Тiльки вчора я розкрив мого «Робiнзона Крузо» на цьому мiсцi, а сьогоднi вранцi, 21 травня 1850 року, прийшов до мене племiнник мiледi, мiстер Френклiн Блек, i почав зi мною таку розмову.
– Беттередж, – сказав мiстер Френклiн, – я був у нашого стряпчого з приводу деяких сiмейних справ, i, мiж iншим, предметом наших розмов була пропажа iндiйського алмаза, що сталася в будинку моеi тiтки в Йоркширi два роки тому. Мiстер Брефф, так само, як i я, вважае, що всю цю iсторiю слiд було б, в iнтересах iстини, викласти в письмовiй формi, i чим швидше, тим краще.
Не розумiючи ще його намiру i вважаючи, що заради миру i спокою завжди слiд бути на боцi стряпчого, я сказав, що i я вважаю так само. Мiстер Френклiн вiв далi:
– Як вам вiдомо, пропажа алмаза кинула тiнь пiдозри на репутацiю невинних людей. Пам’ять невинних може потерпiти i в майбутньому через брак письмових матерiалiв, до яких могли б вдатися тi, що житимуть пiсля нас. Не може бути сумнiву, що ця наша дивна сiмейна iсторiя варта того, щоб про неi розповiсти, i менi здаеться, Беттередж, ми зi стряпчим Бреффом придумали правильний спосiб, як це зробити.
Безперечно, вони придумали чудово, але я ще не розумiв, яким чином це стосуеться мене.
– Ми повиннi розповiсти про певнi подii, – вiв далi мiстер Френклiн, – i е цiлий ряд осiб, причетних до цих подiй i здатних передати iх. Завдання полягае в тому, щоб, узявши за основу цi незаперечнi факти, ми всi по черзi написали iсторiю Мiсячного каменя – у межах нашоi особистоi обiзнаностi, не бiльше. Нам треба почати з того, яким чином алмаз потрапив до мого дядька Гернкасла, коли вiн служив у Індii п’ятдесят рокiв тому. Таке вступне слово у мене вже е – це старий фамiльний рукопис, у якому очевидець розповiдае про всi iстотнi подробицi. Далi треба викласти, яким чином алмаз потрапив у будинок моеi тiтки в Йоркширi два роки тому i як вiн потiм зник через дванадцять годин. Нiхто краще вас, Беттередж, не знае, що сталося в той час у будинку. Отже, ви й повиннi взяти перо в руки i почати розповiдь.
Ось у таких виразах повiдомили мене, яку участь повинен я взяти в написаннi iсторii алмаза. Якщо вам цiкаво знати, що я зробив за таких обставин, то дозвольте сказати, що я зробив те, що, напевно, зробили б i ви на моему мiсцi. Я скромно заявив, що менi таке завдання не пiд силу, а сам подумав, що виконати його я таки зможу, якщо тiльки вiзьмусь як слiд за дiло. Здаеться, мiстер Френклiн прочитав моi таемнi думки в мене на обличчi. Вiн не повiрив у мою скромнiсть i настояв на тому, щоб я взявся як слiд за дiло.
Минуло двi години, як мiстер Френклiн залишив мене. Не встигли за ним зачинитися дверi, як я вже пiшов до свого письмового столу, щоб почати оповiдь. І ось я сиджу безпорадний, незважаючи на всi своi здiбностi, i все бiльше переконуюсь, подiбно до вищезгаданого Робiнзона Крузо, що нерозумно братися за будь-яку справу, не розрахувавши спочатку всiх витрат на неi i не зваживши, а чи пiд силу вона тобi. Прошу вас, пригадайте, що я цiлком випадково розгорнув цю книжку саме на цьому мiсцi напередоднi того дня, коли так необачно взявся за справу, яку маю тепер виконувати; i дозвольте запитати – невже це не було пророцтвом?
