– Лiкантропи iснують, – авторитетно похитав головою Пилипенко, – i це зовсiм не маячня. Є безлiч задокументованих свiдчень.
– Це маячня! – у запалi повторив Мiхай.
Мацейовський повернувся до нього й рiшуче мовив:
– Мiхаю, припини!
– Але що вони знають? – спробував сперечатись той.
– Я наказав тобi припинити! – пiдвищив голос ротмiстр.
Березовський похитав головою i замовк.
– Прошу вибачити мого товариша, пане Ольховський. У нього е певнi причини не вiрити у подiбнi байки, – сказав Мацейовський. – Мушу додати, Адам Іеронiм Сенявський не е одним з тих людей, якi приймають негативну вiдповiдь. Вiн звик домагатись свого i згоден продемонструвати свою щедрiсть у разi, коли ви допоможете вирiшити його проблеми.
Семен прибрав офiцiйного виразу обличчя i встав iз крiсла, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено.
– Я подумаю над вашою пропозицiею, шановне панство, – вiдповiв вiн.
Обличчя Мацейовського витягнулось.
– Але ми не маемо часу на роздуми! – спробував апелювати вiн.
Але Семен був непохитним:
– Мушу наполягати. Менi потрiбен час для прийняття рiшення. Мiй служник сповiстить шановне панство про результат на протязi дня.
На цьому розмову було закiнчено. Ротмiстр i поручник, обурено задерши носи й сповнивши свiтлицю дзвоном острогiв, покинули примiщення. За ними, кинувши на Семена важкий погляд, вийшов домiнiканець. Вигляд мали такий, що Микита, повертаючись до свiтлицi, вдоволено посмiхнувся. Семен дiстав з кишенi годинник. Уся аудiенцiя не зайняла й десяти хвилин. Вiн пiдiйшов до вiдчиненого вiкна й застиг, заклавши руки за спину.
– Що скажеш? – запитав у Микити, спостерiгаючи за зеленими хвилями, що iх гнав вiтер в очеретах плавнiв.
– А що тут скажеш? – театрально зiтхнув Микита. – Маю починати збиратись. Надто добре знаю тебе, щоб припускатися iншоi думки.
– Я настiльки передбачуваний? – повернувся до нього Семен.
– Можливо, лише для мене.
– Лини й мандрiвка в шинок виглядали б значно привабливiше, – спробував пручатись Семен.
– Для когось iншого, – гмикнув Микита.
Семен пiдiйшов до крiсла, обiперся на спинку руками й поглянув на спiврозмовника. У виразi обличчя не мав i тiнi iронii. Вiн був цiлком серйозним i не налаштованим на жарти.
– Ця справа дуже непроста, Микито. Ти чув щось про Адама Іеронiма Сенявського?
– Хто ж не знае яворiвського старосту? – знизав плечима Микита. – Поважний пан. Його землi безмiрнi, багатства нелiченi…
– І норов нестримний. Втiм, у цьому вiн схожий на iнших людей свого рiвня. Пiдозрюю, спiлкуватись iз паном старостою буде далеко не простою справою. Крiм решти незрозумiлого, маемо справу з нечистою силою. Цiкаво, а яка мiсiя домiнiканця, що не зволив сказати тут жодного слова? У мене склалося враження, що вiн прибув не так для дiалогу, як для спостереження. Домiнiканцi – слуги святоi iнквiзицii. А якщо справою зацiкавилась вона, все дуже непросто.
Микита повернувся до образiв на покутi й тричi перехрестився.
– Одне можу сказати, ясний пане. Лiкантропи таки справдi iснують.
Семен у задумi похитав головою.
– Я вiрю лише в речi, якi бачив на власнi очi. Проте з висновком не поспiшатимемо. Принаймнi про вовкулаку я чую вдруге за останнi кiлька днiв. І обидва рази це пов’язано з родиною Сенявських.
– Он як! – зацiкавився Микита. – І про кого йшла мова в першому випадку?
– Про загиблого Олександра Сенявського. Жовнiри, якi оповiдали менi про його вбивство, казали, що панич був вовкулакою. Що скажеш?
Замiсть вiдповiдi Микита ще раз перехрестився й почав перебирати книжки у своiй потертiй сiдельнiй сумцi, яку для цього видобув з-пiд постелi. Нарештi дiстав невелику книжку, розгорнув ii й продемонстрував гравюру, на якiй був зображений перевертень. Семен узяв книжку до рук i заходився розглядати. Істота, зображена невiдомим автором, виглядала насправдi моторошно. На перший погляд – звичайний вовк, хiба що надто великих розмiрiв, на що вказували трупи кiлькох людей бiля його нiг. Чорна густа шерсть звисала довгими пасмами, а озброена страшними iклами паща розкрита в загрозливому гарчаннi. Придивившись, Паливода зрозумiв, що у вовка на гравюрi людськi очi. Натякали на спорiдненiсть iз людиною й пропорцii тiла вовкулаки – лапи з довгими гострими кiгтями значно бiльше походили формою на ноги й руки людини, анiж на кiнцiвки звiра. Пiд малюнком знаходилась коротка анотацiя латиною, яка сповiщала: «Лукас Кранах, 1521 рiк». Микита похапцем перевернув кiлька сторiнок, i перед Семеном опинилось зображення одягненоi в лахмiття й розпатланоi людини. Людина пересувалась навкарачки, тримаючи у зубах немовля. Навколо було зображено шматки розтерзаних тiл, а на задньому планi заламувала в розпачi руки жiнка, у якоi iстота вкрала немовля.
– Ось вiн.
– Що це?
– Daemonium lupum, – блиснув латиною Микита. – Демонiчний вовк. Одна з найзагадковiших iстот. Квiнтесенцiя зла в чистому виглядi. Диявольський витвiр, який приречений убивати, – тоном знавця заявив Пилипенко.
– Але вовка я бачу лише на однiй з гравюр, на iншiй просто безумець, – знизав плечима Семен.
– Лiкантроп мае двi сутностi, – з поважним виглядом вiдповiв Микита. – І обидвi ти бачиш перед собою.
Паливода похитав головою i повернув книжку Микитi.
– Заспокойся, друже. Маеш повiрити моему досвiду – у цьому свiтi iснують речi, значно страшнiшi за побрехеньки про перевертнiв та вiдьом. Особливо у випадку з Адамом Сенявським. Надто великi грошi й надто багато полiтики. Там, де присутнi цi двi речi, легко можна втратити голову. У буквальному розумiннi. Люди, якi зважились на вбивство Олександра, дуже небезпечнi, позаяк самi ходять по лезу.
І вони, судячи з усього, будуть не в захватi вiд того, що я почну копати. Можливо, варто взятись?
– Панська воля. Хоча я волiв би триматись подалi вiд мiсця, де говорять про лiкантропа! – вiдповiв Микита. – Пiду сiдлати коней.
Семен похитав головою.
– Стаю надто передбачуваним. Не поспiшай.
Вiн сiв у фотель, дiстав з прикрашеноi срiблом дубовоi скриньки перо, лист паперу й каламар. Близько чвертi години щось старанно занотовував, пiсля чого присипав листа тальком, звернув у сувiй i перев’язав мотузкою. На мотузку крапнув розiгрiтий над свiчкою сургуч, до якого притиснув iменну печатку. Простягнув листа Микитi.
– Насамперед пiди до торгового передмiстя. Знайди там лихваря на iм’я Мойсах. Заплати йому i залиш цього листа. Також купи в нього двiйко поштових голубiв. Подбай, щоб клiтка була надiйною, а птахи почувались добре. Можливо, вони стануть нам у нагодi. Потiм знайди Мацейовського i скажи, що ми беремось за iхню справу. До нього зайдеш, коли закiнчиш сiдлати коней. Нехай мостi панове будуть деякий час заiнтригованi.
Роздiл VII
Валка, очолювана Вiктором Мацейовським, широкою риссю рухалась торованим шляхом серед численних пагорбiв i долин живописного подiльського краю. Дорога, яка була частиною Чорного шляху[27 - Чорний шлях – стародавнiй торгiвельний шлях.], пiдсохла, i тепер копита коней здiймали з ii поверхнi хмаринки сивого пилу. Одяг вершникiв i конi внаслiдок цього були вкритi сивою пеленою бруду. Пил потрапляв усюди – в очi, у нiс, рипiв на зубах. Проте подорожнi не нарiкали. Усi давно звикли до неприемностей, що супроводжували комонну мандрiвку. Стоiчно терпiв незручностi навiть домiнiканець, який, на великий подив Паливоди, виявився майстерним вершником i жодного разу не пересiв iз сiдла свого вороного на вiз, який супроводжував валку.
Околицi шляху, переважно порослi степовою ковилою пагорби й долини, пiймавши на собi променi сонця, дихали пахощами зеленi й спекою лiта. Слiпучий диск сонця над головами подорожнiх не насмiлювалась накрити бодай дрiбна хмарина i шерхiт тисяч цвiркунiв у казанi спеки немов уповiльнився, звучав лiниво i сонно. Лише жайворонок десь у височинi кидав виклик променям денного свiтила своiми веселими переливами.
Коли сонце досягло зенiту, загiн ротмiстра Мацейовського наблизився до роздорiжжя. Тут, на пагорбi, з якого можна було оглянути околицi на багато верст, два шляхи перетинались. Один вiв на пiвдень, до Тульчина, другий вигинався захiднiше, на Меджибiж. Колись тут, як пам’ятав Семен, розташовувався великий заiжджий двiр i шинок для подорожнiх. Однак пiсля набiгу Кантемира-мурзи, який сплюндрував Подiлля пiд час Хотинськоi кампанii, трактир було зруйновано. Вiдтодi вiн так i не вiдновився. Тож тепер iз куп бур’яну, якi колись були велелюдним майданом i подвiр’ям трактиру, стирчали лише перекошенi залишки стропил, купи почорнiлоi соломи й залишки глиняних стiн. На самому роздорiжжi стояв камiнь, на якому значились польською мовою назви населених пунктiв, що до них вiв шлях. Жовнiри, якi знали цю дорогу як своi п’ять пальцiв, не роздумуючи звернули на Меджибiж. Це дещо пiдняло настрiй Микити, який iхав поряд iз Семеном i стенав, як йому допекла жарiнь.
Одразу ж за роздорiжжям шлях збiгав з укритого смарагдом трави пагорба, минав широкий, засiяний житом лан i ховався пiд густим листям лiсових велетiв. Там, у затiнку, вiн долав хащi, що розкинулись на добрий десяток верст, заживши недоброi слави розбiйницьких володiнь – очевидно, романтикам з великоi дороги бiльш iмпонувало вести свiй промисел тут, анiж у польовiй частинi тракту. Слiд зауважити, що загрозою розбiйницького нападу нiхто з подорожнiх не переймався, справедливо вважаючи, що чисельнiсть i озброення iхнього загону не дозволять харцизникам чинити з ними своi чорнi справи.
