Микита, схоже, опанував себе. Навчання не пройшло надаремно, i тихе напруження азарту здолало i його. Це Семен помiтив, кинувши на помiчника короткий погляд. Тепер йому залишилось сподiватись, що приятелi Обуха не помiтили хвилювання Пилипенка ранiше. Насправдi Паливода добряче ризикував, а золото було не лише останнiм. Воно було результатом iхньоi спiльноi з Микитою двомiсячноi працi. Але хiба така дрiбниця могла зупинити гру? Тим бiльше Паливода не збирався грати в карти чи в костi. Вiн мав намiр поставити на кiн власне життя i в поединку пiдтвердити, що заслуговуе на перемогу.
Власне життя i останне золото. Чим не прекрасне поеднання?
Утiм, цю чудову думку вiн зможе довести до вiдома Микити пiзнiше. А також вислухати його сповненi сарказму зауваження. Наступнi кiлька хвилин на це не залишиться часу. Поединок фехтувальникiв на шаблях, що iх так любили запорожцi, мав розпочатись на вигонi за версту вiд захiдноi брами сiчовоi фортецi вже за чверть години. Вже зараз там, очiкуючи на прихiд натовпу, що оточив Семена i його опонента, розкладали своi лотки торгашi з сiчового передмiстя.
Потрiбно зауважити, що бiльшiсть гультяiв, яких зранку було проiнформовано про битву Миколи Обуха, записного рубаки, пияка i байди, а також Семена Паливоди, колишнього курiнного отамана, а нинi вiльного козака, вiддавала перемогу першому. Запорожцi бачили, з однiеi сторони, мiць i агресiю, з другоi ж – витонченiсть та елегантнiсть, яку звикли трактувати як слабкiсть. У чомусь вони мали рацiю – Семен Паливода, незважаючи на прiзвище, паливодою не виглядав. Середньоi статури, середнього зросту, витонченi риси обличчя. Не допомагали додати агресii у виглядi навiть пiстолети за поясом i шабля у пiхвах. Утiм, зброя на Сiчi нiколи не слугувала аксесуаром агресивного вигляду. Скорiш проста необхiднiсть. Коли мандруеш невеликим загоном крiзь простори Дикого Поля[11 - Дике Поле – назва iсторичноi мiсцевостi на сходi Украiни, яка на початку XVII сторiччя була малозаселеною.], що кишать чамбулами[12 - Чамбул – загiн татарськоi кiнноти.] татарських здобичникiв, потрiбно мати при собi достатню кiлькiсть смертельного залiза, пороху i свинцю. Лише це допомагало досягти мети подорожi, а не розчинитись у степах за Перекопом[13 - Перекоп – вузька смуга суходолу, що сполучае Кримський пiвострiв з материком.] у якостi безкоштовноi робочоi сили. Тож подiбнi «аксесуари» мав при собi кожен козак. Навiть вiрний Семенiв Микита, а ось вiн, маючи на собi чернецьку сутану, вже стовiдсотково не прагнув виглядати бiльш агресивним. Тож зброя не рахуеться. З огляду на все вище сказане, Семен Паливода нiяк не мiг розраховувати на лояльнiсть запорiзьких зайдиголов.
Опинившись на вигонi, Обух, здаеться, вже фантазував, на що потратить легкi грошi. Вiн зняв сорочку, залишаючись тiльки у пiдперезаних широким шкiряним поясом шароварах i сап’янових чоботах. Витягнув iз пiхов шаблю й недбало оглянув клинок.
– А ти славний малий, – сердечно заявив Семену.
– Ти теж нiвроку, – парирував Паливода.
– Шкода буде, як поранишся.
– Не переймайся, друже, – Семен i собi скинув сорочку, й натяг на праву руку кiльчасту рукавицю. Точнiсiнько таку, яку мав на руцi Обух.
– А я й не переймаюсь! – голосно розреготався Обух, викликаючи у вiдповiдь хитрувату посмiшку Паливоди.
Якби серед натовпу вболiвальникiв знаходився хоч хтось, кому доводилось знати Семена ближче, вiн одразу б збагнув, що Паливода граеться. Втiм, окрiм Микити, таких не було. Козацька слава, як би це пафосно не звучало, полюбляла кров. Тож iнодi за кiлька мiсяцiв особовий склад куренiв мiнявся настiльки грунтовно, що годi було зустрiти бодай десяток знайомих облич. Останнiй вiзит Семена Паливоди на Сiч не став винятком.
Семен покинув жартiвливий настрiй i спробував налаштуватись на поединок. Попри все вищесказане, робота на нього чекае нелегка. Скiльки вiн не шукав, не змiг знайти у статурi супротивника жодноi деталi, яка б указувала на слабкi мiсця. Такий собi Ахiлл базавлуцького штибу. Хоча одна деталь була i про неi Паливода розмiрковував, доки усi вони гомiнливим натовпом простували сiчовим майданом до мiсця поединку. Закiнчити аналiз власних шансiв на перемогу не дали секунданти – двое кремезних запорожцiв, у чиi обов’язки входило слiдкувати, щоб не порушувались правила.
– Панове! Перш за все ви повиннi пам’ятати, що ви побратими по зброi, християни i запорiзькi козаки!.. – урочистим голосом промовляв до Семена й Обуха один iз них – укритий засмагою, сивовусий, у широких шароварах i вишитiй сорочцi.
Семен озирнувся. Здаеться, виставу органiзовано гучно. Тож мети, задля якоi вiн усе розпочинав, буде досягнуто. І хоча в натовпi не було видно нiкого з сiчовоi старшини, Паливода мiг заприсягтись, що про його появу в Сiчi знали усi. Вiд кошового отамана до останнього молодика. Вiн пiдморгнув Микитi, що з насупленою мармизою стояв неподалiк. Усмiхнувшись, подумав, що вирахував слабку рису супротивника, котра допоможе йому перемогти.
– Тож бийтесь чесно i не намагайтеся вкоротити один одному вiку, – дiйшов до свiдомостi Семена голос другого з секундантiв. – Нехай розум вiзьме верх над злiстю i вiдчаем, а честь i сила святкуе перемогу. Розпочинайте!
От i все.
Розмови закiнчено. Попереду супротивник i його криця, а мiж ними власна вiрна рука й гартована сталь. Семен вiдчув, як життя заграло новими фарбами, вiдчуття загострились, а м’язи напружились. Усе, як i ранiше, пережите й бачене десятки разiв.
Обух розпочав поединок традицiйно. Зайняв позицiю, ледь зiгнувши ноги в колiнах, i виписав карабелою[14 - Карабела – тип шаблi, який був розповсюджений серед запорiзького козацтва i польськоi шляхти у XVII сторiччi.] кiлька «вiсiмок» у повiтрi. Але як зашипiло повiтря, що його розрiзало жадiбне до кровi Паливоди лезо! Воно не просто шипiло, воно гудiло, iскрилось! А сама думка про те, що може вiдбутись, пригнiчувала…
Чи мала пригнiчувати?
Семен мужньо витримав прозорi натяки супротивника i зайняв свою позицiю. І це не була роль цапа-вiдбувайла. Вiн першим розпочав поединок.
Двобiй був гiдним того, аби на нього подивитись. І про це, чорт забирай, мiг сказати кожен, хто розумiвся на фехтуваннi! Збоку все виглядало так, нiби тулуб Семена раптово став гнучким i надзвичайно рухливим. Дiйство стало схожим на дивну чудасiю – коли один iз бiйцiв, використовуючи перевагу у фiзичнiй силi, все пiдсипав i пiдсипав ударiв, важких, iз широким замахом, другий перетворився на власну тiнь. Вiн вигинався i не бив у вiдповiдь, нi! Вiн викидав озброену руку таким чином, що захопленi глядачi не могли збагнути, як вiн це чинить. Одне могли сказати глядачi – коли Обух надривався i втрачав наснагу, його супротивник перетворився на щось подiбне до деревця, яке терзають удари вiтру. Лише невеличкий замах, i елмань шаблi Семена Паливоди ставала у противагу з важким рукiв’ям, а далi свою справу робило земне тяжiння й iнерцiя – його клинок набирав шаленоi швидкостi й вiдбивав удар, який здавався роковим.
Раз i вдруге.
Семен гнучко вигинався, а лiва його рука, невимушено закладена за спину, лише додавала завзяття Обуху, який нiчого не мiг удiяти з супротивником. Вона, ця рука, немов насмiхалась над Обухом. Мовляв – поглянь, я зайва, менi не потрiбно балансувати й берегтись вiд непевного кроку. Тебе буде побито однiею рукою!
Бiй тривав близько десяти хвилин, а натовп шаленiв вiд збудження. І поволi настроi в ньому почали перехилятись на бiк Паливоди. На превеликий жаль, Обух не був знайомий з азами фехтування карабелою так, як був знайомий з цим питанням Семен. Поза всяким сумнiвом, козарлюга пройшов десятки битв, багаторазово бився смертним боем i досягав перемоги.
Але робив це завдяки фiзичнiй силi, не вмiнню.
Тож дуже швидко зрозумiв, що пиху з нього ось-ось буде збито. І вiд того лютував ще бiльше. І не дамаська шабля, яку поставив на кiн i мав утратити, була предметом його лютi. Лише авторитет безкомпромiсного рубаки, що його мав досi у братчикiв. Це дорожче за шаблю. А Семен, оцiнюючи всi фiзичнi можливостi супротивника перед бiйкою, ще тодi резюмував – надто важка щелепа й низьке чоло не йдуть тому на користь. Такi риси обличчя е свiдоцтвом повiльноi вдачi. А швидкiсть для фехтувальника куди важливiша, нiж сила рук i широкi груди. Пiд час чергового випаду вiн вибив шаблю з руки Обуха i, намагаючись бути педантичним, торкнувся його плеча самим вiстрям. Миттево спiтнiле плече противника було пофарбовано червоним.
– Усе, панове! – гучно залунав голос секунданта. – Маемо переможця!
Семен Паливода вклонився натовпу запорожцiв, якi супроводжували його успiх могутнiм ревiнням сотнi горлянок, прийняв з рук Микити каптан i пiхви шаблi, пiсля чого швидким кроком попрямував у напрямку фортечноi брами. За давньою звичкою не вважав за потрiбне впиватись власною славою. Перемога за ним, i все позаду. Далi будуть iншi бойовища i, цiлком ймовiрно, перемоги. Все, що потрiбно зробити зараз – ефектно покинути мiсце турнiру, залишивши Микитi виконувати його частину вистави. На нього ж чекали iншi, не менш важливi справи.
***
Шлях Семена Паливоди лежав до будинкiв сiчовоi старшини, що височiли на iншому боцi майдану, неподалiк вiд церкви Святоi Покрови. Вiн пройшов повз високий ганок церкви. Мимоволi замилувався виглядом споруди, що займала досить важливе мiсце у побутi Запорiзькоi Сiчi. Козаки нiколи не шкодували коштiв на свою церкву. Тож тепер перед Паливодою вона простягала в небо дбайливо пофарбованi, увiнчанi хрестами куполи. Викладенi з гладко обтесаних колод стiни теж сяяли свiжою фарбою, а дзвiницю навiть укрили позолотою. Все тут несло на собi слiди доглянутостi, все було вичищено й вимито. А на квiтнику перед ганком, незважаючи на посуху, буяли зеленню й кольорами райдуги квiти. Семен уклонився панотцю, що спочивав на лавi бiля дверей церкви, i продовжив свiй шлях через Сiч.
Фортеця, що охороняла пiвденнi кордони Украiни, вражала своiми масштабами. Займаючи майже увесь простiр оточеного плавнями острова Базавлук, вона гордовито демонструвала вежi свого оборонного периметра кораблям, якi прибували сюди з рiзних куточкiв свiту. Високий дубовий частокiл i глибокий рiв чатували ii спокiй. На вежах суворi запорожцi вглядались у далечiнь, стерегли Сiч вiд ворожого нападу, а всерединi фортецi життя текло своiм неспiшним плином. Семену завжди подобалося з’являтись тут i тепер вiн оглядав твердиню, у якiй пройшла його молодiсть, iз задоволенням помiчаючи всi змiни, якi вiдбулись тут останнiм часом.
Попри перше поверхневе враження, Сiч була чiтко злагодженим вiйськовим органiзмом. Деякi козаки вештались майданом, використовуючи вiльний час, але на корабельнях за межами частоколу будувались чайки[15 - Чайка – бойовий човен приблизно 20—24 метри завдовжки. Мав як вiтрильну оснастку, так i можливiсть ходу на веслах. Мiстив команду, що складалася з пiвсотнi козакiв i використовувався для атак на Османську iмперiю i Кримське ханство.] для майбутнього морського походу. Натовп його вболiвальникiв усе ще вирував на вигонi, але на сiчовому майданi вже розпочались вiйськовi навчання молодi. Майданом поспiшали заклопотанi гiнцi вiд будинкiв сiчовоi старшини i в зворотному напрямку. Торговим передмiстям снували торговцi рiзного штибу, але в кузнях завзято стукотiли молотами зброярi. На пристанi юрмилися моряки торгових суден, якi пройшли крiзь гирло Днiпра й очiкували розвантаження.
Семен залишив за спиною церкву, збiг схiдцями з невеличкого пагорба й опинився навпроти пушкарнi, перед якою несли службу озброенi мушкетами запорожцi. Привiтавшись, минув приземисте примiщення, що його використовували для збереження не зайнятоi в оборонi фортецi артилерii. За хвилину минув стовп, до якого зазвичай приковували тих, хто дозволяв собi порушувати неписанi запорiзькi закони. Сьогоднi тут нiкого не було, що не здивувало Паливоду. Запорожцi завжди були лояльними до невеличких грiшкiв, як то пиятика або лiнощi, але за порушення звичаiв карали нещадно. Як перша, так i друга обставини не сприяли кiлькостi правопорушень.
Ось залишились позаду пушкарня, стовп, Семен минув будинки вiйськового писаря й осавула i, нарештi, досяг мети своеi подорожi. Неквапним кроком пройшовши поблизу великоi конов’язi, вiн опинився перед будинком кошового отамана. Привiтався з похмурими джурами, що палили люльки, з-пiд лоба поглядаючи на вiзитера, i зайшов до покоiв головнокомандувача Низовим вiйськом.
Роздiл ІІІ
Кошовий отаман Запорiзькоi Сiчi Іван Нагнибiда очiкував на вiзит. Хоча спробував зробити вигляд, що поява Семена стала для нього несподiванкою. Дочекавшись, доки Паливода зайде до свiтлицi й вклониться за запорiзьким звичаем, кинув на завалений сувоями пергаменту стiл книжку, яку щойно читав, i зручнiше вмостився у своему крiслi. Певний час розглядав Семена з таким виглядом, наче побачив щось непристойне, пiсля чого вкрите рубцями й зморшками обличчя розтяглось у подобi посмiшки:
– Паливода! Матерi його ковiнька, це ти! А я думаю, хто це в мене козакiв зворохобив? Запорожцi справи покидали, побiгли дивитись, як двое блазнiв один другому чуби деруть! – Кошовий вказав на лаву навпроти столу й взявся накладати тютюном свою череп’яну люльку з довгим чубуком.
Семен озирнувся. Свiтлиця Івана Нагнибiди, кошового отамана Вiйська Запорiзького Низового виглядала так, як вiн запам’ятав ii пiд час минулого вiзиту. Коли ж це було? Мiсяць? Нi, здаеться, два мiсяцi тому. Втiм, нiчого дивного. На iнтер’ерi отаманськоi свiтлицi час жодним чином не позначився на протязi останнiх рокiв. Усе тi ж срiбнi литаври пiд стiною, перський килим, що повнiстю закривав одну зi стiн, а на ньому безлiч холодноi та вогнепальноi зброi. Образи на покуттi. Пiд образами вогник лампадки, а вздовж стiн застеленi зеленим сукном лави. Над ними – полицi з турецьким посудом, богемським кришталем i польським срiблом. Усе це освiтлювали кiлька свiчок, що iх було встановлено у потемнiлi бронзовi канделябри. Довершували картину завалений кореспонденцiею стiл i сива iмла вiд тютюнового диму. Все як завжди. Семен сiв на лаву, поклав пiхви шаблi на колiна й мовчки позирнув на кошового. Очiкував, що той розпочне розмову першим.
Нагнибiда мовчав не менше п’яти хвилин. Затягувався тютюновим димом i вдавав, що розглядае пейзажi за вiкном. Такий собi круглолиций Будда, який нiкуди не квапиться. Хiба що з европейським розрiзом очей i з довгим оселедцем на макiвцi. З довжезними сивими вусами й золотим кiльцем у вусi. Очi кошового дивились хитрувато, а про хiд його думок було неможливо здогадатись. Прослiдкувавши за напрямком погляду кошового, Семен зрозумiв, що отаман просто тягне час – за мутним зеленкуватим склом годi було роздивитись бодай щось певне. Вiн багатозначно посмiхнувся, але розмову розпочинати не поспiшав. Так, у Семена Паливоди е вiдповiдi на запитання кошового. Зрештою, вiн не дарма узяв своi сто дукатiв за розслiдування крадiжки з вiйськовоi скарбницi. Проте Семен Паливода цiнуе власну красномовнiсть i не поспiшае демонструвати ii до того моменту, коли його зволять запитати про хiд розслiдування. Вiн витяг iз-за пазухи зошит у затертих шкiряних палiтурках i почав заклопотано гортати його сторiнки.
Як Семен i сподiвався, кошовий не втримався першим. Цiкавiсть взяла верх над власним iмiджем i запорожець сердито буркнув:
– Мовчиш, козаче?
Хвилинна мовчанка, пiд час якоi чутно було iржання коней за межами свiтлицi, шкряботiння шашiлi в стiнах i шурхiт сторiнок зошита, що iх гортав Семен.
– Мовчиш, запитую? – повторив кошовий, пiдвищивши голос.
– Прошу? – Семен зробив вигляд, що не почув попередньоi фрази спiврозмовника.
Нагнибiда вищирився:
– Паливода, не гнiви мене!
– Як можна, батьку?
Кошовий вiдкашлявся.
– Добре. Вважатимемо, що ми обидва витримали достатню паузу. Маеш щось для мене?
– Маю, батьку.
