Справдi, неприродна баронова любов до недавно набутого коня – любов, яку неначе тiльки пiдсилювали все новi й новi вияви лютоi, демонiчноi натури огиря, – помалу в очах усiх розсудливих людей прибрала рис огидноi, неприродноi пристрастi.
В опiвденному свiтлi й у мертвi нiчнi години, у хворобi й у здоров’i, в затишшi й у бурi молодий Метценгерштайн був наче прикутий до сiдла велетня-коня, чия вгамована норовистiсть так добре вiдповiдала власнiй юнаковiй вдачi. Крiм того, були деякi обставини, що в сполученнi з недавнiми подiями надавали якогось надлюдського, грiзного характеру цiй манii вершника i властивостям коня. Та вiдстань, яку огир перелiтав одним стрибком, старанно вимiрювалась, i виявилося, що вона набагато, дивовижно перевершуе найсмiливiшi передбачення найбуйнiшоi уяви. Крiм того, барон не придумав коневi нiякого назвиська, хоча доти всi його конi такi назвиська мали. І стайню для нього влаштували вiддалеки вiд iнших, а доглядати коня, чистити його тощо не важився нiхто, крiм самого господаря, ба навiть заходити до його стайнi не смiв бiльш нiхто. Вiдзначено також, що тi трое конюхiв, котрi спiймали огиря, як вiн тiкав з пожежi в маетку Берлiфiтцингiв, хоча й зумiли спiймати його за гнуздечку з вудилами, але жоден iз них не мiг iз певнiстю сказати про себе, що вiн – чи то пiд час тiеi небезпечноi ловитви, чи то згодом – доторкнувся до коня рукою. Хоча приклади незвичайноi розумностi в поведiнцi благородноi, смiливоi тварини й не слiд вважати здатними викликати невиправдану увагу, та все ж були й такi обставини, якi мимохiть змушували замислитися найнедовiрливiших i найбайдужiших людей; i кажуть, що були хвилини, коли кiнь змушував юрбу цiкавих, якi обступали його, перелякано сахатись – так грiзно й значуще тупав вiн копитами. Навiть сам молодий Метценгерштайн не раз блiднув i нiтився вiд його швидкого, запитливого, майже людського погляду.
Та серед усього оточення молодого барона жодна душа не сумнiвалася в незвичайнiй, палкiй прихильностi молодого магната до цього коня з його вогненним темпераментом; жодна душа, крiм хiба одного нiкчемного, недолугого пажа, чия потворнiсть вiдштовхувала всiх i на чию думку нiхто нiколи не вважав. Вiн (якщо його думки взагалi вартi згадки) мав зухвальство твердити, нiби iхнiй пан нi разу не скочив у сiдло без несвiдомого, майже непомiтного дрожу, а коли вертався iз щоденноi далекоi проiздки, обличчя його щоразу бувало спотворене виразом якогось злостивого трiумфу.
Одноi буряноi ночi Метценгерштайн прокинувся з тяжкого сну, спустився, нiби сновида, надвiр, поспiхом сiв на коня й помчав у лiсовi хащi. Така звичайна подiя не збудила великоi уваги, але челядь дожидала його повернення в гнiтючiй тривозi. Аж ось, за якусь годину, грiзнi й величнi мури палацу Метценгерштайнiв затрiщали й задвигтiли пiд навалою суцiльноi стiни блiдого невтримного вогню.
Коли той вогонь побачили, вiн уже розгорiвся так, що будь-якi спроби врятувати бодай частину будiвлi були очевидячки марнi, i приголомшенi сусiди нерухомо стояли в мовчазному, трохи не скрушному подивi.
Та скоро нове страхiтливе з’явисько прикувало увагу людей i показало, наскiльки сильнiше хвилювання пробуджуе в юрбi видовище людськоi загибелi, нiж найстрашнiшi катастрофи з неживими речами.
Довгою алеею старих дубiв, що вела вiд лiсу до парадноi брами палацу Метценгерштайнiв, мчав кiнь з розшарпаним простоволосим вершником, мчав швидше й рвучкiше, нiж сам Демон Бурi.
