Мiсячний камiнь
Уiлкi Коллiнз
Уiлкi Коллiнз (1824–1889) по праву вважаеться засновником англiйського детектива i лiтературним учителем Артура Конан Дойла, Гiлберта Честертона, Агати Крiстi. Майстер iнтриг i захоплюючого сюжету, вiн написав понад сто творiв, якi цiкавi не тiльки неоднозначнiстю персонажiв, умiнням розгадувати таемницi, розкривати злочини, а й тонким англiйським гумором, описом звичаiв доброi староi Англii. Шедеври Коллiнза «Жiнка у бiлому» i «Мiсячний камiнь» перекладенi на десятки мов, багаторазово екранiзованi й дотепер улюбленi читачами.
«Мiсячний камiнь» вважаеться чи не першим детективним романом. Це таемнича романтична iсторiя, в якiй е мiсце i любовi, й пригодам, i детективнiй iнтризi. Молода дiвчина, Речел Верiндер, згiдно iз заповiтом свого дядька, який воював в Індii, отримуе в день повнолiття великий алмаз надзвичайноi краси. Вона не знае, що Мiсячний камiнь (таку назву мае алмаз) викрадений з iндiйського святилища i три iндуських жерцi йдуть по його слiду, а iндуiстський бог Вiшну передбачив нещастя тому, хто наважиться iм заволодiти. Вночi камiнь безслiдно зникае…
Уiлкi Коллiнз
Мiсячний камiнь
Пролог. Штурм Серiнгапатама (1799)
I
Я пишу цi рядки з Індii до моiх родичiв у Англii, щоб пояснити, чому я вiдмовився дружньо потиснути руку своему кузену, Джоновi Гернкаслу. Мое мовчання з цього приводу було неправильно витлумачене членами моеi родини, а я не хочу, щоб вони були поганоi думки про мене. Прошу iх почекати зi своiми висновками доти, доки вони не прочитають моеi розповiдi. Даю слово честi: все те, що я напишу, – чистiсiнька правда.
Приватна суперечка мiж мною i моiм кузеном виникла пiд час великоi подii, в якiй ми обидва брали участь, – штурму Серiнгапатама, що вiдбувся пiд командуванням генерала Берда 4 травня 1799 року.
Для того щоб яснiшими стали обставини, я мушу звернутись до перiоду, що передував наступовi, та до розмов у нашому таборi про коштовне камiння й купи золота, якi зберiгалися в серiнгапатамському палацi.
II
Одна з найхимернiших iсторiй стосуеться жовтого алмаза – речi, знаменитоi у вiтчизняних лiтописах Індii.
За найдавнiшими переказами, цей камiнь прикрашав чоло чотирирукого iндiйського бога Мiсяця. Почасти завдяки своему характерному забарвленню, почасти завдяки широко вiдомiй легендi, нiби цей камiнь перебувае пiд впливом божества, яке вiн прикрашае, його блиск то збiльшуеться, то зменшуеться залежно вiд того, чи мiсяць прибувае, чи убувае, – цей камiнь дiстав назву, пiд якою вiн i досi вiдомий в Індii, – Мiсячного каменя. Я чув, що подiбна легенда колись була поширена i в Стародавнiй Грецii, i в Римi. Одначе там згадуеться не алмаз, присвячений божеству, як в Індii, а напiвпрозорий камiнь нижчоi вартостi, який нiбито зазнавав впливу мiсяця i так само дiстав вiд нього свою назву пiд якою вiн i досi вiдомий сучасним колекцiонерам.
Пригоди з жовтим алмазом почалися в одинадцятому столiттi християнськоi ери.
У ту епоху магометанський завойовник Махмуд Газневi вторгся в Індiю, оволодiв священним мiстом Сомнаутом i захопив скарби знаменитого храму, який столiттями привертав до себе увагу iндiйських богомольцiв i вважався чудом Сходу.
З усiх божеств, яким поклонялися в цьому храмi, один бог Мiсяця уник жадiбних рук магометанських завойовникiв. Пiд охороною трьох брамiнiв недоторканного iдола з жовтим алмазом у лобi перевезли вночi у друге священне мiсто Індii – Бенарес.
Там, у новозбудованому капищi – великому залi, оздобленому коштовними каменями, пiд склепiнням з золотими колонами, – встановили бога Мiсяця i знову почали поклонятись йому. Тiеi ночi, як було закiнчене капище, трьом брамiнам нiбито привидiвся увi снi Вiшну-охоронець.
Божество вдихнуло свiй дух в алмаз, що прикрашав чоло статуi, i брамiни впали перед ним навколiшки, закривши обличчя покривалами. Вiшну звелiв, щоб вiднинi Мiсячний камiнь пильно охороняли три жерцi вдень i вночi, поки iснуе свiт. Брамiни почули це й скорились волi божества. Вiшну передрiк нещастя, якi впадуть на того зухвалого смертного, що насмiлиться оволодiти священним каменем, i на всiх його нащадкiв, до яких камiнь перейде пiсля нього. Брамiни звелiли записати це пророцтво на воротях святилища золотими лiтерами.
Минали столiття за столiттями, i з поколiння в поколiння наступники трьох брамiнiв удень i вночi охороняли священний Мiсячний камiнь. Проходили столiття за столiттями, i от на початку вiсiмнадцятого вiку християнськоi ери воцарився монгольський iмператор Аурангзеб. За його наказом храми поклонникiв Брами були знов пограбованi й зруйнованi, капище чотирирукого бога осквернене вбивством священних тварин, iдоли знищенi, а Мiсячний камiнь був украдений одним з военачальникiв Аурангзеба.
Неспроможнi повернути втрачений скарб силомiць, три жерцi-охоронцi, переодягнувшись, почали стежити за ним. Минали поколiння за поколiннями; воiн, який вчинив святотатство, загинув жахливою смертю; Мiсячний камiнь переходив, приносячи з собою прокляття, вiд одного незаконного власника до iншого, але, незважаючи на всi перипетii, наступники трьох жерцiв-охоронцiв i далi стежили за своiм скарбом, чекаючи того дня, коли Вiшну-охоронець поверне iм iх священний камiнь. Минуло вiсiмнадцяте столiття. Алмаз потрапив до рук Тiппу, серiнгапатамського султана, який прикрасив ним рукiв’я свого кинджала i зберiгав серед найцiннiших скарбiв своеi збройовоi палати. Навiть тодi – в самому палацi султана – трое жерцiв-охоронцiв таемно продовжували пильнувати алмаз. У почтi Тiппу було трое iноземцiв, якi заслужили довiр’я свого володаря, перейшовши (можливо, тiльки про людське око) в магометанську вiру. Ходили чутки, нiби цi трое офiцерiв i були переодягнутi жерцi.
III
Так розповiдали в нашому таборi фантастичну iсторiю Мiсячного каменя. Вона нi на кого з нас не справила серйозного враження. Лише мiй кузен Гернкасл, захопившись фантастикою, повiрив цiй легендi. В нiч перед штурмом Серiнгапатама вiн нi з того нi з сього розгнiвався на мене й на iнших за те, що ми назвали всю цю iсторiю байкою. Виникла безглузда суперечка, i в Гернкаслi виявився його нестримний характер. З властивою йому хвалькуватiстю кузен заявив, що, як тiльки англiйська армiя оволодiе Серiнгапатамом, ми побачимо той алмаз на його пальцi. Цю несподiвану реплiку зустрiли гучним реготом, i на цьому, гадали ми всi, справа закiнчилась.
Тепер дозвольте розповiсти, що сталося в день штурму.
Кузен мiй i я були розлученi на самому початку наступу. Я не бачив його нi пiд час переправи через рiчку, нi тодi, коли ми пiдняли англiйський прапор на першому проломi, нi тодi, коли ми перейшли через рiв i, вiдвойовуючи кожен крок, вступили в мiсто. Я зустрiв Гернкасла тiльки смерком, коли мiсто було вже наше i генерал Берд сам знайшов мертвого Тiппу пiд купою вбитих.
Нас обох прикомандирували до загону, посланого за наказом генерала припинити грабування та безпорядки, що виникли пiсля нашоi перемоги. Набрiд, що разом з вiйськом удерся до мiста, творив великi безчинства. Справа ускладнювалась тим, що солдати проникли в примiщення, де лежали скарби, i почали грабувати золото й коштовне камiння. Я зустрiвся iз своiм кузеном на подвiр’i перед палатами зi скарбами, куди ми прийшли для того, щоб встановити дисциплiну серед наших солдатiв. І вiдразу побачив, що запальний Гернкасл до краю збуджений кривавим побоiщем, через яке ми пройшли. На мою думку, вiн був нездатний виконати свiй обов’язок.
У палатах зi скарбами панували безладдя й розгул, проте насильства я ще не бачив. Солдати, якщо можна так висловитись, легковажно знеславлювали свiй мундир. Обмiнюючись грубими примовками й дотепами, вони раптом згадали в пустотливому жартi iсторiю алмаза. І там, де лунав iронiчний вигук: «А хто знайшов Мiсячний камiнь?» – грабiж спалахував з новою силою. Поки я марно намагався вiдновити порядок, на другому кiнцi подвiр’я почувся пронизливий крик, i я негайно побiг туди, побоюючись, щоб знову не почалось мародерство.
Я пiдiйшов до вiдчинених дверей i натрапив на тiла двох мертвих iндусiв, що лежали на порозi. (По iхнiй одежi я впiзнав двiрцевих офiцерiв.)
У цей час знову пролунав крик, i я миттю влетiв до кiмнати, що, як виявилось, була зброевою палатою. Третiй iндус, смертельно поранений, упав бiля нiг людини, яка стояла до мене спиною. Ця людина обернулася в ту мить, коли я увiйшов, i я побачив Джона Гернкасла iз смолоскипом у однiй руцi i закривавленим кинджалом у другiй. Коли вiн повернувся до мене, камiнь, вправлений у рукiв’я кинджала, зблиснув вогнем. Вмираючий iндус пiдвiвся навколiшки, показав на кинджал у руках Гернкасла i, прохрипiвши на своiй рiднiй мовi: «Прокляття Мiсячного каменя лежить на тобi i на твоiх нащадках!» – упав мертвим на пiдлогу.
Не встиг я отямитись, як у кiмнату вбiгли солдати мого загону. Кузен мiй, немов божевiльний, кинувся iм назустрiч.
– Звiльнiть кiмнату, – закричав вiн менi, – i поставте бiля дверей варту!
Коли Гернкасл кинувся на солдатiв iз смолоскипом та кинджалом, вони вiдступили. Я поставив двох вiрних людей з мого загону на варту до дверей. До ранку я бiльше не зустрiчався з кузеном.
На свiтанку грабування все ще тривало, i генерал Берд привселюдно, з барабанним боем, оголосив, що всякий злодiй, спiйманий на мiсцi злочину, хто б вiн не був, буде повiшений. Присутнiсть полiцейського офiцера пiдтверджувала, що генерал не жартуе. Тут, у натовпi, що слухав цей наказ, я знову зустрiвся з Гернкаслом.
Вiтаючись, вiн, як завжди, простягнув менi руку.
Я не зважився подати йому свою.
– Скажи менi спочатку, – сказав я, – яким чином загинув iндус у збройовiй палатi i що означали його останнi слова, коли вiн показав на кинджал у твоiй руцi?
– Індус помер, я гадаю, вiд смертельноi рани, – вiдповiв Гернкасл. – А що означали його останнi слова, я знаю не бiльше, нiж ти.
Я пильно подивився на нього. Лють, що опанувала його напередоднi, зовсiм стихла. Я вирiшив дати йому можливiсть виправдатись.
– Бiльше ти нiчого не маеш менi сказати? – запитав я. Вiн вiдповiв:
– Нiчого.
Я повернувся до нього спиною, i з того часу ми бiльше не розмовляли один з одним.
IV
Прошу пам’ятати, що все те, що тут написане про мого кузена (якщо тiльки не виникне необхiднiсть розголосити цi подii), призначаеться лише для членiв нашоi сiм’i. Гернкасл не сказав нiчого такого, що могло б дати менi привiд для розмов з нашим полковим командиром. Мого кузена часто пiддражнювали алмазом тi, хто пам’ятав, як вiн вибухнув гнiвом перед штурмом; але вiн мовчав, згадуючи, напевне, обставини, при яких я застав його в збройовiй палатi. Ходили чутки, що вiн мав намiр перейти в iнший полк, – мабуть, для того, щоб розстатися зi мною.
Правда це чи нi, але я не можу стати його обвинувачем з досить поважних причин. Якщо я все вищенаписане розголошу, в мене не буде нiяких доказiв, крiм моральних. Я не тiльки не зможу довести, що вiн убив двох iндусiв, якi стояли на дверях, – я не зможу навiть з певнiстю заявити, що вiн убив третього iндуса всерединi примiщення, бо не бачив цього на власнi очi. Правда, я чув слова вмираючого iндуса, але якщо менi заперечать, що вони були передсмертним маренням, як я зможу це спростувати? Нехай нашi родичi з одного i другого боку складуть собi думку про все вищесказане i самi вирiшать, чи були в мене достатнi пiдстави для огиди, яку я й досi вiдчуваю до цiеi людини.
Хоч я не вiрю фантастичнiй iндiйськiй легендi про алмаз, однак повинен признатись, що i сам не вiльний вiд певного забобону. Переконання це чи помилкова думка – все одно, я вважаю, що слiдом за злочином повинна неминуче настати розплата. Я не тiльки переконаний у винностi Гернкасла, але й не сумнiваюсь, що, залишивши в себе алмаз, вiн усе свое життя жалкуватиме про це i що iншi також жалкуватимуть, узявши цей алмаз, якщо вiн вiддасть його iм.
Частина перша
Пропажа алмаза
(1848)
Подii, про якi розповiв Габрiель Беттередж, дворецький ледi Джулii Верiндер
Роздiл І
Розгорнiть першу частину «Робiнзона Крузо» на сторiнцi сто двадцять дев’ятiй, i ви знайдете такi слова: «Тепер я зрозумiв, – хоч i надто пiзно, – наскiльки нерозсудливо починати будь-яку справу, не розрахувавши всiх витрат на неi й не зваживши, чи вона нам пiд силу».
