У прохолодi гаю жовнiри його ясновельможностi дещо пожвавiшали, маючи змогу перевести подих пiсля кiлькагодинноi подорожi пiд палючими променями сонця. Тож далi iхали з розмовами, жартами й реготом. Крiм лiсового затiнку, до веселощiв, як пiдозрював Семен, мала вiдношення велика шкiряна бутель з вином, що ii, не намагаючись приховати вiд Мацейовського, передавали один одному жовнiри. Не подiляли загальноi атмосфери веселощiв лише сам ротмiстр, який iхав на чолi загону в супроводi Мiхая, домiнiканець, а також Семен з Микитою, якi тримались дещо осторонь. Сумним виглядав i сивий вiзничий, що керував запряженим парою коней возом iз запасом провiзii й амунiцii. Що стосуеться останнього, вiзничий не намагався триматись осторонь. Навпаки, пiдганяв утомлених коней i проводжав жадiбним поглядом бутель кожен раз, коли вона перекочовувала з одних рук у iншi. Семен прослiдкував за поглядом старого i вдоволено гмикнув, маючи на метi у майбутньому застосувати результати своiх спостережень на практицi. З власного досвiду знав, що люди, подiбнi до старого вiзника, добре проiнформованi про все, що дiялось при панському дворi. А iнформацiя вкрай необхiдна. Вони здолали добрячих три чвертi шляху, а Семен досi не знав нiчого про родину Сенявських, окрiм того, що повiдали йому тиждень тому захмелiлi жовнiри в прикордонному шинку. Помисливши, вирiшив зачекати.
До темряви загiн здолав не менше десяти верст i заглибився в непрохiднi лiсовi нетрi. Спочатку Мацейовський мав на метi минути лiсову гущавину й зупинитись на ночiвлю, коли шлях знову вирине на вiдкриту мiсцину. Однак учорашнiй дощ, вологу якого висушили променi сонця в полi, тут додав подорожнiм турбот. Великi калюжi вкривали окремi дiлянки дороги й сильно уповiльнили пересування, а двiчi загiн взагалi змушений був зупинятись, коли драгуни витягували з баговиння вiз. Зрештою, вiзник отримав кiлька ударiв батогом Мацейовського i його обiцянку додати, якщо вiз застрягне у баговиннi ще раз. Утiм, це не надто зарадило, тож, коли сонце почало хилитись на захiд, загiн перебував у густому лiсi серед старезних грабiв i кленiв, чиi крони щiльно приховували свiтло, а стовбури були зеленими вiд моху. Швидкiсть пересування стала черепашачою, i, зрештою, Мацейовський дав команду зупинитись.
– Готувати табiр для ночiвлi, – роздратовано кинув вiн i полишив сiдло першим, намагаючись розiм’яти затерплi вiд довгоi iзди ноги.
Сутiнки насувались. Семен, залишивши на Микиту господарськi справи, вирiшив особисто перевiрити периметр майбутнього табору. За давньою звичкою вiн нiколи не влаштовувався на нiч, не з’ясувавши напрямки ймовiрного нападу i шляхи вiдходу. Вiн вiдiйшов на сотню крокiв у гущавину, минув невеличке болiтце i видерся на порослий пiдлiском пагорб. Результат розвiдки оптимiзму не додавав – якщо б гайдамаки захотiли пiдiбратись до них непомiченими, зробити це було б зовсiм неважко. Вiн хотiв уже повертатись, коли зовсiм поруч почув голоси. Намагаючись ступати нечутно, Паливода наблизився до тих, хто вiв бесiду. Обережно виглянув з-поза грубого дубового стовбура й упiзнав ротмiстра i Мiхая. Хотiв вийти зi своеi схованки, проте вирiшив хвилину зачекати. До цього спонукав рiзкий тон, яким велась бесiда. Говорив Мiхай, збиваючись вiд хвилювання. Семен не почув його слiв, зате добре змiг розчути вiдповiдь Мацейовського:
– Це дурня, Мiхаю! Ти нiкуди не маеш iхати!
– Але чому? – не погоджувався Березовський.
– Тому що я так сказав. Скоро нiч, а мiсця! тут – сам знаеш…
– Менi байдуже, маю iхати.
– Нi! – знову заперечив Мацейовський. – Поiдемо разом. Ранком.
– Але я не можу, чорт забирай, i тобi про це вiдомо!
– Менi багато про що вiдомо, – похитав головою Мацейовський. – Маеш залишитися з нами до ранку!
Обличчя Мiхая, ще бiльш блiде, анiж зазвичай, укривали краплини поту. Семену навiть здалось, що його трясло, немов у лихоманцi.
– Я поiду! – вперто повторив Березовський.
Ротмiстр спробував щось заперечити, але цiеi митi Семен необережно наступив ногою на суху гiлку, яка хруснула з гучнiстю пiстолетного пострiлу. Мiхай вiдсахнувся, а в руках у Мацейовського з’явилась шабля.
– Хто тут? – злякано вигукнув вiн.
– Не надто гарна мiсцина для ночiвлi, – сказав Паливода, з’являючись перед спiврозмовниками. – Цей лiс здавна належить гайдамакам.
Мацейовський замiсть вiдповiдi пильно поглянув на Мiхая. Той знiтився i промовчав.
– Мiхай, раджу тобi йти вiдпочивати, – сказав вiн.
Мiхай, знiтившись, пiшов у бiк табору. Лише пiсля цього ротмiстр перевiв погляд на Паливоду.
– Пане Ольховський, вважаете, менi про цю обставину невiдомо? – сказав сухо.
– Навряд.
– У такому разi що можете запропонувати?
– Хорошу нiчну варту. Ми з моiм помiчником бажаемо нести сторожу на рiвнi з вашими людьми.
Мацейовський дещо охолонув.
– Буду вдячний, – сказав зрештою. – Про час вашого чергування буде сповiщено пiзнiше.
Хитнувши головою на знак розумiння, Семен пiшов. Про всяк випадок вирiшив ранком розпитати у когось про Мiхая, поведiнка якого видавалась пiдозрiлою.
Темрява згустилась неймовiрно швидко. Пiсля того як сонце упало за горизонт, крони дерев швидко розправились iз залишками свiтла, тож досить скоро лише полум’я трьох багать i десятка смолоскипiв освiтлювали бiвуак, на якому розташувались люди Мацейовського, мовчазний домiнiканець i Паливода з Пилипенком. Нехитру вечерю, яка складалася з кулешу, черствого хлiба й овочiв, було закiнчено, i втомленi дорогою люди неквапно посмоктували люльки навколо вогнищ. Як часто бувае, зав’язалась неквапна розмова. Семен, що лежав на iмпровiзованому лежаку з купи торiшнього листя й ведмежоi шкiри, пiдклавши пiд голову сiдло, слухав, як гудуть м’язи у втомленому тiлi. Згадував пiдозрiлу поведiнку Березовського й намагався зрозумiти, що вона могла б означати. Зрештою, вирiшив залишити це на ранок. Драгуни, повечерявши, лiниво судачили про гайдамакiв i небезпеку, яку вони створюють для iхнього загону. Судячи iз загального настрою, до небезпеки нiхто серйозно не ставився, i час вiд часу компанiя бiля вогнищ вибухала голосним реготом. Поступово смiх i розмови почали вщухати, полум’я пригасало, i скоро загiн мав заглибитись у нiчний вiдпочинок.
Пронизливе вовче виття пролунало саме тiеi митi, коли Семен почав засинати. Лiсовий хижак вив довго i моторошно, а коли, нарештi, замовк, йому у вiдповiдь до круглого ока мiсяця полетiло виття десятка iнших. Табiр швидко прокидався, звiвся на постелi й Паливода. Втiм, його здивувало не так виття, як реакцiя на нього з боку жовнiрiв Мацейовського.
– Це вони! Знову вони! – заволав хтось у темрявi.
– Диявольська пошесть!
І слiдом за криками гулко вдарив мушкетний пострiл. За ним ще один i ще. Скоро у таборi розпочався справжнiй переполох, який доповнювали наляканi конi, що голосно iржали й намагалися позбавитись пут. Семен зрозумiв, що надiя заснути втрачена остаточно, й пiшов розшукувати ротмiстра.
Переполох закiнчився так само раптово, як i розпочався. Мацейовський, виявивши непересiчний талант органiзатора, припинив бiганину табором, посилив караули i наказав усiм вiльним вiдпочивати. Про всяк випадок навколо табору розпалили ще кiлька багать, вогонь у яких мали пiдтримувати охоронцi. Однак багато хто в таборi не спав.
– Що вiдбуваеться, ротмiстре? – запитав Семен у Мацейовського, коли бiганина i пострiли припинились.
– А ви не бачите? – похмуро вiдказав той. – Люди злякались.
– Вовкiв?
– Я не знаю, чорт забирай! – вилаявся ротмiстр.
– Дивний переляк, як на мене, – похитав головою Семен. – Можливо, ваш отець Бенедикт змiг би iх заспокоiти словом i молитвою? До речi, де вiн? – Паливода раптом зрозумiв, що не бачив домiнiканця вiд часу, коли загiн зупинився для ночiвлi.
– Я не бачив його, – знизав плечима Мацейовський. – Це мае якесь значення?
– Поки не знаю, – вiдповiв Семен. Вiн хотiв щось додати, але цiеi митi помiтив Бенедикта, який вийшов з лiсу i мовчки пройшов повз них. Не кажучи нi слова, зник в одному з наметiв.
– Маю надiю, тепер ви вдоволенi? – роздратовано сказав Мацейовський i пiшов геть. Семен, помисливши, вирiшив i собi повертатись до лежанки. Вже засинав удруге за вечiр, коли почув слова Пилипенка, який розташувався поруч:
– А чи не занадто ви боiтесь вовчого виття, панове? – запитав Микита, нi до кого не звертаючись.
Деякий час вiдповiдi не було, i лише за хвилину один iз жовнiрiв вирiшив порушити мовчанку.
– Ти багато чого не знаеш, хлопче, – сказав вiн. – У наших краях вовкiв давно немае. Тож…
– Тож це виття не Божого створiння, а диявольського виплодка! – перебив першого жовнiра другий.
– Ви впевненi?
– Вони не дають нам спокою вже близько року, – жовнiр вдарив у темрявi кресалом i запалив люльку. – Триклятi вовкулаки. Загинуло уже п’ятеро. Востанне напали на самого пана старосту. Я думаю, лише втручання Святоi Дiви врятувало його того разу.
– А чому ж Свята Дiва не допомогла Мареку i Кшисю? – запротестував перший з жовнiрiв, який розпочав розмову. Погоджуючись iз ним, загудiла бiльшiсть iз присутнiх бiля вогнища.
– Про кого ти? – не зрозумiв Микита.
– Про моiх побратимiв, – вiдгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту нiч. А зранку ми знайшли все, що вiд них залишилось!
Семен вiдчув, що сон долае його, незважаючи на цiкавiсть. Зрештою, вирiшив, що з нього досить. Повернувся на бiк i за мить уже хропiв сном праведника.
