У четвер стояла чудова лiтня погода, i мiледi з мiс Речел, не сподiваючись на приiзд мiстера Френклiна ранiш як на обiд, поiхали снiдати до своiх друзiв по сусiдству.
Коли вони поiхали, я пiшов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, i побачив, що все там гаразд. Потiм, бувши не тiльки дворецьким, а й буфетником мiледi (за моiм власним проханням, бо, бачите, менi було неприемно, щоб хтось iнший володiв ключами вiд винарнi покiйного сера Джона), тож потiм, кажу, я вийняв наш знаменитий латурський кларет i поставив його зiгрiтися до обiду на теплому лiтньому сонечку. Вирiшив i сам посидiти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то добре i для старих кiсток; я взяв свое крiсло, щоб вийти на подвiр’я, коли мене спинив звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями мiледi.
Обiйшовши навколо тераси, я побачив трьох темношкiрих iндусiв у бiлому полотняному вбраннi, якi дивились на будинок.
Коли я глянув пильнiше, то помiтив, що в iндусiв через плече висiли маленькi барабани. Позаду них стояв маленький, худорлявий, бiлявий англiйський хлопчик, який тримав мiшок. Я вирiшив, що цi люди – мандрiвнi фокусники, а хлопчик з мiшком носить знаряддя iхнього ремесла. Один iз трьох iндусiв, що розмовляв по-англiйському i, повинен признатись, мав якнайкращi манери, пiдтвердив мiй здогад: вiн просив дозволу показати своi фокуси в присутностi господарки дому.
Я хоч i старий дiд, але не похмурий, люблю розваги i не стану не довiряти людинi тiльки через те, що в неi шкiра трохи темнiша за мою. Але найкращi з нас мають своi слабостi, – а моя слабiсть у тому, що, коли кошик з фамiльним срiблом вийнятий з буфетноi, я негайно згадую про цей кошик, як тiльки побачу мандрiвного iноземця, в якого манери кращi за моi. Тому я сказав iндусовi, що господарки немае вдома, i звелiв йому з його товаришами йти геть. У вiдповiдь вiн чемно вклонився менi i разом з товаришами залишив подвiр’я. А я повернувся до свого стiльця, сiв на сонячному боцi двору i, якщо говорити правду, не те щоб заснув, а добре таки задрiмав.
Мене розбуркала моя донька Пенелопа, що примчала, немов на пожежу. Знаете, що iй заманулось? Вона зажадала, щоб трьох iндiйських фокусникiв негайно заарештували – на тiй пiдставi, що нiбито вони знали про приiзд до нас iз Лондона мiстера Френклiна Блека i мали намiр завдати йому лиха.
Ім’я мiстера Френклiна остаточно збудило мене. Я розплющив очi i примусив доньку пояснити, у чiм рiч.
Виявилось, що Пенелопа тiльки-но повернулась iз сторожки нашого воротаря, куди вона ходила побалакати з його донькою. Обидвi дiвчини бачили, як випровадженi мною iндуси пройшли в супроводi хлопчика. Чомусь вирiшивши, що цi iноземцi погано поводяться з хлопчиком (чи не тому, що вiн був красивий i слабенький?), обидвi дiвчини пробрались тихенько попiд внутрiшньою частиною огорожi, що вiддiляе подвiр’я вiд дороги, й стали спостерiгати, що робитимуть iндуси. А тi почали виробляти дивнi штуки.
Спочатку вони озирнулись навколо себе, щоб переконатися, що вони самi. Потiм усi трое повернулись обличчям до нашого будинку i пильно втупилися в цей бiк. Далi загомонiли й засперечалися своею рiдною мовою, перезираючись мiж собою, наче у них були якiсь сумнiви. Тодi й звернулись до англiйського хлопчика, нiби чекаючи, щоб вiн допомiг iм. А потiм головний iндус, що розмовляв по-англiйському, наказав хлопчиковi:
– Простягни руку.
Донька моя Пенелопа, дiйшовши до цього мiсця в розповiдi, вигукнула, що вона просто не розумiе, як при цих страшних словах серце не вискочило з ii грудей. Я подумав, грiшним дiлом, що цьому мiг перешкодити ii корсет. Але вголос лише промовив:
– Ох, у мене мороз пробiгае поза шкiрою вiд цього. (Nota bene: жiнки люблять такi маленькi поступки.)
Так от, коли iндус наказав: «Простягни руку», хлопчик вiдступив на крок, похитав головою й вiдповiв, що йому не хочеться. Пiсля цього iндус запитав (зовсiм без гнiву), чи не хоче вiн, щоб його знову випровадили в Лондон i залишили там, де знайшли, сонного, у порожнiй корзинi на базарi, голодного, обiдраного й безпритульного? Це, здаеться, вирiшило питання. Хлопчина неохоче простягнув руку. Індус вийняв з-за пазухи пляшку й налив з неi чогось чорного, схожого на чорнило, на долоню хлопчиковi. Потiм, доторкнувшись до голови хлопчика i зробивши над нею в повiтрi якiсь знаки, сказав:
– Дивись.
Хлопчик завмер на мiсцi й стояв, немов статуя, дивлячись на чорнило, налите в його долоню…
Досi всi цi витiвки iндусiв у розповiдi Пенелопи здавались менi фокусами, зв’язаними з марним витрачанням чорнила. Я почав було знову дрiмати, але дальшi слова Пенелопи вiдразу розiгнали мiй сон.
Індуси ще раз озирнулись навколо себе, i головний iндус сказав хлопчиковi:
– Де зараз англiець, що приiхав з чужих краiв?
Хлопчик вiдповiв:
– Я бачу його.
Індус запитав:
– Цiею чи iншою дорогою приiде англiець сьогоднi?
Хлопчик вiдповiв:
– Цiею, а не iншою дорогою приiде сьогоднi англiець.
Помовчавши, iндiець задав трете запитання:
– Чи мае англiець це при собi?
Хлопчик вiдповiв, також пiсля деякоi мовчанки:
– Мае.
Тодi iндiець задав четверте й останне запитання:
– Чи приiде сюди англiець, як обiцяв, надвечiр?
Хлопчик вiдповiв:
– Не можу сказати.
Індус спитав чому. Хлопчик вiдповiв:
– Я втомився. У мене в очах туман, i вiн менi заважае. Сьогоднi я бiльше нiчого не можу бачити.
На цьому запитання скiнчились. Головний iндус сказав щось на своiй мовi своiм двом супутникам, показуючи на хлопчика i на мiсто, де (як ми довiдались пiзнiше) вони й спинились. Потiм, знову зробивши знаки над головою хлопчика, вiн дмухнув йому на лоб; той здригнувсь i опам’ятався. Пiсля цього всi пiшли в мiсто, i дiвчата бiльше iх не бачили.
Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тiльки ви постараетесь вiдшукати ii. Яку ж мораль можна було вивести з усього цього?
На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з розмов служниць на подвiр’i про приiзд мiстера Френклiна й побачив нагоду заробити грошi. По-друге, вiн, його супутники i хлопчик мали намiр (з тiею метою, щоб заробити вищезгаданi грошi) потинятися де-небудь поблизу, поки мiледi приiде додому, а потiм повернутися i провiстити iй приiзд мiстера Френклiна, немов вони про це знають завдяки чарам. По-трете, Пенелопа чула iхню репетицiю, таку саму, як i акторiв, що репетирують свою п’есу. По-четверте, менi слiд цього вечора добре приглянути за столовим срiблом. По-п’яте, Пенелопi слiд заспокоiтись i залишити свого батька знову подрiмати на сонечку.
Це здалося менi найрозсудливiшим. Але якщо ви хоч трохи знаете молодих жiнок, ви не здивуетесь, почувши, що Пенелопа не подiляла мого погляду. На думку моеi доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала менi трете запитання iндуса: «Чи мае англiець це при собi?»
– О батечку! – вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долонi. – Не жартуйте з цим! Що означае це?
– Ми спитаемо мiстера Френклiна, моя мила, – сказав я, – коли можеш почекати, поки вiн приiде.
Я пiдморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла моi слова цiлком серйозно. Їi заклопотанiсть вплинула нарештi i на мене.
– Та звiдки може знати це мiстер Френклiн? – спитав я.
– Спитайте його, – вiдповiла Пенелопа, – i ви побачите, чи вважае вiн це смiшним.
З цими словами донька й залишила мене.
Пiсля того як вона пiшла, я вирiшив i справдi запитати мiстера Френклiна, головним чином для того, щоб заспокоiти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня ви довiдаетесь пiзнiше. Але щоб не збуджувати вашоi цiкавостi, а потiм не розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш нiж ми пiдемо далi, вас попередити, що в нашiй з ним розмовi про фокусникiв не було й тiнi жартiв. На мiй превеликий подив, мiстер Френклiн, так само як i Пенелопа, сприйняв цю звiстку серйозно. Ви зрозумiете, наскiльки серйозно, коли взнаете, що, на його думку, це означало Мiсячний камiнь.
Роздiл IV
Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собi й своему крiслi. Старик, котрий куняе на сонячному подвiр’i, – постать малоцiкава, я це добре знаю. Але розповiдь мае йти своiм порядком, i вам доведеться ще трохи побути зi мною, чекаючи на мiстера Френклiна Блека, який мае приiхати в кiнцi дня.
Не встиг я знову задрiмати пiсля того, як пiшла моя донька Пенелопа, мене розбудив брязкiт тарiлок i блюдець у кiмнатi для слуг, а це означало, що обiд готовий. Сам я обiдаю в себе дома, i до загального обiду менi нема нiякого дiла, а тому залишилось тiльки побажати iм усiм приемного апетиту i знову заспокоiтись у своему крiслi. Тiльки-но я простягнув з цiею метою ноги, як прибiгае iнша жiнка. На цей раз не моя донька, а Ненсi, посудниця. Я перегородив iй дорогу й помiтив, що, коли вона просила мене пропустити ii, обличчя в неi було надуте, – а таке, принципово, як глава служниць, я нiколи не залишаю без з’ясування причини.
– Чому це ви втекли з-за столу? – спитав я. – Що трапилось, Ненсi?
Ненсi спробувала було мовчки вислизнути вiд мене, але я схопив ii за вухо. Вона – гарненька, повновида молода дiвчина, i я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неi.
