Роздiл VIII
До ранку жодних несподiванок не вiдбулось. Стрiлки годинника показували четверту по пiвночi, коли Паливода з Микитою, як i було домовлено, заступили на охорону табору. Пилипенко увесь час поривався розпочати розмову, але Семен наказав йому мовчати.
– Потрiбна тиша, ранком усе розповiси, – кинув коротко.
Микитi не залишилось нiчого iншого, як пiдкоритись. Вони до самого сходу сонця вдивлялися в лiсовi хащi, у якi полум’я багать жбурляло непевнi променi свiтла, вслухались у нiчний гомiн лiсу. Коли загiн прокинувся й пiсля короткого снiданку вирушив у дорогу, виявилось, що присутнi не всi. Зник Мiхай Березовський. Семен, за своею звичкою занотовуючи подii учорашнього дня у записник, вирiшив вiдзначити цей факт особливо. Тут крилась таемниця. Мiхай ще пiд час розмови з Мацейовським поривався кудись iхати. Незважаючи на ризик опинитись на самотi у лiсi, про який iшла недобра слава. Мацейовський, почувши звiстку про його зникнення, лише коротко вилаявся i дав команду вирушати.
Стежка, витоптана серед гущавини лiсу, йшла то вгору, то вниз, робила безлiч поворотiв. Птаство десь пiд кронами велетiв-дубiв розпочало свiй рiзноголосий спiв, а прохолодне лiсове повiтря було сповнене пахощами грибiв i прiлого листя. Семен з Микитою iхали поряд.
– Це був лiкантроп! – без вступiв видихнув Микита. – Я про вбивство Сенявського.
Семен похитав головою.
– От що, голубе, розкладем усе по полицях. Чому ти так вважаеш?
– Драгуни оповiдали. За наказом Сенявського у його землях усiх вовкiв вибито.
– Можливо, прийшли iншi? – поглянув на помiчника Паливода.
– Можливо. Але всi тут надто наляканi. Цьому мае бути причина. Адже ти не будеш сперечатись, що три десятки озброених жовнiрiв не злякаються звичайних вовкiв? Але це ще не все.
– Щось iще?
Микита зiтхнув.
– Я був там уранцi.
– Де? – не зрозумiв Паливода.
– Там, звiдкiля ми чули виття.
– І що?
– Там не було вовчих слiдiв. Лише слiди людини. Або створiння у людському взуттi.
– Ти впевнений?
– Як у тому, що розмовляю з тобою, ясний пане!
Семен помислив. У словах Микити був сенс. Тож настав час з’ясувати, хто цi загадковi вовкулаки, яких Пилипенко з виглядом знавця волiв iменувати лiкантропами.
– Добре. Розкажи менi про них. Чесно кажучи, не чув нiчого, окрiм назви й якихось жахливих оповiдань. Не рахуючи твоiх гравюр, звичайно.
Микита замахав головою з виглядом професора, що мав розпочати доповiдь на кафедрi.
– Що ж. Це вельми цiкавi iстоти, – розпочав вiн свою довгу промову. – Уперше про них згадували у своiх книжках ще грецькi автори. Потiм римляни. Однак насправдi глибокi дослiдження розпочались у Європi усього кiлька столiть тому.
– Глибокi дослiдження? У Європi? – Семен саркастично посмiхнувся.
– Саме так! – з виглядом знавця пiдтвердив Микита. – І маю сказати, що менi не зрозумiлий твiй сарказм.
– Справдi? – Паливода зiтхнув. – Але вiн доречний. Кiлька сторiч тому Європа, якщо й могла дослiджувати, то хiба залишки своiх поселень, над якими царювала чума.
– І незважаючи на це, я наголошую. Вовкулакiв дослiджували. Існуе велика кiлькiсть творiв. І коли ясний пан зволить приховати свiй сарказм, я зможу по пам’ятi переказати змiст деяких з них.
– Я жартую, друже, – примирливо сказав Семен. – Розповiдай.
– Отож, – Пилипенко вiдкашлявся, – лiкантропи, яких дехто iменуе перевертнями, або вервольфами, з’явились у той час, коли Бог створив людину. Принаймнi iснуе думка, що вони е нащадками дiтей Лiлiт – першоi дружини Адама, що ii було вигнано з Едему. Як вiщуе легенда, Лiлiт мала чотирьох дiтей, якi були вiдданi на виховання звiрам – тигру, ведмедю, змii та вовку. На виховання до вовка потрапила донька Лiлiт на iм’я Еноя. Саме вона й стала предком усiх перевертнiв, що чигають на свою здобич у нiчних хащах пiд час повного мiсяця.
– Цiкаво. Нiколи не чув про цю твою Лiлiт, – здивувався Семен.
– Ти, ясний пане, багато про що не чув, – вiдмахнувся Микита i продовжив: – Лiкантроп – це зло в чистому виглядi. Велетенськiй звiр iз розумом людини, метою якого е лише одна дiя – убивство. Вiн очiкуе на свою жертву терпляче, а убивае жорстоко. Вiн терзае плоть жертви, як справжнiй вовк, а вистерiгае ii, як надiлена розумом людина. Виникае питання: звiдки ж узялось це породження темряви?
– Звiсно, виникае.
– А постало воно вiд прокляття! Той, хто продав душу дияволу й отримав вiд нього мазь для перетворення, приречений довiку блукати ночами в пошуках кривавоi жертви. Удень вiн схожий на звичайну людину, хоча й повнiстю не може приховати своеi сутi. Уночi ж диявольський хист лiкантропа дозволяе йому перевертати шкiру, яка удень росте шерстю всередину. І стае схожим на велетенського вовка. Існуе задокументоване свiдчення очевидцiв на процесi над перевертнем, який проходив у Францii 1549 року. Перевертнем виявилась жiнка, яку пiзнiше почали кликати лугару. Свiдок пiд присягою заявляв, що пiд час полювання в лiсi на нього напав велетенський вовк. Незважаючи на те, що його було поранено, свiдок спромiгся вистрiлити з мушкета й влучити в лапу звiра. Мушкетна куля, хоча й зроблена зi звичайного свинцю, нашкодила пекельному звiру. Вона вiдiрвала йому одну з переднiх лап, пiсля чого вовк утiк. Повернувшись додому з трофеем, наш мисливець був вельми здивований. У його мисливськiй сумцi замiсть вовчоi лапи лежала жiноча рука! Ще одне здивування очiкувало на нього в кiмнатi дружини. Жiнка, з якою вiн прожив багато рокiв у шлюбi, стiкала кров’ю, i в неi недоставало кистi правоi руки! – Микита трiумфував так, нiби це вiн особисто вiдстрелив лапу породженню диявола.
– Інодi жiнки можуть пiднести нам такi сюрпризи, мiй друже, що твоя iсторiя здаватиметься дитячою казкою, – Семен не змiг вiдмовити собi в тому, щоб пiдкинути шпильку. Однак Микита не звернув уваги. Зачепивши улюблену тему, вiн вiдчув справжне натхнення:
– Узагалi в книжках тему лiкантропiв намагались розкрити багато сторiч тому. Хоча це були скорiше художнi твори, у яких перевертнi часто виступали у якостi позитивних персонажiв, – виголошував вiн з поважним виглядом. – У скандинавських сагах, бретонському епосi й вiршах французьких трубадурiв ми бачимо сильних i справедливих людей, яких злi чари примушують приймати образ вовка. Бiльш науковий пiдхiд до проблеми з’явився не так давно. Найбiльш яскравими е дослiдження нiмецького лiкаря й астролога Каспара Пейцера.
– Нiколи не чув, – похитав головою Семен. – Про що там йдеться?
