– Нi.
– Можливо, вина?
– Зайве, – буркнув Мацейовський. – Ми волiли б перейти до справи одразу, без довгих передмов. Дайте наказ своему служнику вийти. Орудка, яку я маю честь обговорити, е дорученням його ясновельможностi. Дорученням конче конфiденцiйним!
Семен поглянув на Микиту, потiм на ротмiстра.
– Пане Мацейовський, у мене немае таемниць вiд мого помiчника. Тож можете говорити у його присутностi.
– У мене доручення, вiд виконання якого значною мiрою залежить доля пана Сенявського! – звився ротмiстр.
– І все ж я змушений настояти на своему. Тим бiльше, що справа, задля якоi ви сюди прибули, знаходиться у межах його компетенцii.
– Прошу? – не зрозумiв Мацейовський.
– Мiй помiчник е спецiалiстом з окультизму, – поглянув Семен на ротмiстра впритул.
Мацейовський хотiв щось вiдповiсти, але цiеi митi домiнiканець мовчки здiйняв руку з чотками, наказуючи йому скоритись. Це здивувало Семена, але вiн зробив вигляд, що нiчого не помiтив. Ротмiстр вiдкашлявся.
– Отже, справа задля якоi ми сюди приiхали, е досить складною… – промимрив вiн.
Семен iз розумiнням похитав головою.
– Так, так, менi вiдомо про трагiчнi подii в маетку Сенявських. Здаеться, убито сина його ясновельможностi?
Вiд несподiванки Мацейовський мало не розкрив рота. Його пишнi гусарськi вуса почали виглядати кумедно, нагадуючи неохайнi пензлi, що iх маляр помив пiсля роботи не надто ретельно й залишив сушити один навпроти другого. Мiхай Березовський нервово осмiхнувся й лише домiнiканець залишився незворушним.
– Але, прошу пана, це трапилось лише кiлька днiв тому. Ми поспiшали, як могли, звiдки… – бубонiв Мацейовський. Увесь пафос, з яким вiн розпочав розмову зник, i Семен побачив перед собою просту людину. Людину, яка мала на душi надто великий тягар проблем.
– Звiдки менi про все вiдомо? – Паливода здiйняв брови. – Але володiння потрiбною iнформацiею i е тим хистом, завдяки якому я заробляю собi на життя. На жаль, мiй батько, нехай земля йому буде пером, не змiг залишити менi великих маеткiв. Натомiсть надiлив жагою до пригод. І, мушу сказати без непотрiбноi скромностi, здатнiстю мислити аналiтично.
Мацейовський, не знайшовши вiдповiдi, промовчав. Мовчали й решта вiдвiдувачiв. Семен, посмiхнувшись самими кутиками вуст, продовжив:
– У моему доробку бiльше двох десяткiв розкритих злочинiв i справедливо покараних злочинцiв. Тож не варто набивати собi цiну розмiром статкiв i привiлейованим становищем вашого сюзерена. Адже, панове, ви саме тому звернулись до мене i навiть зволили здолати шлях через Дике Поле. А потiм терпiли немилосердне ставлення, яке я дозволив собi виключно з вини мого недбайливого служника?
Слова Семена, очевидно, справили на вiдвiдувачiв потрiбне враження. Виключаючи Бенедикта, стосовно якого не можна було сказати нiчого певного. Домiнiканець вiд початку розмови дивився на Семена похмурим поглядом своiх риб’ячих очей i перекочував мiж пальцями бурштиновi кульки. Паливода неквапом почав накладати люльку. Казати, що про вбивство молодого Сенявського вiн дiзнався вiд драгунiв кам’янецького каштеляна[26 - Каштелян – у Речi Посполитiй королiвський службовець, який управляв замком i землями навколо нього.], з якими пиячив у Черкасах перед приiздом на Сiч, вважав зайвим. Вiд жовнiрiв Семен дiзнався й про те, про що подейкували в самому Меджибожi. А саме – молодий Сенявський продав душу нечистiй силi й вона стала причиною його смертi. Паливода не надто охоче брався за справи у яких була присутньою мiстична складова, тож тепер стояв перед непростим вибором. Зрештою, вирiшив спочатку вислухати.
