– То кажи, скурвий сину, не мотай печiнки! – пудовий кулак Нагнибiди упав на дубовi дошки столу з такою силою, що вони жалiбно рипнули.
Семен стримано посмiхнувся, заховав зошит, пiсля чого витягнув iз валiзи шкiряний гаман. Значно бiльший за той, що його пiвгодини тому кинув пiд ноги Обуху. Коли клав на стiл, у гаманi щось загадково дзенькнуло.
– Тисяча флоринiв, батьку. Можете порахувати. Усе на мiсцi.
Кошовий, намагаючись приховати здивування, зважив гаман на долонi. Дев’ять тижнiв тому вiн вiдрядив посланцiв до Семена Паливоди. З одним лише проханням – знайти злодюжку, який прикинувся заморським будiвельником та обдурив вiйськову казну на тисячу флоринiв. Кошовий сподiвався, що зможе повiсити хоча б самого злодiя. І то в перспективi. На повернення коштiв Нагнибiда, будучи людиною досвiдченою, не сподiвався. Хоча й нервував – подiбна недалекогляднiсть могла коштувати йому отаманськоi булави. І не лише булави. Як споконвiку велось на Сiчi, колишнi заслуги перед товариством не зупинили б запорiзьку сiрому вiд того, щоб побити невдаху-отамана палицями бiля стовпа на майданi. Запорожцi були далеко не толерантними пiдлеглими для будь-кого з обраноi ними старшини, тож за найменшу невдачу карали жорстоко. А якщо додати той факт, що крадiжка за сiчовим звичаем вважалась найважчим злочином, бродiння в масах було гарантованим.
Обличчя Нагнибiди стало майже привiтним.
– Добру звiстку принiс, козаче!
Семен стримано посмiхнувся.
– Це ще не все, батьку, – вiдповiв вiн.
Брови кошового здивовано пiдiйнялись:
– Тобто?
– Тобто грошi, якi були вкраденi у товариства й повернутi завдяки моiй працi, лише частина певного дiйства.
Кошовий заклiпав очима i ще бiльше став схожим на китайського Будду.
– Нiчого не розумiю.
Семен не мiг собi вiдмовити в можливостi насолодитись власним трiумфом. Звiстка, яку вiн принiс зi Слобожанщини, повинна була вчинити ефект пороховоi бомби. Ще б пак, змова проти самого кошового отамана Запорiзькоi Сiчi! І змова, яка майже вдалась. Якби не збiднiлий шляхтич iз Подiлля, якого запорiзький кiш кiлька рокiв тому нагородив прiзвиськом Паливода! Семен набрав поважного вигляду.
– Я навiть не здивований, – мовив вiн. – Тобi нiчого не вiдомо.
Іван Нагнибiда гукнув джуру, передав йому гаман i заходився вдруге накладати люльку. Нарештi, вдарив кресалом, випустив хмаринку диму й поглянув на Семена.
– Розповiдай, не тягни час. По очах бачу – вiдбулося щось важливе. Такi новини мушу знати першим промiж козакiв.
Семен Паливода видобув з-за пазухи сувiй пергаменту зi зламаною сургучевою печаткою. Простягнув отаману. Той взяв сувiй до рук i почав розглядати залишки сургуча, на якому можна було розпiзнати печатку Вiйська Запорiзького Низового. Тобто власну печатку.
– Що це? – Нiчого не розумiючи, Нагнибiда пiдвiв очi на Семена.
– Прочитай.
Кошовий розгорнув сувiй i заходився читати. В мiру того як пробiгав очима рядки, обличчя його ставало все бiльш похмурим, а зрештою, очi почали метати блискавицi. Нарештi скочив на ноги, пожбурив пергамент на долiвку й забiгав свiтлицею.
– Чорт забирай, це вже занадто! Хто це писав?!
– Ти, батьку.
– Що?! – Нагнибiда гаркнув з такою силою, що в прочинених дверях з’явилась голова джури. За мить вона зникла пiсля сповненого праведного гнiву крику: – Геть, скурвий сину!!!
– Заспокойся, батьку, – здiйняв руки з поверненими вперед долонями Семен. – Я все поясню.
– Звичайно, поясниш! Що за маячня? Мiй лист до бейлер-бея[16 - Бейлер-бей – в Османськiй iмперii голова провiнцii.] Анатолii з попередженням про майбутнiй похiд козакiв морем до його берегiв?! Та це ж на голову не налазить! Я, матерi його ковiньку, не мiг такого написати!
– Звичайно, не мiг. Але погодься, пiдпис твiй. Його можна порiвняти з будь-яким листом, що зберiгаеться у вiйськовiй канцелярii. Можеш бути впевненим, нiхто не вiдрiзнить.
– Але як?! Я не розумiю! – пика кошового почервонiла, вiщуючи максимальну ступiнь обурення.
Семен зiтхнув.
– Пiдробка. Але пiдробка майстерна. Втiм, лист мав з’явитись лише пiсля того, як тебе звинуватили б у крадiжцi тисячi флоринiв з вiйськовоi казни. Думаю, на фонi такого звинувачення вiн мав стати зерном у благодатному грунтi. Та й тема листа дуже вже кричуща, щоб надто ретельно дослiджувати автентичнiсть пiдпису. Людина, яка його писала, надае туркам iнформацiю про час уторгнення запорiзькоi флотилii, мiста, якi плануеться атакувати, а також кiлькiсть козакiв, якi братимуть участь у рейдi. Це зрада. У будь-якому випадку люди, що пiсля отримання турками листа вирушать у похiд, – смертники.
Кошовий спробував узяти себе до рук, упав у крiсло i, слухаючи Семена, голосно засопiв.
– Для чого? Для чого давати туркам можливiсть розбити нас у такий пiдлий спосiб?
Семен знизав плечима:
– Вiйна пiдла рiч, батьку. Ти пройшов стiльки бойовищ, не тобi розповiдати цю прописну iстину. Проте ми маемо справу з iншим випадком. Лист навряд чи мав попасти на квiтучi береги Анатолii.
– Але ж…
– Все робилось не для розгрому запорожцiв.
– Для чого ж? Семен зiтхнув.
– Копають безпосередньо пiд тебе, хiба не очевидно?
– Як?! Хто?! – Нагнибiда, який почав було заспокоюватись, знову зiрвався на крик.
Семен посмiхнувся посмiшкою вдоволеного кота:
– Це два запитання. Якщо дозволиш, почну з першого.
– Кажи, не муч!
Тепер прийшла черга пiднятися з лави Семену. Вiн пройшовся кiмнатою, заклав руки за спину й повернувся до кошового.
– Отже, батьку, на початку хочу повернутись трiшки в минуле. Щоб картина нашого дiйства стала для тебе бiльш зрозумiлою. Ти гарний старшина i добрий отаман. І коли кажу це, бачить Бог – не намагаюся вдаватись до лестощiв, просто констатую факт. Проте, коли тебе обирали на отаманство пiд час вiйськовоi ради, чи так уже одноголосно була вiддана булава?
Нагнибiда в задумi провiв рукою по неголеному пiдборiддю.
– Це Сiч. Ти ii добре знаеш. Тут усiм не вгодиш, не раз до шабель доходило.
– Так, менi вiдомо, – погодився Семен. – Тому, коли до моiх рук потрапив цей лист, я поставив собi запитання: можливо, перед нами спроба прибрати зi шляху конкурента й посiсти мiсце кошового отамана? Адже все дуже просто. Просто до генiальностi! За досить невеликi кошти наймаеться людина, яка пiд виглядом будiвничого береться за будiвлю укрiплень сiчовоi фортецi. А насправдi очiкуе, коли до ii рук попадуть грошi вiйськовоi скарбницi. Далi людина зникае. І про це нiхто не знае, окрiм кошового отамана й кiлькох наближених до нього людей, яким кошовий наказуе мовчати. Адже вони все розрахували вiрно, ти мовчав?
– Так, – застогнав Нагнибiда. Вiн лише зараз починав розумiти, яка небезпека чигала зовсiм поряд.
– Так, – повторив Семен. – Але тисяча флоринiв – чималi кошти i iхню вiдсутнiсть, у тому разi коли б сiрома захотiла пересвiдчитись, чи ii отаман чистий на руку, швидко було б виявлено. Саме в цей момент з’являеться лист iз пiдписом кошового, у якому останнiй прирiкае майже всiх учасникiв майбутнього морського походу до лютоi смертi вiд рук готових до вiдсiчi туркiв. А далi справа технiки – бунт, чорна рада, швидкий суд i страта. Все, дорогу до жаданоi булави вiдкрито й не потрiбно очiкувати наступного Рiздва, коли рада обиратиме майбутню старшину. У процесi буремних подiй позбуваешся конкурента, якому б скорiш за все програв у симпатiях козакiв. Ми обидва знаемо Сiч настiльки, щоб зрозумiти: за сприятливих обставин все могло б чудово скластися для того, хто замислив подiбне.
– Хто ця наволоч?! – голос Івана Нагнибiди лунав глухо, а iнтонацiя не вiщувала невiдомому заколотнику нiчого доброго.