Я не вiрю в забобони; за свое життя я прочитав дуже багато книжок; я, коли хочете, свого роду вчений. Хоч менi минуло вже сiмдесят, пам’ять у мене мiцна i ноги теж. Ради бога, не вважайте мене неуком, якщо я висловлю свою думку, що такоi книжки, як «Робiнзон Крузо», нiколи не було i не буде написано. Багато рокiв звертався я до цiеi книжки, – звичайно, в хвилини, коли палив люльку, – i завжди вона була менi вiрним другом i порадником у всiх труднощах цього суетного життя. Коли в мене поганий настрiй, звертаюсь до «Робiнзона Крузо». Тодi, коли дружина занадто допече, i тодi, коли хильну зайве – знову звертаюсь до «Робiнзона Крузо». На своему вiку я розтрiпав шiсть грубезних примiрникiв «Робiнзона Крузо». В останнiй день свого народження мiледi подарувала менi сьомий примiрник. З цього приводу я хильнув зайвого, i «Робiнзон Крузо» знову наставив мене на путь iстини. Коштуе вiн – у голубiй оправi та ще й з малюнком на додачу – чотири шилiнги i шiсть пенсiв.
Чи не здаеться вам, що все це не дуже скидаеться на початок iсторii про алмаз? Я наче блукаю бозна-де i шукаю бозна-що. Ми, з вашого дозволу, вiзьмемо новий аркуш паперу й почнемо спочатку, з найуклiннiшою повагою до вас.
Роздiл II
Кiлькома рядками вище я згадав про мiледi. Алмаз нiколи б не потрапив у наш будинок (де вiн i пропав), якби його не подарувала доньцi мiледi; а донька мiледi нiзащо не могла б одержати цього подарунка, якби мiледi в стражданнях i муках не народила ii на свiт. Але якщо ми почнемо з мiледi, нам доведеться розпочати здалека, а це, скажу я вам, справжня втiха для людини, що мае виконати таке завдання, як у мене.
Якщо ви хоч трохи знаете великосвiтське товариство, ви, напевне, чули про трьох чудових мiс Гернкасл: мiс Аделаiду, мiс Каролiну та мiс Джулiю – наймолодшу i, на мою думку, найкращу з трьох сестер, – а в мене була можливiсть судити про них, як ви згодом переконаетесь. Я став на службу до старого лорда, iхнього батька (дякувати Боговi, нам нема нiякого дiла до нього у зв’язку з алмазом; я нiколи не зустрiчав – нi серед людей вищого, нi серед людей нижчого стану – чоловiка з таким довгим язиком i з таким запальним характером), – так от, кажу, став я на службу до старого лорда пажем до трьох його шляхетних доньок, коли менi було п’ятнадцять рокiв. Там я жив, поки мiс Джулiя не вийшла замiж за покiйного сера Джона Верiндера. Це був чудовий чоловiк, тiльки треба було, щоб хтось ним керував, i, мiж нами, вiн таку людину знайшов; бiльше того, йому це пiшло на користь; вiн став гладким, жив щасливо i помер легко – вiд того дня, як мiледi повезла його в церкву вiнчатись, i до того дня, коли вона полегшила його останнiй подих i назавжди закрила його очi.
Забув сказати, що я разом з молодою переселився в будинок i маеток ii чоловiка.
– Сер Джоне, – сказала вона, – я не можу обiйтися без Габрiеля Беттереджа.
– Мiледi, – вiдповiв сер Джон, – я також не можу без нього обiйтись.
Отак вiн завжди поводився з нею, i саме так я потрапив до нього на службу. Менi було байдуже, куди iхати, аби не розлучатися з моею панi.
Бачачи, що мiледi цiкавиться господарством, фермою i тому подiбним, я теж почав цiкавитися цим – тим бiльше, що був сьомим сином бiдного фермера. Мiледi призначила мене помiчником управляючого, я старався з усiх сил (причому досить успiшно) i дiстав пiдвищення. Через кiлька рокiв, у понедiлок, якщо не помиляюсь, мiледi каже чоловiковi:
– Сер Джоне, твiй управляючий старий дурень. Дай йому хорошу пенсiю, а на його мiсце признач Габрiеля Беттереджа.
У вiвторок сер Джон вiдповiдае iй:
– Мiледi, управляючий одержав хорошу пенсiю, а Габрiель Беттередж посiв його мiсце.
Ви багато разiв чули про подружжя, якi живуть нещасливо. А це – приклад цiлком протилежний. Нехай вiн буде пересторогою для одних i заохоченням для iнших. А я тим часом оповiдатиму далi.
Ну, скажете ви, тепер я жив розкошуючи. Я й справдi обiймав довiрену менi почесну посаду, мав свiй власний невеличкий котедж, вранцi об’iжджав маеток, удень складав звiт, увечерi палив люльку й читав свого «Робiнзона Крузо» – чого ще мiг я бажати для того, щоб вважати себе щасливим? Пригадайте, чого не вистачало Адамовi, коли вiн жив на самотi в раю, i якщо ви не осуджуете Адама, то не осуджуйте й мене.
Жiнка, на якiй спинив я свiй погляд, вела господарство у моему котеджi. Звали ii Селiна Гобi. Я згоден з покiйним Вiльямом Кобетом щодо вибору дружини. Дивiться, щоб жiнка добре пережовувала страву й мала тверду ходу, i ви не помилитесь. У Селiни Гобi щодо цього все було гаразд, i це було однiею з причин, що я одружився з нею. Була в мене й iнша пiдстава, до якоi я сам додумався. Коли Селiна була незамiжньою, я повинен був щотижня платити iй за роботу й утримувати ii. Ставши моею дружиною, Селiна харчувалася б разом зi мною i даром вела б господарство. Ось iз якого боку я подивився на це. Економiя з домiшкою любовi. Я виклав це мiледi так, як сам собi уявляв.
– Я думав про Селiну Гобi, – сказав я, – i менi здаеться, мiледi, що дешевше буде одружитися з нею, нiж утримувати ii як служницю.
Мiледi розсмiялася й вiдповiла: вона не знае, що для жiнки образливiше – моi слова чи моi принципи. Менi здаеться, що вона розсмiялася з причин, яких ви не можете зрозумiти, якщо ви не знатна особа. Не зрозумiвши нiчого, крiм того, що я маю дозвiл освiдчитися Селiнi, я пiшов i освiдчився. І що ж сказала Селiна? Боже ти мiй, як мало ви, мабуть, знаете жiнок, якщо питаете про це! Розумiеться, вона дала згоду.
Коли до весiлля залишилось небагато часу й почали вже говорити, що менi треба пошити новий фрак, я завагався. Я розпитував iнших чоловiкiв, що вони почували, коли були в моему становищi, i всi вони призналися, що за тиждень до шлюбу в глибинi душi бажали вiдмовитись вiд нього. Я зайшов трохи далi: я збунтувався й постарався вiдмовитись вiд одруження. Та куди там – нiзащо! Я добре знав, що вона даром не вiдступиться вiд мене. Винагородити жiнку, коли чоловiк вiдмовляеться вiд неi, – один з англiйських законiв. Пiдкоряючись законам i старанно все зваживши, я запропонував Селiнi Гобi перину й п’ятдесят шилiнгiв винагороди. Ви, можливо, не повiрите, а тим часом це свята правда: вона була настiльки дурна, що вiдмовилась вiд винагороди.
Звичайно, пiсля цього робити було нiчого. Я придбав новий фрак, найдешевший, i все iнше зробив якомога дешевше. Ми не були щасливим, але не були й нещасливим подружжям. Того й того було в нас наполовину. Не розумiю, як це виходило, але ми завжди, маючи найкращi мотиви, заважали одне одному. Коли я хотiв пiднятись по схiдцях, моя дружина в цей час сходила вниз, а коли моя дружина хотiла зiйти вниз, я йшов наверх. Ось воно, подружне життя, – я сам пережив його.
Пiсля п’ятирiчних непорозумiнь всемудре провидiння захотiло визволити нас одне вiд одного, забравши мою дружину. Я залишився з моею маленькою донькою Пенелопою;
iнших дiтей у мене не було. Невдовзi по цьому помер сер Джон, i мiледi також залишилася з маленькою донькою, мiс Речел; iнших дiтей не було i в неi. Не пощастило менi дати належну характеристику мiледi, а треба сказати, що вона щиро дбала про мою маленьку Пенелопу: послала ii до школи. Коли Пенелопа виросла й зробилася моторною дiвчиною, вона стала покоiвкою мiс Речел.
Що ж до мене, то я продовжував працювати управляючим до Рiздва 1847 року, коли в життi моему сталася змiна. В цей день мiледi сама попросилась до мене в котедж на склянку чаю. Почала вона розмову iз зауваження, що з того дня, як я став у старого лорда пажем, я понад п’ятдесят рокiв був у неi на службi, – i пiсля цих слiв подарувала менi прекрасний шерстяний жилет, який сама пошила, щоб менi було тепло пiд час зимового холоду.
Я прийняв цей чудовий подарунок, не знаходячи слiв подяки моiй панi за виявлену менi честь. Але, на мiй превеликий подив, жилет був не честю, а пiдкупом. Виявляеться, мiледi помiтила, ранiше нiж я вiдчув це сам, що з роками я подався, i прийшла в мiй котедж улестити мене (якщо можна вжити подiбний вираз) вiдмовитись вiд непосильних для мене обов’язкiв управляючого i провести у спокоi решту днiв свого життя дворецьким в ii будинку. Я заперечував, як тiльки мiг, проти принизливоi для мене пропозицii жити в спокоi. Але моя панi знала мою слабину: вона зобразила це як послугу для неi самоi. Суперечка наша скiнчилася тим, що я, як старий дурень, втер очi своiм новим шерстяним жилетом i сказав, що подумаю.
Обмiрковуючи на самотi пропозицiю мiледi, я дуже засмутився й вирiшив звернутись до засобу, який ще нiколи не зраджував мене в непевних i непередбачених випадках. Я запалив люльку й сiв почитати «Робiнзона Крузо». Не минуло й п’яти хвилин, як я розгорнув цю незвичайну книжку, i менi трапилось таке цiкаве мiсце (сторiнка сто п’ятдесят восьма): «Сьогоднi ми любимо те, що завтра зненавидимо». Я вiдразу збагнув, що менi робити. Сьогоднi я, що б там не стало, хочу залишитись на посадi управляючого, але завтра, згiдно вислову з «Робiнзона Крузо», бажатиму зовсiм iншоi роботи. Варто лише уявити собi завтрашнiй день i завтрашнiй настрiй, i все буде гаразд. Таким чином заспокоiвши себе, я заснув тiеi ночi як управляючий ледi Верiндер, а прокинувся вранцi – як ii дворецький. Все йде якнайкраще завдяки «Робiнзоновi Крузо».
Донька моя Пенелопа щойно зирнула через мое плече, щоб побачити, що я встиг написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово i справедливо з усякого погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досi писав зовсiм не те, що слiд було б писати. Мене просили розповiсти iсторiю алмаза, а я тим часом розповiдаю свою власну iсторiю. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотiв би знати; невже пани письменники також вплутують себе самих у своi оповiдi, як i я? Якщо так, я спiвчуваю iм. А тим часом – знову не те, марно тiльки псував папiр. Що ж тепер робити? Нiчого, наскiльки менi вiдомо, вам лише треба не втрачати терпiння, а менi – почати писати втрете.
Роздiл III
Питання про те, як же менi почати розповiдь, я намагався вирiшити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело нi до чого. По-друге, порадився з моею донькою Пенелопою, яка й подала менi цiлком нову думку.
На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звiстку, що до нас приiздить мiстер Френклiн, i послiдовно, день за днем, описувати наступнi подii. І, дивна рiч, коли ви таким чином спините вашу увагу на якiйсь датi, у вашiй пам’ятi зринуть i потрiбнi обставини. Єдине утруднення полягае в тому, щоб згадати хiд подiй. Але Пенелопа висловила готовнiсть допомогти менi в цьому, заглянувши у свiй власний щоденник, який навчили ii вести в школi й який вона й досi веде. У вiдповiдь на мою пропозицiю записувати подii замiсть мене, звiряючись iз своiм щоденником, Пенелопа вся спалахнула i гнiвно зауважила менi, що ii щоденник призначений тiльки для неi самоi i що жодна жива iстота в свiтi не довiдаеться, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа вiдповiла:
– Просто так!
А я вам скажу, що тут не без амурних витiвок!
Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранцi в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабiнет мiледi.
– Габрiелю, – сказала мiледi, – ось новина, яка здивуе вас. З-за кордону повернувся Френклiн Блек. Вiн гостюе у батька в Лондонi, а завтра приiде до нас на мiсяць i вiдсвяткуе разом з нами день народження Речел.
Якби в мене в руках був капелюх, тiльки одна повага до мiледi перешкодила б менi пiдкинути його до стелi. Я не бачив мiстера Френклiна з того часу, як вiн ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Вiн був з усiх поглядiв (наскiльки пам’ятаю) наймилiшим хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вiкно. Мiс Речел, яка була присутня при нашiй розмовi, у вiдповiдь на моi слова зауважила, що вона пам’ятае його як найлютiшого тирана ляльок i найжорстокiшого фурмана, який заганяв дiвчинку до знесилля, примушуючи ii бiгати в мотузяних вiжках.
– Я палаю обуренням i наперед вмираю вiд утоми, коли думаю про Френклiна Блека, – закiнчила свою мову мiс Речел.
Ви, природно, запитаете, чому ж мiстер Френклiн усi своi роки з того самого часу, як вiн був ще хлопчиком, i до того часу, як став мужчиною, провiв за межами своеi батькiвщини. Я вiдповiм: тому що його батько мав нещастя бути найближчим спадкоемцем одного герцогського титулу i не мiг юридично це довести. Розповiм коротко, як це сталося.
Старша сестра мiледi вийшла замiж за славнозвiсного мiстера Блека, що вславився як своiм величезним багатством, так i судовим процесом з якимсь герцогом. Скiльки рокiв набридав вiн судам на своiй батькiвщинi, вимагаючи, щоб герцога вигнали, а його поставили на мiсце герцога, скiлькох адвокатiв збагатив вiн, скiльки лагiдних людей посварилось через нього, б’ючись об заклад (виграе вiн процес чи нi), – цього я встановити не можу. Його дружина i двое з трьох його дiтей померли ранiше, анiж суди вирiшили зачинити перед ним дверi i не тягнути з нього бiльше грошей. Коли все було скiнчено i герцог лишився не переможеним, мiстер Блек вирiшив: единий спосiб помститися вiтчизнi, що так повелася вона з ним, – це позбавити Англiю честi виховувати його сина.
– Як я можу покластись на нашi вiтчизнянi заклади, – пояснював вiн, – пiсля того, як вони таке вчинили зi мною!
Додайте до цього, що мiстер Блек не любив хлопчикiв, у тому числi й свого, i ви погодитесь, що це лише ось так i могло скiнчитися. Мiстера Френклiна забрали з Англii й послали в заклади, на якi його батько «мiг покластися», в таку чудову краiну, як Нiмеччина; а сам мiстер Блек, завважте собi, спокiйно залишився в Англii трудитись на користь своiх спiввiтчизникiв у парламентi i для того, щоб опублiкувати матерiали у справi про герцога – звiт, якого вiн не скiнчив i досi.
Ось, дякувати Боговi, й розповiв про це. Нi вам, нi менi не слiд ламати голову щодо мiстера Блека-старшого. Облишимо його з його герцогством i звернiмось до алмаза.
Алмаз повертае нас до мiстера Френклiна, якому судилось найневиннiшим чином внести цей нещасний камiнь у наш будинок.
Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поiхав за кордон. Час вiд часу вiн писав – iнодi мiледi, iнодi мiс Речел, а iнодi й менi. Перед своiм вiд’iздом позичив у мене моток вiрьовки, складаний нiж на чотири леза i сiм шилiнгiв, шiсть пенсiв, яких я назад не одержав i не сподiваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним чином, нових позичок; проте я чув вiд мiледi, як вiн поживав за кордоном з того часу, як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його нiмецькi заклади, вiн поiхав до Францii, а потiм в Італiю; там зробили його унiверсальним генiем, наскiльки я мiг зрозумiти. Вiн трохи вiршував, трохи малював, трохи спiвав, грав i писав музику, – запозичуючи, як я пiдозрюю, в усiх цих випадках так само, як вiн позичав у мене. Багатство його матерi (сiмсот фунтiв на рiк) дiсталось йому, коли вiн став повнолiтнiм, i пройшло мiж його пальцiв, мов крiзь решето. Чим бiльше було в нього грошей, тим бiльше вiн iх потребував; у кишенi ж у мiстера Френклiна була дiрка, яку нiколи не можна було зашити. Його веселiсть i невимушенiсть манер сприяли тому, що його скрiзь охоче приймали. Вiн жив то тут то там, i скрiзь адреса його (як вiн сам ii давав) була: «Поштамт, Європа – до запитання». Двiчi вiн хотiв повернутися в Англiю i побачитися з нами, i двiчi (пробачте на цiм словi) якась негiдниця клята затримувала його. Третя спроба вдалась, як вам уже вiдомо з тих слiв, що мiледi сказала менi. В четвер двадцять п’ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик пiсля того, як вiн вирiс i перетворився в мужчину. Вiн був доброго роду, мав мужнiй характер, i було йому, за нашими розрахунками, двадцять п’ять рокiв. Тепер ви знаете мiстера Френклiна стiльки ж, скiльки i я до його приiзду до нас.