– У своiх працях його превелебнiсть досить прискiпливо дослiджував тему лiкантропii[28 - Лiкантропiя (грецьк.) – мiфiчна здатнiсть перетворення людини на вовка.] й дiйшов висновку, що вона е наслiдком чаклунства й угоди з дияволом! – продовжував сипати фактами Пилипенко.
– Хто б сперечався.
– Не вiн один, ясний пане. Подiбноi думки дотримувались швед Олаф Магнус i француз Гiйом Брабантський. А пiзнiше голландський лiкар i вiдомий знавець окультизму Йоганн Веер. Усi вони вважали, що лiкантропiя е прямим наслiдком дiяльностi нечистоi сили. Що ж до самого лiкантропа, його убити можна, але надзвичайно важко. Описанi випадки, коли кулi й клинки просто вiдскакували вiд шкiри лiкантропа, не завдаючи йому нiякоi шкоди. Існуе лише один перевiрений засiб.
– Срiбна куля? – запитав Семен, вiдверто нудьгуючи.
– Саме вона. Можливо, допоможе обезголовлювання, проте особисто я не уявляю, як можна перемогти лiкантропа за допомогою холодноi зброi. Цi iстоти надзвичайно сильнi, швидкi й кровожерливi. І ще…
Семен вирiшив, що з нього досить.
– Дякую, Микито, – сказав вiн. – Менi потрiбно обдумати усе почуте.
– Але…
– Менi справдi дуже цiкаво було дiзнатись про працi усiх цих шановних людей, проте не варто заглиблюватись у версiю надто глибоко. Так легко пiти хибним слiдом, мiй друже.
Микита ображено засопiв i замовк. Загiн ротмiстра Мацейовського нарештi залишив позаду лiсову частину шляху i виiхав у поле, де одразу ж потрапив пiд променi палючого сонця. Семен дещо вiдстав вiд решти супутникiв i заглибився в думки. Вiн i справдi почув вiд Микити багато нового для себе про мiстичних перевертнiв, проте вирiшив не робити передчасних висновкiв. Натомiсть спробував перевести думки у менш практичне русло.
Природа буяла сотнями вiдтiнкiв зеленi. Дике Поле з його небезпекою вiд татар i рiзномастих здобичникiв без роду й племенi залишилось позаду. Зараз вони простували Брацлавщиною до жаданого усiма Меджибожа, де перебував Адам Іеронiм Сенявський, а на Семена i Микиту очiкувала важка й небезпечна робота. Згiдно з розрахунками Семена, до мети подорожi залишалось не бiльше двадцяти миль. Семен незчувся, як його обступили спогади. Спогади про роки, що iх залишив позаду так, як зараз залишав за плечима довгi версти шляху. Як же все починалось?
Роздiл IX
Минуло п’ятнадцять рокiв вiд пори, коли Семен Ольховський, покинувши батькiвський дiм, почав здобувати кусень хлiба у дещо незвичний для своiх часiв спосiб. Хоча, слiд зауважити, на початку кар’ери молодий пан Ольховський йшов традицiйним для багатьох сучасникiв шляхом. Старий Петро Ольховський, яскравий представник православноi околичноi шляхти[29 - Околична шляхта – у Речi Посполитiй XVII – сторiччя соцiальна група привiлейованого дворянства, що втратило власнi статки й земельнi маетки, i жило головним чином з вiйськовоi служби при бiльш заможнiй частинi нобiлiтету.] з провiнцiйноi Теребовлi, змiг дати единому сину добру освiту. Для здобуття останньоi того було вiдправлено у киiвську бурсу, де Семен, подiбно до десяткiв iнших козацьких i шляхетських дiтей, мав гризти гранiт науки. А коли тому виповнилось вiсiмнадцять, звелiв, як було заведено, забути дурню, що читав ii молодий Ольховський у церковних книжках. Натомiсть дав у руки свою стару шаблю в потертих пiхвах i мовив:
