Місячний камінь

Розділ V

Коли ми залишилися самі, я перш за все зробив третю спробу підвестися з піску. Містер Френклін спинив мене.

– У цьому страшному місці є одна перевага, – сказав він, – ми тут самі. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.

Поки він говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожість із хлопчиком, якого пам’ятав, у чоловікові, що був переді мною. Він збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не міг побачити рум’яних щічок хлопчика, як не зміг би побачити на ньому і його охайної дитячої курточки. Колір обличчя містера Френкліна став блідим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мій превеликий подив і розчарування, кучерявою каштановою борідкою й вусами. Його жвава розв’язність була дуже приємна і приваблива – я з цим згоден, – але вона не могла зрівнятися з колишньою невимушеністю його поводження. Що ще гірше, він обіцяв зробитись високим і не додержав обіцянки: був витончений, стрункий і добре складений, але ні на крихітку не вищий середнього зросту. Одне слово, він цілком обманув мої сподівання. Роки не залишили в ньому нічого колишнього, крім ясного, прямого погляду очей. У цьому я знову впізнав нашого милого хлопчика і на цьому закінчив свої дослідження.

– Ласкаво просимо в рідне містечко, містере Френклін, – сказав я. – Тим приємніше бачити вас, що ви приїхали кількома годинами раніше, ніж ми чекали.

– У мене була причина приїхати раніше, містере Беттередж, – відповів містер Френклін. – Я підозрівав, на жаль, що за мною слідкували і підстерігали мене в Лондоні три або чотири дні, і я приїхав із вранішнім, а не з останнім поїздом, бо мені хотілось позбутись переслідувань з боку одного смуглявого іноземця.

Слова ці надзвичайно здивували мене. В голові моїй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусників і про здогад Пенелопи, що вони мали намір завдати якоїсь шкоди містерові Френкліну Блеку.

– Хто слідкував за вами, сер, і чому? – спитав я.

– Розкажіть мені про трьох індусів, які були у вас сьогодні, – вів далі містер Френклін, не звертаючи уваги на моє запитання. – Можливо, Беттередж, мій іноземець і три фокусники виявляться з однієї й тієї ж компанії.

– А звідки ви взяли про фокусників, сер? – спитав я, відповідаючи на запитання запитанням. – Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бідної людської природи – не сподівайтесь на більше й від мене.

– Я бачив Пенелопу, – продовжував містер Френклін, – і вона розповіла мені. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, і справді – гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька ніжка. Хіба в покійної місіс Беттередж були ці неоціненні якості?

– У покійної місіс Беттередж було багато вад, сер, – сказав я. – Одна з них, – якщо ви дозволите назвати її, – полягала в тому, що вона ніколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, аніж на жінку, – вона ні на чому не могла спинитися.

– Вона була б саме по мені, – зауважив містер Френклін, – я також ні на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнішим, ніж раніше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував її детально про фокусників. «Тато вам усе розповість, сер. Він зовсім незвичайна людина для своїх років і висловлюється знаменито» – власні слова Пенелопи; при цьому вона божественно почервоніла. При всій своїй повазі до вас я не втримався від того, щоб… А втім, це дрібниці; я знав її ще дитиною, і вона не стала від цього гіршою для мене. Будемо говорити серйозно. Що робили ці фокусники?

Я був не зовсім задоволений своєю донькою, – не через те, що вона дозволила містерові Френкліну поцілувати себе: містерові Френкліну це дозволено робити, – але за те, що вона змусила мене повторяти цю безглузду історію. Однак що ж було діяти, довелося знову переказати всі обставини. Веселість містера Френкліна зникала в міру того, як я розповідав. Він сидів, насупивши брови і смикаючи себе за бороду. Коли я скінчив, містер Френклін повторив два запитання, які головний фокусник поставив хлопчикові, – здавалось, для того, щоб краще зберегти їх у пам’яті.

– «Цією дорогою, а не іншою приїде сьогодні англієць? Чи має англієць це при собі?» Я запідозрюю, – сказав містер Френклін, виймаючи з кишені запечатаний маленький пакуночок, – що це означає ось цю річ. А річ ця, Беттередж, – знаменитий алмаз мого дядька Гернкасла.

– Великий боже, сер! – вигукнув я. – Яким чином потрапив до вас алмаз нечестивого полковника?

– Нечестивий полковник у своїй духівниці заповів свій алмаз у подарунок моїй кузині Речел у день її народження, – відповів містер Френклін, – а мій батько, як виконувач духівниці нечестивого полковника, доручив мені привезти його сюди.

Якби море, що тихо плескалось по Тремтливих пісках, раптом перетворилося на моїх очах у суходіл, – навряд чи здивувало б мене більше, ніж слова містера Френкліна.

– Полковник заповів алмаз міс Речел? – вигукнув я. – А ваш батько, сер, виконувач духівниці полковника? Ну, готовий битись об заклад на що завгодно, містере Френклін, що ваш батько не захотів би доторкнутись до полковника навіть щипцями!

– Сильно сказано, Беттередж. Що поганого можна сказати про полковника? Він належав до вашого часу, а не до мого. Розкажіть мені, що ви знаєте про нього, а я розповім вам, як мій батько став виконувачем його духівниці і ще про дещо. Я зробив у Лондоні деякі відкриття з приводу мого дядька Гернкасла і його алмаза, які здаються мені досить потворними, і я хотів би знати, чи підтверджуєте ви їх. Ви назвали його щойно «нечестивим». Покопайтесь у своїй пам’яті, старий друже, і скажіть мені – чому?

Бачачи, що він говорить серйозно, я розповів йому все, що знав.

Ось суть того, що я наводжу тут виключно для вас. Будьте уважні, а то зовсім зіб’єтеся з пантелику, коли ми заглибимося в цю історію. Викиньте з голови дітей, обід, капелюшок і все інше. Постарайтеся забути політику, коней, біржовий курс у Сіті і неприємності у вашому клубі. Сподіваюсь, ви не розгніваєтесь на мене за мою сміливість: я пишу це тільки для того, щоб привернути вашу увагу, шановний читачу. Боже! Хіба ж я не бачив у ваших руках найвидатніших авторів, і хіба ж я не знаю, як легко відвертається ваша увага, коли цього вимагає у вас книжка, а не людина?

Я згадав вище про батька міледі, старого лорда з запальною вдачею і довгим язиком. У нього було всього-на-всього п’ятеро дітей. Спочатку двоє синів; потім, після досить тривалого часу, дружина його знову завагітніла, і троє дівчаток з’явились на світ одна за одною так швидко, як тільки дозволила це природа; моя пані, як уже згадувалось, була наймолодша і найкраща з усіх трьох. З двох синів старший, Артур, успадкував титул і маєток батька. Другий, високоповажний Джон, одержав солідне багатство, залишене йому одним із родичів, і став на військову службу.

Поганий той птах, що бруднить своє власне гніздо. Я вважаю благородне сімейство Гернкаслів своїм власним гніздом і тому визнаю за ласку, якщо мені дозволять не входити в подробиці про високоповажного Джона. Я глибоко переконаний, що це один з найбільших негідників у світі. Інакше про нього й не скажеш. Він почав військову службу з гвардійського полку і повинен був залишити гвардію раніше, ніж йому минуло двадцять два роки, – не будемо говорити чому. Занадто велика суворість правил виявилась не під силу високоповажному Джонові. Він поїхав у Індію, подивитися, чи там так само суворо, і понюхати пороху. Що ж до хоробрості, то, треба віддати йому належне, він був поміссю бульдога, бойового півня й дикуна. Гернкасл брав участь у штурмі Серінгапатама. Невдовзі потому він перейшов до іншого полку, а незабаром ще до іншого. Тут він одержав свій останній чин полковника і після сонячного удару повернувся в Англію.

Він приїхав з такою репутацією, що всі родичі відвернулись від нього; міледі (яка щойно вийшла заміж) перша оголосила (звичайно, за згодою свого чоловіка), що її брат ніколи не ступить на поріг її дому. Люди уникали полковника, тому що його репутація була заплямована; але мені треба тут згадати лише про одну пляму, зв’язану з алмазом.

Говорили, що він, незважаючи на свою сміливість, нікому не признався, яким чином роздобув цю індійську коштовність. Він ніколи не намагався продати алмаз – не потребував грошей і (знову треба віддати йому належне) не дорожив ними. Він нікому його не дарував і не показував жодній живій істоті. Одні казали, ніби він побоюється, щоб це не накликало на нього неприємностей з боку начальства; інші (які не знали справжнього характеру цієї людини) твердили, що він боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.

В останніх чутках, можливо, і є частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двічі наражалось на небезпеку в Індії і всі твердо переконані, що причиною цього був Місячний камінь. Коли полковник повернувся в Англію і всі відвернулись від нього, це знову-таки приписувалось Місячному каменеві. Таємниця життя полковника заважала йому в усьому і, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища співвітчизників. Чоловіки не впускали його до своїх клубів; жінки (а їх було немало), з якими він хотів одружитись, відмовляли йому; друзі й родичі раптом ставали короткозорими, зустрічаючись із ним на вулиці.

Інші за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед світом. Але поступитись, навіть коли він неправий і коли вся громадськість повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Він тримав при собі алмаз в Індії, бажаючи цим показати, що не боїться бути вбитим. Залишив при собі алмаз і в Англії, бажаючи показати, що він зневажає громадську думку. Ось вам і портрет цієї людини, як на картині: характер, що йшов усьому наперекір, і обличчя хоч і красиве, але з диявольським виразом.

Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито він почав вживати опій; нібито він робить якісь дивні хімічні досліди; ніби він пиячить і розважається з найнепристойнішими людьми в найбрудніших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вів самітне, порочне, таємниче життя; один раз – лише один раз – після його повернення в Англію, я сам його бачив віч-на-віч.

Років за два до того часу, про який я зараз пишу, і років за півтора до своєї смерті полковник несподівано приїхав до міледі в Лондон. Це було в день народження міс Речел, двадцять першого червня, і в честь цього дня, як завжди, зібралися гості. Лакей прийшов сказати мені, що мене хоче бачити якийсь добродій. Ввійшовши в хол, я зустрів полковника – схудлого, постарілого, обідраного, виснаженого, але, як і раніше, зухвалого і злого.

– Ідіть до моєї сестри, – сказав він, – і повідомте, що я приїхав поздоровити мою племінницю з днем народження.

Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього, стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.

У міледі теж є крупинка – не більше – фамільної гарячковості.

– Скажіть полковникові Гернкаслу, – відповіла вона, коли я передав їй доручення її брата, – що міс Веріндер зайнята, а я не хочу його бачити.

Я намагався умовити міледі дати ввічливу відповідь, знаючи, що полковник не схильний до тієї стриманості, якою звичайно володіють джентльмени. Зовсім даремно! Фамільна гарячковість обернулась тепер проти мене.

– Коли мені потрібна ваша порада, – сказала міледі, – ви знаєте, я сама звертаюсь по неї. А зараз я у вас не прошу поради.

Я пішов з цим дорученням, взявши на себе сміливість передати його в новому й виправленому вигляді.

– Міледі і міс Речел жалкують, що вони зайняті, полковнику, – сказав я, – і просять вибачити за те, що вони не матимуть честі побачитися з вами.

Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на мене; потім він засміявся. Сміявся не вголос, як інші люди – сміх його бринів десь всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.

– Дякую вам, Беттередж, – промовив він, – я пам’ятатиму день народження моєї племінниці.

З цими словами він повернувся й вийшов з будинку.

