодi щось, важко сказати що, примусило мене обернутися й подивитися на Гретель Вебстер. Вона сидiла праворуч вiд мене; ii лiва рука була пiд столом, i вона уважно дивилася на неi. Я прослiдкував за ii поглядом.
У маленькому чотирикутнику, який формували вени на руцi, з вершиною мiж великим i вказiвним пальцями, була невеличка купка блискучого порошку. Нiщо ранiше так не привертало мою увагу. Чиста, сяюча, безмежна краса речовини! Звичайно, я бачив таке ранiше у лiкарнi, досить часто; але це була зовсiм iнша рiч. Воно видiлялося на своему тлi, як дiамант у досконалiй оправi. Воно виглядало як живе й iнтенсивно iскрилося. Воно не було схоже нi на що в природi, хiба на цi видутi вiтром пiр’iнки кристалiв, що виблискують з розколини льодовика.
Те, що вiдбувалося далi, закарбувалося у моiй пам’ятi, наче якась майстерна манiпуляцiя фокусника. Не знаю, за допомогою якого жесту iй вдалося примусити мене це зробити. Але ii рука повiльно пiднялася майже до рiвня столу, а мое розпалене, розчервонiле, зле та нетерпляче лице нахилилося до неi. Здаеться, це був чистий iнстинкт, та тепер я майже не сумнiваюся, що все ж таки то був наказ, хоча й без промовлених уголос слiв. Я потягнув невеличку купку порошку крiзь нiздрi одним затяжним вдиханням. Вiдчуття було таке, нiби ти задихаешся у вугiльнiй шахтi, але в останню мить тебе визволяють на свiт, i ти вперше наповнюеш своi легенi киснем.
Не знаю, наскiльки поширенi подiбнi переживання. Та, пiдозрюю, що моя медична пiдготовка, прочитанi книжки, почутi iсторii i вплив усiх цих диявольських статей у газетах щось та й зробили.
З iншого боку, потрiбно, мабуть, добре зважати на таких експертiв, як Гретель Вебстер. Без сумнiву, вона вартувала тих грошей, що iй платили фрiци; i, без сумнiву, вона висмикнула мене для своеi «Die Rache». Адже я збив кiлькох дуже вiдомих пiлотiв.
Але тодi жодна з цих думок не приходила менi в голову. Не думаю, що я достатньо переконливо описав душевний стан, до якого я зменшився завдяки появi Лу. Вона була такою недосяжною – геть за межею моiх мрiй.
Не беручи до уваги вплив алкоголю, це стало джерелом нестерпноi депресii. У моiй свiдомостi з’явилося щось звiряче, щось вiд загнаного у кут пацюка.
– О Ти! Королево вампiрiв Плотi, що, як змiя, обвила горло людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Цiкаво, це вона про Гретель чи про себе? Їi врода душила мене, стискала та виривала мое горло. Я просто божеволiв вiд тупоi, грубоi хтивостi. Я зненавидiв ii. Але тiльки-но я пiдвiв голову, тiльки-но раптове, миттеве божевiлля кокаiну пронеслося з нiздрiв у мозок – це вже поезiя, але нiчого не можу вдiяти – поiхали! – уся моя депресiя вивiтрилася з голови, наче сонечко, що визирнуло iз-за хмарки.
