Пригадуючи тепер цей день народження i те, що трапилося пiзнiше, я майже схильний гадати, що це триклятий алмаз навiяв якийсь смуток на все товариство. Я щедро частував гостей вином i, як привiлейована особа, ходив навколо столу з тими стравами, яких брали мало, i шептав гостям:
– Будь ласка, покуштуйте, я знаю, що це вам сподобаеться.
У дев’яти випадках з десяти вони куштували з пошани до старого оригiнала Беттереджа, як вони мене називали, але все марно. Розмова не клеiлась, i менi самому було нiяково. А коли хто-небудь i починав розмову, то все якось не до ладу. Наприклад, мiстер Кендi, лiкар, наплiв таких нiсенiтниць, яких я досi ще вiд нього не чув. Ось послухайте одну з його розмов i ви збагнете, що я повинен був вiдчувати, стоячи бiля буфета, як людина, що всiм серцем бажала успiху святу.
Серед жiнок, що сидiли за обiдом, була шановна мiсiс Тредголл, вдова професора. Ця добра дама безперестану говорила про свого покiйного чоловiка, жодного разу не сказавши присутнiм, що вiн уже помер: вона була певна, я гадаю, що кожнiй дорослiй людинi в Англii вiдомо про це. В одну iз заминок, що настала в розмовi, хтось згадав про нецiкавий i досить непристойний предмет – про анатомiю людського тiла; i вiдразу ж мiсiс Тредголл завела розмову про свого покiйного чоловiка, не згадуючи, як завжди, що вiн помер. Анатомiя, за ii словами, улюблене заняття професора в часи дозвiлля. На нещастя, мiстер Кендi, який сидiв навпроти i нiчого не знав про небiжчика, почув ii. Як людина надзвичайно чемна, вiн скористався з цiеi нагоди, щоб вiдразу запропонувати професоровi своi послуги.
– Нещодавно в хiрургiчному коледжi ми одержали кiлька чудових кiстякiв, – сказав мiстер Кендi через стiл своiм гучним веселим голосом. – Я дуже раджу, добродiйко, професоровi оглянути iх, коли в нього трапиться вiльна годинка.
Стало так тихо, що можна було б почути, як падае булавка. Гостi (з поваги до пам’ятi професора) сидiли всi мовчки. Я в цей час стояв позад мiсiс Тредголл, частуючи ii чаркою рейнвейну. Вона схилила голову й промовила дуже тихим голосом:
– Мого любимого чоловiка вже нема.
На нещастя, мiстер Кендi не почув ii слiв i, нiчогiсiнько не пiдозрюючи, продовжував через стiл ще голоснiше i ввiчливiше нiж ранiш:
– Можливо, професор не знае, що з карткою члена коледжа вiн може бувати там щодня, окрiм недiлi, вiд десятоi до четвертоi години?
Мiсiс Тредголл ще нижче, до мереживного комiра, схилила голову i ще тихiше повторила врочистi слова:
– Мого любимого чоловiка вже нема.
Я моргав мiстеровi Кендi через стiл. Мiс Речел штовхала його в бiк. Мiледi кидала на нього багатозначнi погляди. Зовсiм даремно! Вiн вiв далi з добродушнiстю, яку не можна було нiяк спинити:
– Я був би вельми радий послати професоровi мою картку, якщо повiдомите його адресу.
– Його адреса, сер, могила, – сказала мiсiс Тредголл, раптом втративши терпiння, i заговорила з такою силою й люттю, що аж задзвенiли чарки: – Професор помер десять рокiв тому!
– О великий Боже! – промовив мiстер Кендi.
За винятком Цокотух, якi зареготали, такий смуток охопив усе товариство, нiби всi ладнi були пiти слiдом за професором i, подiбно до нього, волати з могили.
