7
Разом сливе вийшли: iз церкви – комiсiя, з-за огради – Гиря, монашки, глухонiмий Ларивон. Натовп подався назад. Галас упав, ущух.
Смик. Що тут таке, Мусiю?
Копистка. Та як би тобi й сказати… Виходить iнцидент.
Смик. Що саме?.. Хто?
Параска. Та хто ж, як не дiд Онисько, Годований… Бач, досадно стало, що мiй рудий…
Копистка. Та цить!
Дiд Юхим десь луною озвався: «Моя мила, щоб ти воза не побила!»
Незорганiзований елiмент поприходив i за пазухою свою резолюцiю держить…
Смик. Яку тут резолюцiю? В циркулярi пишеться, хто буде невдоволений, хай о своiм невдоволеннi напише до повiтовоi комiсii, i там розсудять…
Годований. А ми, народ, знаемо, що в циркулярi обратнее пишеться. Отож ми, народ, i питаемось: як це так, дозвольте? Пишеться, щоб брати срiбло-злато церковнее з дозволу народного, а ви як берете?
Гомiн. Хто вам дозволив?
– Сказано, щоб на обчеських зборах!..
– Пишеться, щоб увесь народ проголосував, а ви самi?
Смик. Хто нам дозволив?.. (Нагукав.) Стоножкин Василько! Ось iди сюди, Васю! (А сам до Копистки.) На, Мусiю, подержи, поки ми протокола iм прочитаемо…
Немов блискавка в очах у всiх блиснула, як побачили, що Смик дав Копистцi речi церковнi, в голубу тканину повитi.
Копистка (помiтивши блиск цей i рух). Не гарячись, Сергiю! Чуеш?
Смик. Не боюсь, бо маемо право!.. (Вийняв протокола.) Товаришу Вася! Прошу вас прочитати.
Вася (почав читати). Протокол найбiднiших граждан слобiдки Рибальчанськоi. Слухали й постановили ми собi третього марта 1923 року, що дiйсно придумали не треба лучче товаришi в центрi, щоб забрати в церков срiбло-злато i повернути на хлiб голодним, которi у нас дiйсно пухнуть i мруть без соблюденiя статистики…
Гиря. А скiльки вас вписалося?
Голоси. Скiльки вас душ?
Копистка. Дев’яносто сiм!
Смик. Всiх, хто мае право голосу в нашiй слобiдцi, сто вiсiмдесят дев’ять. Нас вписалося дев’яносто сiм. Кого бiльше?.. Маемо право?.. Отож не крутiть, бо на свое не викрутите!..
Гиря. А хто вписався в протокол?
Смик. Не вам питати, та вже прочитай iм, Васю. Щоб не крутили! Вичитай усiх… Хто там? Ну?
Вася (вичитував). Пiдписались срiбло-злато церковне брати: Смик Серьога, Копистка Мусiй та Парасковея…
Голос. І сюди вскочила!
Другий. Аякже! Без неi й паски не посвятяться.
Вася. Рогачка Василь, Клименко Захар, Барило Свирид, Золото Мойсей, Стоножка Іван…
Гиря. Не вiрю!
Смик. Що?
Гиря. Не вiрю! Ви багато без спросу повписували…
Смик. Кого, наприклад?
Гиря. Та хоть би й Стоножку Івана. Та чимало е таких, що не хотiли, а ви iх повписували, щоб протоколом цим незаконним людей дурити.
Смик (усмiхнувся). Ану спитай, он Стоножка Іван стоiть, спитай його!..
Копистка (до Стоножки): Чуете, сваток?.. Ха-ха-ха! Та на таких, як сваток Іван Стоножка, весь цей протокол, мало протокол – уся совецька власть держиться…
Гиря (до Стоножки). Скажи, Йване, привселюдно, ти з доброi волi писався? Ти згоджуешся, щоб чашу й хрест у нас забрали?..
Копистка. Скажiть йому, сваток!.. Посадiть його на лiд – ану?
Всi обернулися до Стоножки Івана. Вiн вимовив тихо i хрипко помертвiлим язиком:
– Я не з доброi волi писався… Я щоб не давати чашi i хреста…
Гиря (блиснув злим смiшком). Чули?
Годований. Отак вони дурять нашого брата – народ!
Дiд з цiпком. Отак, щоб ви знали!..
З натовпу. Га?
– Га-га?
– Ага!
– Ага-га!
Копистка аж зблiд, подивився на Стоножку, щось хотiв сказати, та тiльки крекнув:
– Хто б знав, що такий iнцидент случиться!
У Васi затремтiли губи, заскакав папiр у руках:
