– А це якраз друге питання, – розвiв руками Семен. – І вiдповiдi на нього я поки не маю.
– Як не маеш? – блиснув оком кошовий. – Тобто все тобою розказане – лише припущення? Жодних iмен?
– Я не характерник, батьку, – широко посмiхнувся Паливода. – Не чарiвник. А людина, яка замислила проти тебе недобре, мае достатньо засобiв, щоб вiдбити зайвий iнтерес у будь-кого, хто ставитиме незручнi запитання. Тож розпитати не змiг, не гнiвись. Проте…
– Що? – кошовий сопiв, немов ковальський мiх.
– Проте я люблю обдумувати своi кроки наперед. Тож коли кошовий отаман каже, що Семен Паливода е одним iз блазнiв, якi вирiшили надерти один одному чуба, я розумiю, що роблю все вiрно. Адже нiхто не здогадався про справжнi мотиви моеi вистави.
– Вистави?
– Я про поединок. Адже не задля пустоi слави, навiть не заради виграшу коштовноi шаблi було розпочато двобiй, батьку!
– Для чого ж? – Нагнибiда слухав Семена, лише час вiд часу вставляючи короткi запитання.
– Для того, щоб моя поява на Сiчi була помiчена. Так швидше розiйдуться розмови, що Семен Паливода привiз украденi в кошового отамана грошi. Тисячу флоринiв.
– Тобто ти хочеш сказати, що крадiжка уже не е нашою таемницею? – блиснув оком кошовий.
– Саме це, батьку.
– Але ж ми домовлялись!
– Так було потрiбно i про це мав подбати мiй помiчник, Микита. Ти мав змогу бачити його пiд час нашого минулого вiзиту.
Кошовий, пригадуючи, похитав головою.
– Так, пам’ятаю. Хлопчина в чернецькiй сутанi. Здаеться, бурсак.
– У минулому. Козацьке життя йому бiльш до вподоби. Отже, вiн розповiв натовпу про крадiжку. Для тебе новина зараз несе бiльше позитиву, нiж негативу, адже грошi повернуто в казну. А людина, про яку ми говорили, отримала приховане повiдомлення – ii викрито. Якщо додати той факт, що його найманець, той самий «будiвничий», зник без слiду, у нього достатньо причин для тривоги.
– А вiн зник без слiду?
Паливода дiстав люльку i посмiхнувся.
– Не для всiх. Дехто в Черкасах знае про його мiсцезнаходження достеменно. Але не наш злочинець. Тож маю всi пiдстави сподiватись, що саме цiеi ночi вiн полишить Сiч. Радив би, не привертаючи зайвоi уваги, розiслати у степ дозори. Клянусь гонором, до ранку ми дiзнаемось, хто замислив зжити тебе зi свiту.
Кошовий вибив згаслу люльку до нiжки столу, вiдкашлявся i владним голосом покликав:
– Джуро! А ходи-но сюди, скурвий сину…
Роздiл ІV
Плавнi, якi неподалiк вiд острова Базавлук оточували стрiчку Днiпра пасмом очерету в кiлька верст завширшки, нiчноi пори жили своiм буйним життям. Шелестiли високими стеблами очерету, плескотались, кричали голосами численного птаства й позирали на козацький дозор прихованими очима хижакiв. Сила-силенна живностi переживала у мороцi мiсячноi ночi своi маленькi трiумфи й трагедii. Десь рились у пошуках iжi дикi вепри, сторожко поводила вухами сповнена грацii лань. Вагалась, чи напитись води, чи кинутись навтьоки. Темними тiнями вишукували здобич вовки й дiловито будували своi заплави трудяги-бобри. Звiдкись чувся навiть рик ведмедя, що невiдомо в яких справах гуляв болотистими плавнями. А над усiм цим царював потужний жаб’ячий хор.
Семен притримав коня, насолоджуючись краевидами нiчних плавнiв. Погода видалась тихою, а темний купол неба, на якому пiд час заходу сонця гуртувались купчастi бiлоснiжнi хмари, на нiч очистився i вкрився мiрiадами зiрок. І серед тисяч блискучих вогникiв немов щедрими мазками невiдомого живописця розлiгся рукав Чумацького Шляху. Микита, який тримався поруч, теж замилувався картиною нiчного неба в супроводi симфонii нiчних плавнiв. На деякий час обидва навiть забули, з якою метою приiхали. Втiм, дiйство вiдбувалось недовго – за чверть години зiйшло блiде око повного мiсяця, приховуючи зоряне рiзноманiття. Слiдом за цим хропiння коней, брязкання упряжi й тихi розмови запорожцiв повернули iх з небес на землю, примушуючи спостерiгати за бiльш прозаiчними речами, анiж зорi над головою.
Семен прислухався. Неподалiк лунав притишений голос кошового. Отаман особисто очолив один iз роз’iздiв комонного козацтва, якi вийшли у степ. Збори, з огляду на той факт, що здобич у жодному випадку не можна було злякати передчасно, зайняли увесь вечiр. Кошовий i кiлька його вiрних джур збирали лише тих запорожцiв, до кого мали цiлковиту довiру. Але навiть iм не розповiдали про справжню мету виходу. Усi, окрiм Семена Паливоди, самого кошового отамана i Микити, а також дев’ятьох очiльникiв козацьких чат, вважали, що полюватимуть на татарський чамбул, який несподiвано з’явився в безпосереднiй близькостi вiд Сiчi.
Семен видобув iз кишенi каптана схожий на цибулину срiбний годинник. У непевному свiтлi мiсяця змiг роздивитись стрiлки. Вони вказували на першу годину по пiвночi. Ще за пiвгодини мiсяць пiднiметься у височiнь i плавнi засяють немов на долонi. Тож невiдомий злочинець, ким би вiн не був, повинен з’явитися зараз або нiколи. Втiм, другого Семен не припускав. Вiн надто гучно з’явився на Сiчi, а за годину пiсля бою з Обухом у всiх шинках сiчового передмiстя тiльки й було розмов, що про тисячу флоринiв, якi Паливода повернув у казну, упiймавши будiвничого, який виявився шахраем. Тому, хто розпочав усю цю непевну справу, стало недобре. А коли додати, що заколотник не знав, чи розкрив його iм’я упiйманий, вихiд залишався один – бiгти свiт за очi. Адже тут на нього очiкувала люта смерть на шибеницi чи на гаку. Вiн, звичайно, не мiг знати, що, на превеликий Семенiв жаль, справжнього iменi заколотника злодюжка не розкрив. Коли його допитували в черкаськiй в’язницi, куди той потрапив завдяки проханню Семена Паливоди, з’ясувалось, що горе-будiвничий просто не знав iменi, називаючи свого замовника «його ясновельможнiсть». Проте, як справедливо вважав Семен, панiка мала зробити решту справи й очiкувати залишилось недовго.
Вiн не помилився. Щоправда, примхлива фортуна посмiхнулась не настiльки приязно, як на це можна було розраховувати, але й не повернулась спиною. Не було погонi й бiйки, не було куль, якi шипiли бiля скронi, не лунав дзвiн мечiв. Усе вiдбулось бiльш прозаiчно. Втiм, кулi були, але пiзнiше. Коли мiсяць видряпався на небосхил, до Івана Нагнибiди пiд’iхав джура з доповiддю, що трьома верстами захiднiше козацька чата затримала вiйськового суддю Пилипа Дрозда, який не мiг пояснити, з якою метою серед ночi зiбрався iхати в невiдомому напрямку.
– Де вiн?! – вихопилось у кошового.
– Там, де затримали. Батько курiнний дав наказ його роззброiти i iхати до вас зi звiсткою.
Недобрий погляд кошового був легко помiтним крiзь морок мiсячноi ночi.
– Суддя! Але чому?!
– Можливо, вiн сам про все розповiсть, – припустив Семен.
Іван Нагнибiда вдарив коня острогами, наостанок заявивши:
– Що ж, поiдемо до нього на поклони. І вiр менi, Паливода, вiн усе розповiсть!