Але досить про мiстера Кендi. Решта гостей поводилась так само непристойно, як i лiкар. Коли iм слiд було говорити, вони мовчали, а коли починали розмову, то все невлад. Мiстер Годфрi, звичайно такий красномовний на трибунi, зовсiм не хотiв проявляти себе в приватному товариствi. Чи вiн був сердитий, чи засоромлений пiсля своеi поразки в квiтнику – не можу сказати. Вiн приберiг всю свою красномовнiсть для ушей дами, що сидiла поруч з ним. Вона була членом його комiтету, релiгiйна, з чудовою оголеною шиею i великою пристрастю до шампанського – вона любила сухе вино i, розумiете, в дуже великiй кiлькостi. Я стояв за iхньою спиною бiля буфета i можу засвiдчити, що товариство втратило дуже повчальну розмову, що вiдбувалась мiж мiстером Годфрi та його сусiдкою i яку менi вдалося почути, вiдкорковуючи пляшки, розрiзаючи баранину тощо. Що саме говорили вони про своi благодiйнi справи, я не чув. Та коли почав прислухатися до них, вони вже давно перестали говорити про жiнок, що розроджуються, i про жiнок, що iх треба було врятувати, i перейшли до бiльш серйозних предметiв. Релiгiя, як я зрозумiв зi слiв мiстера Годфрi, означае любов. А любов означае релiгiю. Земля – це небо, трохи постарiле. А небо – це земля, дещо обновлена. На землi живуть дуже непоряднi люди; але зате на небi всi жiнки будуть членами великого комiтету, де нiхто нiколи не сваритиметься, а чоловiки служитимуть iм, як янголи Боговi. Чудово! Чудово! Але чому ж мiстер Годфрi не розповiв про все це присутнiм?
Ви, можливо, гадаете, що мiстер Френклiн постарався розворушити товариство i зробити вечiр приемним?
Нiчого подiбного! Вiн цiлком заспокоiвся i був у надзвичайно веселому настроi (я пiдозрюю, що Пенелопа розповiла йому, як мiстера Годфрi прийняли у квiтнику). Але про що б вiн не починав говорити, в дев’яти випадках з десяти вiн обирав незручну тему або звертався не до ладу, i скiнчилося тим, що одних вiн образив, iнших збентежив.
Його закордонне виховання – французька, нiмецька i iталiйська сторони його характеру, про якi я вже згадував вище, – якнайсприятливiше проявлялося за гостинним столом мiледi.
Що ви гадаете, наприклад, з приводу його мiркування про те, як далеко може зайти замiжня жiнка в своiй прихильностi до стороннього чоловiка? Все це вiн з французькою дотепнiстю розтлумачував незамiжнiй тiтцi фрiзiнголлського священика! А що ви скажете, коли вiн, ухилившись в нiмецьку сторону, заявив одному землевласниковi, великому авторитету в галузi скотарства, який розповiдав про свою досвiдченiсть у виведеннi бугаiв, що досвiдченiсть, власне кажучи, нiчого не варта i що справжнiй спосiб виведення бугаiв полягае в тому, щоб заглибитися в самого себе, розвинути iдею зразкового бугая i таким чином породити його. І нарештi, якоi ви думки про таку його вихватку: коли в депутата нашого графства, який, наминаючи сир i салат, розпалився з приводу поширення демократизму в Англii, вихопились такi слова: «Якщо ми втратимо стародавнiй захист наших прав, мiстере Блек, то дозвольте вас запитати, що ж у нас тодi залишиться?» – мiстер Френклiн вiдповiв з iталiйськоi точки зору:
– У нас залишаться три речi, сер: любов, музика i салат!
Мiстер Френклiн не тiльки перелякав гостей подiбними витiвками, але, коли англiйська сторона його вийшла нарештi наверх, вiн втратив свiй закордонний лоск i, почавши розмову про медичнi професii, так пiдняв на глум усiх лiкарiв, що розсердив навiть маленького добродушного мiстера Кендi.
Суперечка мiж ними почалася з того, що мiстер Френклiн змушений був признатись – я забув, з якого приводу, – що останнiм часом вiн дуже погано спить уночi. Мiстер Кендi сказав йому на це, що його нерви розладналися i що йому негайно треба пройти курс лiкування. Мiстер Френклiн вiдповiв, що лiкуватися i йти навпомацки поночi, на його думку, одне й те саме. Мiстер Кендi, вiдповiдаючи влучним ударом, сказав, що мiстер Френклiн сам шукае сон навпомацки поночi i що тiльки лiки можуть йому допомогти знайти його. Мiстер Френклiн, не вгамовуючись, заявив, що вiн часто чув, як слiпий водить слiпого, а тепер уперше взнав, що це означае. Таким чином сперечались вони гостро i влучно, i обидва розпалились; особливо мiстер Кендi до того втратив самовладання, захищаючи свою професiю, що мiледi змушена була втрутитись i заборонити дальшу суперечку. Цей вимушений необхiднiстю наказ остаточно знищив веселiсть гостей. Розмова подекуди ще виникала на одну-двi хвилини, але в нiй бракувало життя й вогню. Сатана (чи алмаз) вселився в гостей, i всi вiдчули полегшення, коли моя панi пiдвелася й подала знак дамам залишити чоловiкiв за вином.
Тiльки-но розставив я в ряд графини перед старим мiстером Еблуайтом (який замiняв господаря дому), як на терасi залунали звуки, якi мене так перелякали, що я вiдразу втратив своi свiтськi манери. Ми перезирнулися з мiстером Френклiном: це були звуки iндiйського барабана. Я ладен був заприсягнутися, що це повернулись до нас фокусники, довiдавшись про появу в нашому будинку Мiсячного каменя.
Коли вони вже обходили рiг тераси, я мерщiй пошкандибав до них, щоб вiдiслати геть. Але, на нещастя, двi Цокотухи випередили мене. Вони вискочили на терасу, наче пара феерверкових ракет, з нетерпiнням бажаючи подивитись на фокуси iндусiв. Іншi дами вийшли слiдом за ними, i нарештi з’явились чоловiки. Не встиг я промовити «Боже мiй», як пройдисвiти почали свою виставу, а Цокотухи вже цiлували гарненького хлопчика.
Мiстер Френклiн став поруч мiс Речел, а я позаду неi. Якщо нашi побоювання були справедливi – вона стояла, нiчого не запiдозрюючи, iндуси могли на ii платтi бачити алмаз.
Не можу сказати, якi штуки вони показували i як виступали. Розсерджений невдалим обiдом i роздратований пройдисвiтами, якi прийшли саме вчасно, щоб на власнi очi побачити алмаз, я, признатись, зовсiм розгубився. Перше, що я пам’ятаю, це про несподiвану появу на сценi iндiйського мандрiвника, мiстера Мартуета. Обiйшовши пiвколо гостей, що сидiли або стояли, вiн спокiйно наблизився ззаду до фокусникiв i раптом заговорив з ними на iхнiй рiднiй мовi.
Якби вiн кольнув iх багнетом, я сумнiваюсь, чи злякалися б iндуси дужче й повернулися б до нього з такою швидкiстю, як зараз, почувши першi слова, що зiрвалися з його вуст. Через хвилину вони вже вклонились йому надзвичайно чемно i водночас лукаво. Обмiнявшись iз ними кiлькома словами невiдомою мовою, мiстер Мартует пiшов так само спокiйно, як i прийшов. Головний фокусник, що виконував роль перекладача, знову повернувся до глядачiв. Я помiтив, що кофейне обличчя цiеi людини пiсля розмови з мiстером Мартуетом стало сiрим. Вiн уклонився мiледi i сказав iй, що вистава скiнчилася. Цокотухи, надзвичайно розчарованi, вигукнули голосне «О!», спрямоване проти мiстера Мартуета за те, що вiн зiрвав виставу. Головний iндус покiрно приклав руку до грудей i вдруге сказав, що вистава скiнчилася. Хлопчина почав обходити всiх з капелюхом. Дами пiшли до вiтальнi, а чоловiки (за винятком мiстера Френклiна i мiстера Мартуета) повернулись до свого вина. Я з лакеем пiшов слiдом за iндусами, щоб випровадити iх подалi вiд нашоi садиби.
Повертаючись алеею, я почув запах тютюну й натрапив на мiстера Френклiна i мiстера Мартуета (останнiй палив сигару), якi поволi прогулювались у парку. Мiстер Френклiн зробив менi знак, щоб я пiдiйшов до них.
– Це, – сказав мiстер Френклiн, представляючи мене знаменитому мандрiвниковi, – Габрiель Беттередж, старий слуга i друг нашоi родини, про якого я щойно вам говорив. Повторiть йому, будь ласка, все те, що ви зараз сказали менi.