Мацейовський кiлька хвилин мовчав, збираючись iз думками. Тепер у його поглядi проглядала повага до спiврозмовника. Нарештi, важко зiтхнув i розпочав оповiдання:
– Його ясновельможнiсть важко переживае смерть сина. Усю глибину його горя нiхто не спроможний передати словами. Плач та стогiн, ось усе, що залишилось серед веселих у минулому маетностей пана старости. Ми, його пiдданi, також у скорботi. Мушу сказати, що задля викриття й покарання вбивцi молодого Сенявського я i моi супутники можемо зробити значно бiльше, анiж така дрiбниця, як подорож через Дике Поле.
– Не сумнiваюсь, – мовив Семен Паливода. – Для чого ж панству знадобилась зустрiч iз моею скромною персоною?
– Але… – Мацейовський розгублено заклiпав очима. – Я мав надiю, пан допоможе нам!
– Не знаю, чи в змозi буду зарадити.
Семен говорив цiлком серйозно. Вiн не набивав собi цiну, i це було помiтно одразу. Мацейовський заклiпав очима i голосно вiдкашлявся. Вiн не був готовий до такого розвитку подiй. Почав виявляти ознаки невдоволення й поручник Березовський. Лише домiнiканець, як i ранiше, залишався безпристрасним. Мацейовський подивився на нього запитливо, у вiдповiдь Бенедикт прикрив очi й на мить схилив голову, немов даючи дозвiл на певний крок.
– Отже, не буду довго ходити навколо, пане Паливода, – видихнув Мацейовський. – Справа не е предметом торгу. Ми не лихварi, а шляхтичi. Тi, кому самим Богом велено тримати в руцi зброю! Чи пан також е шляхтичем?
– Звичайно, – Семен поважно хитнув головою. – І мiй герб добре вiдомий у Речi Посполитiй.
– Тим бiльше! Тому маю сказати наступне: можливостi його ясновельможностi безмежнi, а його бажання помститися за смерть сина едине, що йому залишилось у земному життi. Пан Сенявський бажае, щоб ви взялись за цю справу. Вас буде щедро нагороджено.
Семен узяв чергову паузу, пiсля якоi мовив сповненим нудьги голосом:
– Грошi не надто цiкавлять мене, панове.
Мацейовський зробив над собою помiтне зусилля, аби залишатись спокiйним.
– Тодi, пане Ольховський, е сенс розповiсти нам, що саме може вас зацiкавити.
Семен зiтхнув. Картина тихоi заводi за стiною очерету, човен i оливковий бiк лина перетворювались на нездiйсненну мрiю. І вона, ця картина, так реалiстично вималювалась перед його внутрiшнiм поглядом, що вiн, тамуючи жаль, сказав:
– Навряд чи це в компетенцii Адама Сенявського. У мене зустрiчне запитання.
– Слухаю.
– Ви все розповiли?
– Я вас не розумiю! – знизав плечима Мацейовський. Паливода зiмкнув пальцi рук i уважно поглянув на спiврозмовника.
– Я маю на увазi, чи справа стосуеться лише вбивства молодого Сенявського? – сказав вiн.
Мацейовський не вiдповiв. Мовчали й решта вiзитерiв.
– Отже? – повторив запитання Семен.
– Не лише убивства, – нарештi не витримав ротмiстр.
– Тодi я волiв би дiзнатись про решту подiй.
Мацейовський зiтхнув. Намагаючись не вдаватись до подробиць, коротко розповiв про нiчний напад на Сенявського, який мало не коштував тому життя.
– А це вже цiкаво, – резюмував Паливода. – І ми пiдiйшли до тiеi причини, з якоi я просив залишитись мого помiчника. Що скажеш, Микито?
Пилипенко, який уважно слухав, похитав головою:
– Не потрiбно знатися на окультизмi, щоб зрозумiти – староста зустрiв лiкантропiв.
– Кого? – заклiпав очима Мацейовський.
– Вовкулаку, перевертня, вервольфа. Можете називати як вам завгодно.
– Це маячня! – нервово засмiявся Мiхай Березовський. Паливода уважно поглянув на поручника. На вигляд не бiльше двадцяти рокiв, проте щось було в його виглядi таке, що не пасувало молодiй людинi. Можливо, неприродна блiдiсть, а можливо, хворобливий блиск очей. Втiм, сам Мацейовський теж був блiдим. Хоча й не настiльки. Здоровим рум’янцем на щоках мiг похвалитись хiба мовчазний Бенедикт.
– Нам уже остогидли триклятi вигадки про вовкулакiв! – додав поручник.