Їхали риссю крiзь степ i примарне мiсячне сяйво. Першим – кошовий отаман, який ледь приховував лють i нетерпiння, за ним решта загону. Попереду помiтили, нарештi, свiтло смолоскипiв i кiлькадесят вершникiв, що завмерли серед поля, очiкуючи. Наблизились.
Пилип Дрозд, п’ятдесятилiтнiй товстун, якого Семен звик бачити сповненим пихи й розумiння особистоi важливостi, цiеi митi так не виглядав. Скорiше був схожим на загнаного звiра. Вiн переводив погляд з одного козака на iншого, крутився в сiдлi й смикав за повiд, вiд чого кiнь теж змушений був крутитися з боку на бiк. Його обличчя з насунутою на лоб шапкою вражало виразом розгубленостi навiть у мерехтливому свiтлi смолоскипiв. Коли Дрозд помiтив кошового, завмер, пустивши повiд. Очевидно, зрозумiв, що опиратись далi немае сенсу.
– Отже, ви все спланували? – видихнув якось тужно.
– А ти як думав, пане суддя? – вiдповiв запитанням на запитання Нагнибiда. – Мислив тихцем нас покинути, а ми нi сном нi духом? Нi, голубе! Не можемо тебе пустити, не попрощавшись.
Дрозд спробував посмiхнутись, що йому не надто вдалось.
– Ти дурень, Нагнибiда. Завжди був дурнем. Така людина, як ти, не може носити булаву кошового отамана.
Кошовий посмiхнувся недоброю посмiшкою.
– Чому ж? Козаки iнакше вважають, тому й обрали. Рада обрала, пiд знаменами, вiльними голосами й при арматi[17 - Армата – застарiла назва артилерii.]!
Вiйськовий суддя приречено зiтхнув.
– Козаки… Сiрома! Такi ж голодранцi, як i ти, Нагнибiда. Як же я вас усiх ненавиджу! Чому ви повиннi вирiшувати за мене? Чому маю коритись тому, у кого нi шеляги за душею?
Голос кошового наповнився металом:
– А тобi, дуко[18 - Дука – так у козацькому середовищi називали заможних людей.], голодранцi не до вподоби? Вiд них вернеш свого шляхетного носа? Дарма! Сiч завжди була обороною для будь-кого. Чи ти шляхтич, чи козак, а чи крiпак. Не питалась, у кого скiльки золотих за душею. Лише в Бога вiруй та Украiну люби! У тебе, бачу, не так? Що ж, я справдi старий дурень, коли ти у мене майже рiк за вiйськового суддю був.
Кошовий говорив голосно, майже перейшов на крик, але Дрозд його вже не слухав. Погляд вiйськового суддi прикипiв до Семена, який спокiйно сидiв у сiдлi поруч з кошовим.
– Ти… Все ти, клятий! Я все продумав! Усе прорахував, але ти, мерзотник, повинен був сунути свого носа у моi справи! – заверещав Дрозд i в руцi в нього з’явився пiстолет.
Семен навiть не думав тiкати або ухилятись. Марно. Вiд нього до заколотника не бiльше п’яти крокiв, а той, судячи з усього, жартувати не збирався. За коротку мить, що минула вiд першого крику «зброя!» до пострiлу, вiн устиг лише подумати, що Дрозда погано обшукали. І все виглядатиме дуже кумедно, коли затриманому вдасться застрiлити свого кривдника, перебуваючи в оточеннi двох десяткiв запорожцiв.
Пострiл пролунав оглушливо, а iскри з пiстолетного ствола опалили обличчя. Куля пролетiла зовсiм поруч, хоча Семен не змiг би сказати, чи чув ii свист. За мить пролунав другий пострiл, Пилип Дрозд вiдсахнувся, впустив пiстолет i важко завалився набiк, упавши пiд ноги власному коневi. У тишi голосно спiвали цикади, заступивши притихлий жаб’ячий хор. Семен поглянув на кошового й помiтив у нього в руцi великий рейтарський бандолет[19 - Бандолет – старовинна вогнепальна зброя, великий пiстолет або короткий карабiн. Використовувався в кавалерiйських пiдроздiлах Речi Посполитоi.], з дула якого вилась цiвка диму.