Добре видно було, що верхiвець зовсiм не володiе своiм конем. Мука на його обличчi, конвульсивнi рухи тiла виказували надлюдськi зусилля; але жодного звуку, крiм одного-единого скрику, не вирвалося з його губiв, попрокушуваних у нападах смертельного страху. Мить – стукiт копит прорвався рiзко, твердо крiзь рев полум’я та завивання вiтру; ще мить – одним стрибком перелетiвши браму та рiв, огир злетiв високо угору по вже хитких сходах палацу i разом з вершником зник серед круговертi вогненних вихорiв.
Лють бурi зразу вщухла, i настала понура тиша. Бiле полум’я ще огортало палац нiби саваном i, струмуючи в височiнь у тихому повiтрi, розливало далеко навкруги якесь надприродне сяйво. А з важкоi хмари диму над мурами утворилася виразна велетенська подоба – коня.
Беренiка
Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas [4 - Казали менi товаришi, що той, хто провiдуе могили друзiв, трохи полегшуе свiй клопiт (лат.).].
Saadi
Нещастя багатолике. Пiдступнiсть земного життя рiзноманiтна. Вона сягае через широкий обрiй, як райдуга, й вiдтiнки ii так само численнi, як вiдтiнки цiеi арки, – i не менш виразнi, хоча й так само приглушенi. Сягае через широкий обрiй, як веселка! Як це вийшло, що з краси я вивiв образ бридоти? З обiцянки спокою – подобу скорботи? Але ж як у етицi зло е наслiдком добра, так у життi з радостi народжуеться туга. Навiть спомини про минулi радощi обертаються сьогоднi тугою, а муки, якi ми терпимо сьогоднi, походять вiд тих радощiв, якi б могли бути.
Охрещено мене Егеем; прiзвища свого я не скажу. Одначе в усiй краiнi нема замкiв стародавнiших, нiж моя похмура, сiра спадкова резиденцiя. Наш рiд називали порiддям мрiйникiв, – i в багатьох разючих подробицях – у всьому характерi родовоi оселi, у фресках парадноi зали, в шпалерах спалень, в рiзьбленнi на декотрих пiлонах зброярнi, але особливо в галереi старовинних картин, у оздобленнi книгозбiрнi й, нарештi, у вельми незвичайному доборi книжок – ми знайдемо бiльш нiж достатне потвердження цiеi гадки.
Спогади з перших рокiв дитинства пов’язанi у мене саме з цiею книгозбiрнею та з томами в нiй – хоча про них я бiльш не говоритиму. Там померла моя мати. Там народився я. Але сказати, нiби я доти не жив, – це будуть пустi слова. Нiби душа моя не жила доти. Ви не згоднi? Не будемо сперечатися. Сам я переконаний, але не хочу переконувати нiкого.
Одначе iснуе спогад про якiсь ефiрнi образи – про очi, одухотворенi й промовистi; про звуки, мелодiйнi, але сумнi, – спогад, що не даеться забути; пам’ять – наче тiнь: невиразна, змiнна, невизначена, нестала. І так само, як тiнi, ii не можна позбутися, поки iснуе сонячне свiтло моеi свiдомостi.
У тiй кiмнатi я народився. Нiби прокинувся з довгоi ночi, яка здавалась – але не була – небуттям, i вмить опинився у справдешнiй краiнi чарiв, у палацi уяви, у хащах монастирськоi мислi та ерудицii; тож не дивно, що я розглядав усе довкола себе зчудованими й жадiбними очима i дитинство мое протекло серед книжок, а юнiсть розтратилася на мрii. Але справдi дивно, що так минули роки i розквiт вiку ще застав мене в батькiвському домi, дивно, що самi джерела мого життя так застоялись, дивно, що моi повсякденнi думки попливли нiби задом наперед. Справжнiй свiт я сприймав, як видiння, й навпаки, маячнi уявлення краiни мрiй стали для мене не те що канвою повсякденного життя, а направду самим життям, едино реальним.
Ми з Беренiкою були двоюрiднi й росли у покоях дому моiх батькiв. Та росли ми не однаково: я був хоровитий, затоплений у похмурiсть, а вона – жвава, грацiйна, переповнена снагою; вона гасала по узгiр’ях, а я гибiв над книжками, як чернець; мое життя було зосереджене у власному серцi, тiлом i душею вiддане вкрай напруженим i болючим роздумам; вона безтурботно пурхала по свiту, й гадки не маючи про тiнi на ii шляху, про безмовний лет годин на iхнiх крутих крилах…
«Беренiка! – я вигукую ii iм’я. – Беренiка!» – i з сiрих руiн пам’ятi на той поклик тиснеться тисячоголова юрба споминiв. Їi образ постае передi мною, як живий, нiби в тi юнi днi, коли вона була легковажна й весела! Ох, яка пишна й химерна краса! О, сильфiда серед чагарiв Арнгейма! О, наяда серед його джерел! А далi – далi тiльки таемниця й жах, та ще повiсть, якоi не слiд би оповiдати. Недуга – фатальна недуга впала на ii тiло, мов смерч; i саме тодi, коли я задивлявся на неi, над нею пролетiв дух перемiни, пройняв усю ii свiдомiсть, усi звички, ii вдачу, а що найпiдступнiше й найжахливiше – нiби скаламутив саме ii ество. Горе! Руйнiвник надлетiв i вiдлетiв, а жертва – де ж вона? Я не впiзнавав ii! Я не впiзнавав у нiй Беренiки!
Серед цiлоi низки недуг, спричинених тiею першою, фатальною, що викликала таку жахливу змiну в душевному й фiзичному станi моеi кузини, слiд згадати як найтяжчу i найневiдчепнiшу своею природою своерiдну епiлепсiю, напади якоi часто закiнчувалися станом трансу – трансу, дуже схожого на цiлковиту непритомнiсть. А виходила вона з того стану здебiльшого враз. Тим часом мiй власний розлад – а менi сказано, що це слiд називати саме розладом, – швидко тяжчав i врештi набув новоi, дивовижноi форми, схожоi на мономанiю, наростаючи щодня й щохвилини, i врештi набув надi мною якоiсь незбагненноi влади. Ця мономанiя, коли вже так ii називати, полягала у хворобливiй збудливостi тих властивостей розуму, якi в метафiзичнiй науцi iменуються увагою.
Цiлком можливо, що я висловлююсь не зовсiм зрозумiло; та я справдi боюся, що нема нiякого способу передати пересiчному читачевi точне уявлення про ту нервову iнтенсивнiсть iнтересу, з якою в моему випадку сили мислення (щоб не вдаватися до сухих термiнiв) захоплювались i поринали в споглядання найбанальнiших у свiтi речей.
Довгi необтяжливi години думати, прикипiвши увагою до якогось нiкчемного зауваження на берегах сторiнки або в самому текстi книжки; або майже весь лiтнiй день розглядати химерну тiнь, що скiсно падае на шпалери чи пiдлогу; або цiлу нiч самозаглиблено споглядати рiвний, незмигний пломiнчик лампи чи жар у камiнi; або цiлi днi проводити в мрiях про пахощi якоiсь квiтки; або монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки його звук завдяки частому повторенню перестане викликати у свiдомостi будь-яке конкретне уявлення; або втрачати будь-яке вiдчуття руху чи фiзичного iснування, довго й уперто вiддаючись цiлковитiй нерухомостi тiла, – отакi були тiльки декотрi з найзвичайнiших i найневиннiших збочень, викликаних станом мого розуму, аж нiяк не унiкальним, але безперечно протипоставленим будь-чому подiбному до аналiзу чи тлумачення.
Та не зрозумiйте мене хибно. Несумiрну, глибоку, хворобливу увагу, збуджувану речами нiкчемними за своею природою, не треба плутати з властивою всьому людству схильнiстю до нескiнченних роздумiв, особливо прощенною в людях iз буйною уявою. То не був навiть, як можна припустити спершу, крайнiй ступiнь, чи то загострення, такоi схильностi, але риса первiсно, суттево й очевидно вiдмiнна вiд неi.
У тому випадку мрiйник чи то ентузiаст, зацiкавившись якоюсь рiччю, аж нiяк не нiкчемною, непомiрно губить саму рiч у хащах висновкiв i припущень щодо неi, аж поки на завершення цих марень наяву, часто сповнених насолоди, цiлком забувае, нiби губить з очей i забувае incitamentum, тобто першопричину своiх роздумiв. А в моему випадку первiсний предмет був неодмiнно нiкчемний, хоча завдяки моему розладнаному внутрiшньому зоровi набував викривленоi, нереальноi ваги. Висновкiв було не густо, та й тi вперто верталися до первiсноi теми, як до центру. Роздуми нiколи не бували втiшними; а пiд кiнець такого марення первiсна причина зовсiм не забувалась, а, навпаки, збуджувала той надприродно перебiльшений iнтерес, що становить найвиразнiшу рису хворобливого розладу. Одне слово, в моему випадку найбiльше напружувались розумовi сили, пов’язанi, як я вже сказав, з увагою, тодi як у мрiйника це бувае з силами судження.
Тi книжки, котрi я читав тодi, коли й не прямо збуджували мiй розлад, то все ж, треба зауважити, своею заснованою на уявi та непослiдовностi природою нiби вiдповiдали характерним рисам самого розладу. Помiж iнших я добре пам’ятаю трактат шляхетного iталiйця Целiя Секунда Курiо «De Amplitudine Beati Regni Dei» [5 - «Про широчiнь блаженного Царства Божого» (лат.).]; великий твiр святого Августiна «Град Господень»; «De Carne Christi» [6 - «Про плоть Христову» (лат.).] Тертуллiана, в якiй одна парадоксальна фраза – «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossible est» [7 - «Помер син Божий; це вiрогiдне, бо недоладне; i воскрес iз могили; це безперечне, бо неможливе» (лат.).] – поглинала весь мiй час протягом кiлькатижневих упертих i безплiдних розмiрковувань.
Таким чином видаеться, що, вибиваний з рiвноваги тiльки найбуденнiшими речами, мiй розум скидався на оту згадану Птолемеем Гефестiоном океанську скелю, яка стiйко опиралась нападам людськоi злоби i ще шаленiшим ударам хвиль та вiтрiв, а тремтiла тiльки вiд доторку квiтки, званоi асфоделем. І хоча для поверховоi думки може уявлятися, що змiна в душевному станi Беренiки, спричинена ii прикрою недугою, мала б дати менi багато приводiв для вправляння в отому напруженому й збоченому роздумуваннi, природу якого менi досить важко було пояснити, одначе так не сталося. В тi свiтлi перiоди, коли моя недуга вiдступала, ii нещастя справдi завдавало менi болю, i, щиро беручи до серця цiлковитий розпад ii витонченого, лагiдного життя, я, звичайно, часто й скрушно думав про тi дивнi причини, що викликали таку несподiвану перемiну. Але цi роздуми походили не вiд моеi своерiдноi недуги, вони були такi самi, в якi за подiбних обставин запала б переважна бiльшiсть людей. Цiлком вiдповiдно до свого власного характеру, моя манiя знаходила поживу в менш важливих, але бiльш разючих змiнах, якi сталися в тiлеснiй подобi Беренiки, в незвичайному й жахливому викривленнi ii зовнiшнiх рис.
У днi найяскравiшого розквiту ii незрiвнянноi вроди я не почував до неi анiчогiсiнько схожого на кохання. В дивнiй аномальностi мого життя почуття моi нiколи не походили з серця, всi моi пристрастi завжди були чисто розумовi. В пiвмороцi свiтанку, в вiзерунчастих лiсових тiнях опiвднi, в тишi моеi книгозбiрнi увечерi вона пурхала перед моiми очима, i я бачив ii не як живу, животрепетну Беренiку, а як Беренiку зi сну; не як iстоту земну, створену з земного пороху, а як абстракцiю такоi iстоти; не як предмет захоплення, а як об’ект аналiзу; не як предмет любовi, а як тему для вкрай складних, хоча й побiжних розважань. А тепер – тепер я здригався в ii присутностi, блiднув при ii наближеннi, i все ж, гiрко оплакуючи ii тiлесний занепад, я пригадував, що вона давно кохае мене. І однiеi нещасливоi хвилини я заговорив з нею про одруження.
День нашого весiлля помалу наближався, i якось одного зимового дня – одного з тих невчасно теплих тихих i туманних днiв, що iх названо колискою Альцiони, я сидiв (як менi здавалося, сам) у внутрiшньому кабiнетi книгозбiрнi. Але, пiдвiвши очi, я побачив, що передi мною стоiть Беренiка.
Чи то була моя власна збуджена уява, чи вплив туманноi погоди, чи непевний присмерк у кiмнатi, чи, може, сiрi шати, що сповивали ii постать, зробили ii обриси такими тремтячими й невиразними? Не знаю. Вона не промовила й слова; а я – я б нiзащо у свiтi не спромiгся й на звук. Усього мене пронизав крижаний холод; мене пригнiтило почуття нестерпноi тривоги; душу мою заповнила жеруща цiкавiсть. Вiдкинувшись на спинку крiсла, я сидiв якусь хвилинку не дихаючи й не рухаючись, прикипiвши очима до неi. Леле! Вона схудла до краю, i в жоднiй лiнii обрису не проглядало й знаку давньоi постатi Беренiки. Мiй запалений погляд урештi впав на ii обличчя.
Чоло було високе, дуже блiде, дивно спокiйне; кучерi, колись лиснючi, трохи прикривали його й затiнювали запалi скронi безлiччю дрiбненьких завиточкiв, тепер ясно-жовтих; iхне фантастичне плетиво дивно контрастувало з меланхолiею, що панувала на обличчi.
Очi безживнi, без блиску, неначе без зiниць, i я мимоволi втiк вiд iхнього осклiлого погляду, перевiвши свiй на тонкi зiв’ялi губи. Вони розтулились; i в дивно значущiй усмiшцi зуби цiеi новоi Беренiки повiльно вiдкрилися моiм очам. Ох, якби з ласки Божоi я нiколи не побачив iх – або, побачивши, ту ж мить помер!
Стук дверей вернув мене до тями, i, звiвши очi, я побачив, що моя кузина вийшла з кiмнати. Та шкода: з мого мозку не вийшла – i не далася вигнати – моторошна бiла примара ii зубiв. Жодноi цяточки на iхнiй бiлостi, жодноi вади на емалi, жодноi щербинки на краях – ось те, що встигло викарбуватися в моiй пам’ятi за коротку мить тiеi усмiшки. Тепер я бачив iх iще певнiше, нiж тодi. Зуби! Зуби! Вони тепер були тут, i там, i повсюди, виразно виднi, виразно вiдчутнi, весь час передi мною: довгi, вузькi, надзвичайно бiлi, мiж скривленими в усмiшцi блiдими губами, як i в ту мить, коли вони вперше так жахливо постали передi мною. Далi моя мономанiя розбуялась на повну силу, i я марно боровся проти ii дивного, невiдпорного впливу. Серед усiх незлiченних предметiв довколишнього свiту я мiг думати тiльки про зуби. Мене тягло до них несамовите жадання. Всi iншi справи, всi розмаiтi iнтереси поглинула едина думка про них. Вони – тiльки вони виднiли перед моiм душевним зором, i вони у своiй унiкальнiй iндивiдуальностi стали суттю мого душевного життя. Я виставляв iх на всяке свiтло. Я повертав iх на всi боки. Я розглядав усi iхнi риси. Я мiркував про iхнi особливостi. Я замислювався про iхню будову. Я скнiв думкою на тих змiнах, що сталися в них.
Я здригався, надаючи iм в уявi якоiсь розумноi й чутливоi сили, а також здатностi щось виражати навiть без допомоги губiв. Слушно сказано колись про мадемуазель Саль: «Que tous ses pas еtaient des sentiments» [8 - Що всi ii кроки мали в собi щось вiд почуття (фр.).], – а щодо Беренiки я багато серйознiше вiрив, нiби que tous ses dents еtaient des idеes! Des idеes! [9 - Всi ii зуби мали в собi щось вiд думки. Вiд думки! (Фр.)] О, в цьому була безглузда думка, що вбивала мене. Des idеes! Ось чому я жадав iх так шалено! Я почував, що тiльки володiння ними вiдновить мiй спокiй, поверне менi розум.
І ось на мене зiйшов вечiр – потiм нiчна темрява прийшла й вiдiйшла, i знову настав день, i ось уже морок другоi ночi густiшав круг мене, а я все сидiв нерухомо й самотньо в тiй кiмнатi, сидiв, заглиблений у роздуми, i примара зубiв виявляла свою жахливу владу, бо в огиднiй живiй виразностi плавала передi мною в повiтрi кiмнати, чи то було там видно, чи темно. Врештi в моi сновиддя ввiрвався якийсь крик, нiби крик жаху та вiдчаю; а трохи згодом загомонiли стурбованi голоси, змiшанi з тихими стогонами скорботи чи болю. Я пiдвiвся з крiсла, розчинив навстiж дверi книгозбiрнi й побачив, що в передпокоi стоiть молода служниця, вся в сльозах; вона сказала менi, що Беренiки… вже нема! Рано-вранцi з нею стався напад епiлепсii, а тепер, на схилi дня, для неi вже був готовий могильний склеп, i все було приготоване для похорону.
Я вернувся до тями й побачив, що сиджу в книгозбiрнi – i знову сам. Менi здавалось, нiби я щойно прокинувся з плутаного тривожного сну.
Я знав, що тепер саме пiвнiч, i добре усвiдомлював, що по заходi сонця Беренiку поховали. Але що дiялось пiсля того, я не мав уявлення, принаймнi виразного. Був тiльки темний спогад, повний страху – ще страшнiшого через невиразнiсть, жаху – ще жахливiшого через свою двозначнiсть. То була страшна сторiнка в книзi мого життя, вся списана туманними, огидними, нерозбiрливими споминами. Я силкувався розшифрувати iх, але марно; i час вiд часу, мов дух вiдлетiлого звуку, в моiх вухах неначе лунав пронизливий жiночий скрик. Я щось зробив – що ж? Я спитав себе про це вголос, i вiдлуння вiд стiн кiмнати вiдповiло шепотом: «Що ж?»
На столi поряд зi мною горiла лампа, а коло неi стояла невеличка скринька. В нiй не було нiчого незвичайного, i я часто бачив ii ранiше, бо вона належала нашому домашньому лiкаревi; але як опинилась вона тут, на моему столi, i чому я здригнувся, побачивши ii? Цього нiяк не можна було пояснити, i моi очi врештi опустились на сторiнки розгорненоi книжки, на пiдкреслену в нiй фразу. То були незвичайнi, але простi слова поета Саадi: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чому ж, коли я перебiг iх, на головi у мене волосся стало дуба, а кров у жилах захолола?
У дверi хтось легенько постукав – i, блiдий, наче мешканець могили, навшпиньки ввiйшов служник. В очах його був нестямний жах, i вiн звернувся до мене тремтячим, хрипким, дуже тихим голосом.
Що вiн сказав? Я почув якiсь уривки фраз. Вiн говорив про нестямний крик, що роздер нiчну тишу… про те, як зiбралася челядь i рушила туди, звiдки долетiв крик; а потiм пронизливо виразним шепотом вiн розповiв про осквернення могили… про спотворене тiло з розповитим саваном… але ще тремтяче… з iще не завмерлим вiддихом… ще живе!..
Вiн показав рукою на мiй одяг – вiн був брудний, заляпаний кров’ю. Я мовчав, i вiн лагiдно взяв мене за руку: на нiй були вiдбитки людських зубiв. Вiн звернув мою увагу на якусь рiч, приставлену до стiни. Я якусь хвилину дивився на неi: то був заступ. Я скрикнув, кинувся до столу й ухопив скриньку, що стояла на ньому. Але не змiг вiдчинити ii; руки моi тремтiли, скринька вислизнула в мене з рук, важко впала додолу й розбилась; а з неi, торохтячи по пiдлозi, висипались якiсь зуболiкарськi iнструменти, перемiшанi з тридцятьма двома невеличкими предметами нiби зi слоновоi кiстки, що розприснулись на всi боки.
Трагiчне становище. Коса часу
Що так незмiрно надокучило вам,
Прекрасна дамо?
«Комус»
Був тихий i ясний вечiр, коли я вийшла пройтись по славному мiстy Едiнi. На вулицях панував страшенний гамiр i штовханина. Чоловiки балакали. Жiнки кричали. Дiти галасували. Свинi верещали. А колеса – гуркотiли. Бики – ревли. Корови – мукали. Конi – iржали. Коти – нявчали. Собаки – танцювали. Танцювали! Чи то ж можливо? Танцювали! Гай-гай, подумала я, для мене пора танцiв минула! Так бувае завжди. Цiлий рiй журливих спогадiв прокидаеться часом у душi генiя й поета-споглядача, особливо генiя, рокованого на безнастанну, постiйну i, можна сказати, тривалу – так, тривалу й тривку – гiрку, болючу, тривожну – i, хай не боронять менi сказати, – дуже тривожну дiю ясного, божественного, небесного, високого, шляхетного й очисного впливу того, що по праву можна назвати найзавиднiшою, воiстину завидною – нi, преблагороднiшою, найбiльш солодко-неземною i, так би мовити, найзвабливiшою (коли пробачите менi такий несподiваний вираз) рiччю в усьому свiтi (даруй, любий читачу!). Одначе я дозволила собi захопитись. Кажу ще раз – у такiй душi стiльки спогадiв здатна пробудити будь-яка марничка! Собаки танцювали! А я – я не могла! Вони викаблучувались – я плакала. Вони стрибали – я гiрко ридала. Зворушлива картина! Освiченому читачевi вона напевне нагадуе чудовi рядки про загальну вiдповiдальнiсть на початку третього тому класичного китайського роману знаменитого Чай Сам-п’ю.
У моему самотньому блуканнi по мiсту я мала двох скромних, але вiдданих супутникiв. Дiана, моя люба пуделиця! Чарiвне створiння!
На едине око ii звисав жмуток шерстi, на шиi був прегарно пов’язаний блакитний бант. Дiана мала не бiльше п’яти дюймiв зросту, зате голова в неi була трохи бiльша вiд тулуба, а хвiст, вiдрубаний зовсiм куцо, надавав цiй неабиякiй тваринцi вигляду ображеноi невинностi, i тому вона була загальною улюбленицею.
А Помпей, мiй негр – любий Помпей! Як менi забути тебе? Я спиралась на Помпееву руку. Зрiст його був три фути (я люблю точнiсть), вiк – сiмдесят, а може, й вiсiмдесят рокiв. Вiн був кривоногий i опасистий. Рот його, як i вуха, важко було назвати маленькими. Але зуби його були наче перли, а бiлки величезних банькатих очей аж свiтились. Природа не надiлила його шиею, а кiсточки (як звичайно в представникiв його раси) помiстила посеред ступнi. Одягнений вiн був навдивовижу просто. Весь його убiр складався з десятидюймовоi нашийноi хустки та майже нового сукняного пальта, що належало колись високому й ставному докторовi Грошолупповi. То було чудове пальто. Гарно покроене. Гарно пошите. Пальто було майже нове. Помпей притримував його обома руками, щоб воно не впало в багно.
Нас було трое, i двох я вже змалювала. Був ще й третiй, i тим третiм була я сама. Я – синьйора Псiхея Зенобiя. А зовсiм не Сюкi Снобс. У мене дуже iмпозантна зовнiшнiсть. Того дня на менi була малинова атласна сукня й небесно-блакитна арабська мантилья. Сукня була оздоблена зеленими аграфами й сiмома вишуканими оборками з жовтогарячих аврикул. Отже, я була третьою.
Була пуделиця. Був Помпей. І була я. Нас було трое. Кажуть, що й фурiй спершу було тiльки три: Мельтi, Нiмi й Гетi – Думка, Пам’ять, Цигикалка.