Мiстер Мартует зi своiм звичайним стомленим виглядом вийняв сигару з рота i притулився до дерева.
– Мiстере Беттередж, – почав вiн, – цi трое iндусiв такi ж фокусники, як i ми з вами.
Нова несподiванка! Само собою розумiеться, я запитав у мандрiвника, чи не зустрiчався вiн з цими iндусами ранiше.
– Нiколи, – вiдповiв мiстер Мартует, – але я знаю, що таке справжнi iндiйськi фокуси. Все, що ви бачили сьогоднi, це тiльки погана i незграбна iмiтацiя iх. Якщо мене не зраджуе мiй тривалий життевий досвiд, цi люди – брамiни високоi касти. Я сказав iм, що вони переодягненi, i ви бачили, як це iх збентежило, хоч iндуси й дуже майстерно вмiють приховувати своi почуття. В iхнiй поведiнцi е якась таемниця, яку я не можу пояснити. Вони двiчi порушили закони своеi касти – по-перше, переiхавши через море, по-друге, переодягнувшись фокусниками. В тiй краiнi, де вони живуть, це неабияка жертва. Напевне, для цього iснуе дуже серйозна причина i якесь не зовсiм звичайне виправдання, щоб вони дiстали можливiсть знову бути прийнятими до своеi касти, коли повернуться на батькiвщину.
Я занiмiв вiд подиву. Мiстер Мартует продовжував палити свою сигару. Мiстер Френклiн, маневруючи, як менi здалося, мiж рiзними сторонами свого характеру, порушив мовчанку, заговоривши в милому iталiйському стилi, крiзь який прозирав мiцний англiйський фундамент.
– Я не наважився б турбувати вас, мiстере Мартует, нашими родинними справами, якi не можуть вас цiкавити i про якi я сам не дуже охоче розмовляю зi стороннiми людьми. Але пiсля ваших слiв я зобов’язаний, в iнтересах ледi Верiндер та ii доньки, розповiсти вам те, що, можливо, дасть вам у руки ключ. Я говорю з вами по секрету i сподiваюсь, що ви про це не забудете.
Пiсля такоi передмови вiн переказав iндiйському мандрiвниковi (перейшовши до ясного французького способу викладу) все, про що розповiдав менi на Тремтливих пiсках. Навiть безстрасний мiстер Мартует так зацiкавився цiею розповiддю, що не помiтив, як погасла в нього сигара.
– Що говорить вам про все це ваш досвiд? – запитав на закiнчення мiстер Френклiн.
– Мiй досвiд говорить, – вiдповiв мандрiвник, – що ви були значно ближчi до смертi, нiж бував я в своему життi, мiстере Френклiн Блек, а цим багато сказано.
Тепер настала черга здивуватися самому мiстеровi Френклiну.
– Невже це так серйозно? – запитав вiн.
– На мою думку, так, – вiдповiв мiстер Мартует. – Я не сумнiваюсь, пiсля всього, що ви розповiли менi, що повернення Мiсячного каменя на його мiсце, тобто на чоло iндiйського iдола, е причина й виправдання того порушення закону касти, про яке я вам говорив. Цi люди чекатимуть слушноi нагоди з терпеливiстю кiшок i скористаються з неi з лютiстю тигрiв. Як вам вдалося врятуватись вiд них, не можу собi уявити, – додав знаменитий мандрiвник, знову запалюючи свою сигару i пильно дивлячись на мiстера Френклiна. – Ви роз’iжджали з алмазом туди й сюди – тут i в Лондонi, i ви ще досi живi! Спробуемо це пояснити. Я гадаю, ви обидва рази виймали алмаз з лондонського банку вдень?
– Серед бiлого дня, – вiдповiв мiстер Френклiн.
– І на вулицях тодi було багато народу?
– Багато.
– Ви, звичайно, призначили час, в який повиннi були приiхати до ледi Верiндер. Звiдси до станцii мiсцевiсть безлюдна. Ви приiхали в призначений час?
– Нi, я приiхав на чотири години ранiше.
– Дозвольте поздоровити вас iз цим! Коли ви вiдвезли алмаз у Фрiзiнголл?
– Я вiдвiз його через годину пiсля приiзду сюди i за три години до того, як мене чекали тут.