Коли через рік знову настав день народження міс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в ліжку. А ще через півроку, – тобто за півроку до того часу, про який я зараз пишу, – міледі одержала листа від одного вельмишановного пастора. Він сповіщав їй про дві дивні сімейні новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру, по-друге, що він простив і всіх інших і прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на єпископів і пасторів) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постійно перебував у полоні диявола і що останній огидний вчинок у житті цього підлого чоловіка був той, що (з дозволу сказати) він обдурив священика.

Ось, коротко, і все, що я розповів містерові Френкліну. Я помітив, що він слухає дедалі уважніше і що розповідь про те, як сестра відмовилась прийняти полковника в день народження його племінниці, здавалось, вразила містера Френкліна, немов постріл, що влучив у ціль. Хоч він і не признався, але я побачив досить ясно по його обличчю, як це розтривожило його.

– Ви розповіли все, що знали, Беттередж, – зауважив він. – Тепер моя черга. Але, перш ніж розповісти вам, які відкриття зробив я в Лондоні і яким чином був замішаний у цю справу з алмазом, мені хочеться знати ось що. По вашому обличчю видно, мій старий друже, що ви нібито не зовсім розумієте, до чого веде наша розмова. Чи, може, мене обманює ваше обличчя?

– Ні, сер, – відповів я. – Моє обличчя, в усякому разі в даному випадку, говорить правду.

– Ну, то я постараюсь, – сказав містер Френклін, – переконати вас розділити мою точку зору, перш ніж ми підемо далі. В мене виникли три серйозні запитання, зв’язані з подарунком полковника в день народження моєї кузини Речел. Слухайте мене уважно, Беттередж, і перелічіть по пальцях, якщо це допоможе вам, – сказав містер Френклін, з деяким задоволенням показуючи цим свою далекоглядність, що нагадало мені ті далекі часи, коли він був ще хлопчиком. – Перше запитання: чи був алмаз полковника предметом змови в Індії? Друге запитання: чи змовники перебралися слідом за алмазом полковника в Англію? І третє запитання: чи знав полковник, що виникла змова навколо алмаза, і чи не зі злим наміром залишив він у спадщину неприємності і небезпеку своїй сестрі через її невинну доньку? Ось що я хочу знати, Беттередж. Не лякайтесь!

Добре йому було попереджати мене, коли я вже перелякався.

Якщо він мав рацію, в наш спокійний англійський дім раптом увірвався диявольський індійський алмаз, а за ним змова живих шахраїв, кинутих на нас помстою мерця. Ось яким було наше становище, яке відкривалось мені в останніх словах містера Френкліна! Хто чув щось подібне в дев’ятнадцятому столітті, завважте, у вік прогресу, в країні, що користується благами британської конституції! Ніхто ніколи не чув нічого подібного, отже, ніхто не може цьому повірити. А проте я продовжуватиму свою розповідь.

Коли ви несподівано злякаєтесь до такої міри, як злякався я, цей переляк неодмінно відіб’ється на вашому шлункові. А при такому становищі ваша увага буде відвернута, і ви почнете соватись на своєму місці. Я мовчки завовтузився на піску. Містер Френклін помітив, як я боровся з розтривоженим шлунком чи духом – а це, якщо хочете, одне й те саме, – і, замість того щоб почати свою розповідь, гостро мене спитав:

– Що таке з вами?

Що таке було зі мною? Йому я не сказав, а вам скажу по секрету. Мені закортіло запалити люльку і почитати «Робінзона Крузо».

Розділ VI

Нічим не виявляючи своїх почуттів, я ввічливо попрохав містера Френкліна вести далі оповідь. Містер Френклін відказав: «Не совайтесь, Беттередж!» – і продовжував.

Перші слова нашого молодого джентльмена роз’яснили мені, що відкриття, яке стосується нечестивого полковника й алмаза, містер Френклін зробив (перше ніж приїхати до нас) у той час, як він відвідав стряпчого свого батька в Гемпстеді. Містер Френклін випадково обмовився, коли вони сиділи удвох після обіду, що батько доручив йому відвезти міс Речел подарунок до дня її народження. Слово за словом – і розмова скінчилася тим, що стряпчий розкрив містерові Френкліну, що це за подарунок і як виникли дружні стосунки між покійним полковником і містером Блекомстаршим. Обставини ці такі незвичайні, що сумніваюсь, чи я зугарний передати їх своїми словами. Вважаю за краще викласти відкриття містера Френкліна якомога ближче, його власними словами.

– Чи пам’ятаєте ви ті часи, Беттередж, – почав він, – коли батько мій намагався довести свої права на це горезвісне герцогство? Так от саме в цей час і повернувся з Індії мій дядько Гернкасл. Батько мій довідався, що в нього є якісь папери, які можуть стати в пригоді для його процесу. Він поїхав до полковника ніби привітати його з поверненням в Англію. Але полковника не так-то просто було обдурити. «Вам щось від мене потрібно, – сказав він, – інакше ви не наважилися б ризикувати своєю репутацією, завітавши до мене». Батько мій зрозумів, що йому більше нічого не залишається, як відверто признатися в усьому; він відразу ж сказав, що йому потрібні папери. Полковник попросив дати йому день на обмірковування. Відповідь його прийшла у вигляді надзвичайно дивного листа; його показав мені мій приятель, адвокат. Полковник почав з того, що він сам має просьбу до батька і пропонує йому дружню послугу за послугу. На війні йому поталанило (його власний вираз!) стати власником одного з найбільших у світі алмазів. Але в нього є підстави гадати, що ні він сам, ні його коштовний камінь не будуть у безпеці – в жодному домі, у жодній частині світу, – якщо він залишить його при собі. За таких ризикованих обставин він і вирішив передати алмаз на зберігання іншій людині. Ця людина не наражатиметься на ризик. Вона може віддати коштовний камінь на зберігання в будь-яке місце – наприклад, банкірові чи ювелірові, в яких є спеціальний сейф для зберігання особливо цінних коштовностей. Її особиста відповідальність у цій справі буде пасивною. Вона одержуватиме – або сама, або через довірену особу – на заздалегідь умовлену адресу, у заздалегідь встановлені дні, щороку лист від полковника з простим повідомленням, що той ще живий. У разі ж, якщо лист не буде одержаний в умовлений день, мовчання полковника може бути вірною ознакою того, що його вбито. Тоді – лише за цих обставин – певні інструкції щодо подальшої долі алмаза, які в запечатаному вигляді зберігатимуться разом з ним, мають бути розпечатані й безумовно виконані. Якщо батько мій погодиться прийняти це дивне доручення, то папери полковника будуть віддані в його розпорядження. Ось що було в листі.

– Що ж зробив ваш батько, сер? – запитав я.

– Що він зробив? – повторив містер Френклін. – Я вам скажу, що він зробив. Він застосував неоціненну здатність, яка називається здоровим глуздом, до оцінки листа полковника. Він оголосив, що вся ця історія – чистісінька нісенітниця. Просто під час своїх мандрів по Індії полковник роздобув поганеньке скельце і прийняв його за алмаз. Що ж до побоювання бути вбитим і вжиття пересторог для збереження його життя і цього скельця, то нині дев’ятнадцяте сторіччя і кожній розсудливій людині варто лише звернутись до поліції. Полковник багато років уживає опій, і якщо єдиний спосіб дістати дорогоцінні папери полягає в тому, щоб сприйняти марення від вживання опію за факт, то батько мій був цілком готовий взяти на себе цю сміховинну відповідальність, тим охочіше, що особисто для нього вона не зв’язана ні з яким клопотом. Алмаз і запечатані інструкції віддали в комору банкіра, а листи полковника, які періодично повідомляли, що він живий, одержував і розпечатував стряпчий нашої сім’ї містер Брефф, довірена особа мого батька. Жодна розумна людина в подібному становищі не подивилася б на цю справу інакше. Нам тільки те й здається ймовірним, Беттередж, що узгоджується з нашим власним життєвим досвідом, і ми віримо романтиці тільки тоді, коли прочитаємо про неї в газеті.