Вася (як хворий, повiв рукою). А… туди.
Копистка. От тобi й на! Та куди саме?
Вася. Не знаю… В город думка була.
Копистка. В город?
Вася. Мати померла й батько, ви ж знаете. А сьогоднi дiд вночi: тiкай, кажуть, закурили – i вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранцi та й пiшов.
Копистка. А дiд хiба не ходив до церкви? Гиря ж там, кажуть, вареним ячменем людей годуе!
Вася. Дiда прогнали… А я не ходив. Маслаки кiнськi збирав i варив. А палива з стрiхи смикав.
Копистка (зворушився). То чом же до мене не прийшов, чудiй ти, не чоловiк! Я б тебе печеною гавою нагодував… А в торбинцi в тебе що?
Вася. Та… Книжки.
Копистка. Гм… Книжки? І букваря, ма’ть, забрав?
Вася. Та… й букваря.
Копистка. І тетрадьку?
Вася. Яку тетрадьку?
Копистка. Та тую, що… совiцькi слова виписував.
Вася. А-а… Забрав, дядю! Аякже!
Копистка (заходив по хатi). Ти ось що, синок!.. Ти не ходи в город, бо не дiйдеш. Помреш у дорозi. Зоставайся тут… За секретаря будеш. Тобi скiльки рокiв?
Вася. Та… ще помру я тут.
Копистка. Чорта помремо, синок! Будь ерой!.. От-от, як не видно, iде вже, повертае з города Серьога i, мабуть, з хлiбом…
Вася. Кажуть, що не приiде, бо вже мiсяць, як повiз у город чашу й хрест, а не видно й не чути, кажуть…
Копистка. Хто каже?.. Приiде! Ось побачиш – приiде! А он тобi надворi що – весна? А ондечки подивись що – сонце? Та яке сонце, гей!
Вася. Та… сонця ж не можна iсти.
Копистка. А то так: сонце не гава – його не впiймаеш. Та тiльки ти не добрав дiла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в рiчцi, риби наловимо, юшки наваримо… Ну, а там незабаром трах-тара-рах – хлiб уродить… А поки що в мене сьогоднi гава е. Катай, синок, до мене жити! Ну що?
Вася (осмiхнувся крiзь сльози). Та… не знаю, як це воно буде.
Копистка. Знаеш, синок, що я надумав?
Вася. Що?
Копистка. А ось що: я тебе смаженою гавою годуватиму, а ти мене за це букваря довчиш. Гаразд?
Вася. Гаразд!
Копистка. Трах-тара-рах, резолюцiю прийнято! Отже, таки вивчусь я грамоти, туди його маму! І рихметики вивчусь, i всякоi полiтики…
3
Убiгла Параска. Копистка до неi:
– Чуеш, стара? Давай на старiсть ще таку штуку встругнемо – i тебе грамоти вивчимо, га?
Параска. Годi! Он що в церквi робиться!
Копистка. Що?
Параска. Я так i думала: сидить, мабуть, руда сатана та цигарку смокче, а не туди, що вже треба нам ховатися або тiкати!
Копистка. От тобi й на!
Параска. Тобi на!.. Тож закурив собi голову так, що й смертi вже своеi не бачиш! І так увесь вiк. Як ще колись козаки приiздили вбивати людей за ту панську економiю, що спалили, – так люди, як люди… Той утiк, той заховався, а вiн, руда сатана, досидiвся, докурився отак, аж поки наскочили козаки…
Копистка. Та через кого ж, як не через тебе, зозулько, увесь той iнцидент i случився. Прибiгла отак: гари, гари… Їдуть! А хто iде – не добереш…
Параска. Що? Через мене, кажеш?.. Подивись, Мусiю, менi у вiчi!..
Копистка. Подивись ти менi у вiчi!..
І дивились одне одному в вiчi, аж поки Копистка не одвiв своiх.
Ну годi, бо хiба жiнку передивишся!..
Параска… Моя правда, Мусiю!
Копистка. Годi!..
Параска. І побачиш, як не на мое вийде! Отак i вб’ють тебе, отак через цигарку не вбачиш, де й смерть на тебе вiзьметься…
Копистка. Та кажи, що в церквi?
Параска. Ага! Тепер кажи… Слухай, Мусiю! Вони ось-ось прийдуть з церкви сюди… вбивати…
Копистка. Хто?
Вася. Кого?
Параска. Орину, Ларивона i нас!
Копистка. Та кажи товком!
