Куля для вовкулаки
У прохолоді гаю жовніри його ясновельможності дещо пожвавішали, маючи змогу перевести подих після кількагодинної подорожі під палючими променями сонця. Тож далі їхали з розмовами, жартами й реготом. Крім лісового затінку, до веселощів, як підозрював Семен, мала відношення велика шкіряна бутель з вином, що її, не намагаючись приховати від Мацейовського, передавали один одному жовніри. Не поділяли загальної атмосфери веселощів лише сам ротмістр, який їхав на чолі загону в супроводі Міхая, домініканець, а також Семен з Микитою, які тримались дещо осторонь. Сумним виглядав і сивий візничий, що керував запряженим парою коней возом із запасом провізії й амуніції. Що стосується останнього, візничий не намагався триматись осторонь. Навпаки, підганяв утомлених коней і проводжав жадібним поглядом бутель кожен раз, коли вона перекочовувала з одних рук у інші. Семен прослідкував за поглядом старого і вдоволено гмикнув, маючи на меті у майбутньому застосувати результати своїх спостережень на практиці. З власного досвіду знав, що люди, подібні до старого візника, добре проінформовані про все, що діялось при панському дворі. А інформація вкрай необхідна. Вони здолали добрячих три чверті шляху, а Семен досі не знав нічого про родину Сенявських, окрім того, що повідали йому тиждень тому захмелілі жовніри в прикордонному шинку. Помисливши, вирішив зачекати.
До темряви загін здолав не менше десяти верст і заглибився в непрохідні лісові нетрі. Спочатку Мацейовський мав на меті минути лісову гущавину й зупинитись на ночівлю, коли шлях знову вирине на відкриту місцину. Однак учорашній дощ, вологу якого висушили промені сонця в полі, тут додав подорожнім турбот. Великі калюжі вкривали окремі ділянки дороги й сильно уповільнили пересування, а двічі загін взагалі змушений був зупинятись, коли драгуни витягували з баговиння віз. Зрештою, візник отримав кілька ударів батогом Мацейовського і його обіцянку додати, якщо віз застрягне у баговинні ще раз. Утім, це не надто зарадило, тож, коли сонце почало хилитись на захід, загін перебував у густому лісі серед старезних грабів і кленів, чиї крони щільно приховували світло, а стовбури були зеленими від моху. Швидкість пересування стала черепашачою, і, зрештою, Мацейовський дав команду зупинитись.
– Готувати табір для ночівлі, – роздратовано кинув він і полишив сідло першим, намагаючись розім’яти затерплі від довгої їзди ноги.
Сутінки насувались. Семен, залишивши на Микиту господарські справи, вирішив особисто перевірити периметр майбутнього табору. За давньою звичкою він ніколи не влаштовувався на ніч, не з’ясувавши напрямки ймовірного нападу і шляхи відходу. Він відійшов на сотню кроків у гущавину, минув невеличке болітце і видерся на порослий підліском пагорб. Результат розвідки оптимізму не додавав – якщо б гайдамаки захотіли підібратись до них непоміченими, зробити це було б зовсім неважко. Він хотів уже повертатись, коли зовсім поруч почув голоси. Намагаючись ступати нечутно, Паливода наблизився до тих, хто вів бесіду. Обережно виглянув з-поза грубого дубового стовбура й упізнав ротмістра і Міхая. Хотів вийти зі своєї схованки, проте вирішив хвилину зачекати. До цього спонукав різкий тон, яким велась бесіда. Говорив Міхай, збиваючись від хвилювання. Семен не почув його слів, зате добре зміг розчути відповідь Мацейовського:
– Це дурня, Міхаю! Ти нікуди не маєш їхати!
– Але чому? – не погоджувався Березовський.
– Тому що я так сказав. Скоро ніч, а місця! тут – сам знаєш…
– Мені байдуже, маю їхати.
– Ні! – знову заперечив Мацейовський. – Поїдемо разом. Ранком.
– Але я не можу, чорт забирай, і тобі про це відомо!
– Мені багато про що відомо, – похитав головою Мацейовський. – Маєш залишитися з нами до ранку!
Обличчя Міхая, ще більш бліде, аніж зазвичай, укривали краплини поту. Семену навіть здалось, що його трясло, немов у лихоманці.
– Я поїду! – вперто повторив Березовський.
Ротмістр спробував щось заперечити, але цієї миті Семен необережно наступив ногою на суху гілку, яка хруснула з гучністю пістолетного пострілу. Міхай відсахнувся, а в руках у Мацейовського з’явилась шабля.
– Хто тут? – злякано вигукнув він.
– Не надто гарна місцина для ночівлі, – сказав Паливода, з’являючись перед співрозмовниками. – Цей ліс здавна належить гайдамакам.
Мацейовський замість відповіді пильно поглянув на Міхая. Той знітився і промовчав.
– Міхай, раджу тобі йти відпочивати, – сказав він.
Міхай, знітившись, пішов у бік табору. Лише після цього ротмістр перевів погляд на Паливоду.
– Пане Ольховський, вважаєте, мені про цю обставину невідомо? – сказав сухо.
– Навряд.
– У такому разі що можете запропонувати?
– Хорошу нічну варту. Ми з моїм помічником бажаємо нести сторожу на рівні з вашими людьми.
Мацейовський дещо охолонув.
– Буду вдячний, – сказав зрештою. – Про час вашого чергування буде сповіщено пізніше.
Хитнувши головою на знак розуміння, Семен пішов. Про всяк випадок вирішив ранком розпитати у когось про Міхая, поведінка якого видавалась підозрілою.
Темрява згустилась неймовірно швидко. Після того як сонце упало за горизонт, крони дерев швидко розправились із залишками світла, тож досить скоро лише полум’я трьох багать і десятка смолоскипів освітлювали бівуак, на якому розташувались люди Мацейовського, мовчазний домініканець і Паливода з Пилипенком. Нехитру вечерю, яка складалася з кулешу, черствого хліба й овочів, було закінчено, і втомлені дорогою люди неквапно посмоктували люльки навколо вогнищ. Як часто буває, зав’язалась неквапна розмова. Семен, що лежав на імпровізованому лежаку з купи торішнього листя й ведмежої шкіри, підклавши під голову сідло, слухав, як гудуть м’язи у втомленому тілі. Згадував підозрілу поведінку Березовського й намагався зрозуміти, що вона могла б означати. Зрештою, вирішив залишити це на ранок. Драгуни, повечерявши, ліниво судачили про гайдамаків і небезпеку, яку вони створюють для їхнього загону. Судячи із загального настрою, до небезпеки ніхто серйозно не ставився, і час від часу компанія біля вогнищ вибухала голосним реготом. Поступово сміх і розмови почали вщухати, полум’я пригасало, і скоро загін мав заглибитись у нічний відпочинок.
Пронизливе вовче виття пролунало саме тієї миті, коли Семен почав засинати. Лісовий хижак вив довго і моторошно, а коли, нарешті, замовк, йому у відповідь до круглого ока місяця полетіло виття десятка інших. Табір швидко прокидався, звівся на постелі й Паливода. Втім, його здивувало не так виття, як реакція на нього з боку жовнірів Мацейовського.
– Це вони! Знову вони! – заволав хтось у темряві.
– Диявольська пошесть!
І слідом за криками гулко вдарив мушкетний постріл. За ним ще один і ще. Скоро у таборі розпочався справжній переполох, який доповнювали налякані коні, що голосно іржали й намагалися позбавитись пут. Семен зрозумів, що надія заснути втрачена остаточно, й пішов розшукувати ротмістра.
Переполох закінчився так само раптово, як і розпочався. Мацейовський, виявивши непересічний талант організатора, припинив біганину табором, посилив караули і наказав усім вільним відпочивати. Про всяк випадок навколо табору розпалили ще кілька багать, вогонь у яких мали підтримувати охоронці. Однак багато хто в таборі не спав.
– Що відбувається, ротмістре? – запитав Семен у Мацейовського, коли біганина і постріли припинились.
– А ви не бачите? – похмуро відказав той. – Люди злякались.
– Вовків?
– Я не знаю, чорт забирай! – вилаявся ротмістр.
– Дивний переляк, як на мене, – похитав головою Семен. – Можливо, ваш отець Бенедикт зміг би їх заспокоїти словом і молитвою? До речі, де він? – Паливода раптом зрозумів, що не бачив домініканця від часу, коли загін зупинився для ночівлі.
– Я не бачив його, – знизав плечима Мацейовський. – Це має якесь значення?
– Поки не знаю, – відповів Семен. Він хотів щось додати, але цієї миті помітив Бенедикта, який вийшов з лісу і мовчки пройшов повз них. Не кажучи ні слова, зник в одному з наметів.
– Маю надію, тепер ви вдоволені? – роздратовано сказав Мацейовський і пішов геть. Семен, помисливши, вирішив і собі повертатись до лежанки. Вже засинав удруге за вечір, коли почув слова Пилипенка, який розташувався поруч:
– А чи не занадто ви боїтесь вовчого виття, панове? – запитав Микита, ні до кого не звертаючись.
Деякий час відповіді не було, і лише за хвилину один із жовнірів вирішив порушити мовчанку.
– Ти багато чого не знаєш, хлопче, – сказав він. – У наших краях вовків давно немає. Тож…
– Тож це виття не Божого створіння, а диявольського виплодка! – перебив першого жовніра другий.
– Ви впевнені?
– Вони не дають нам спокою вже близько року, – жовнір вдарив у темряві кресалом і запалив люльку. – Трикляті вовкулаки. Загинуло уже п’ятеро. Востаннє напали на самого пана старосту. Я думаю, лише втручання Святої Діви врятувало його того разу.
– А чому ж Свята Діва не допомогла Мареку і Кшисю? – запротестував перший з жовнірів, який розпочав розмову. Погоджуючись із ним, загуділа більшість із присутніх біля вогнища.
– Про кого ти? – не зрозумів Микита.
– Про моїх побратимів, – відгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту ніч. А зранку ми знайшли все, що від них залишилось!
Семен відчув, що сон долає його, незважаючи на цікавість. Зрештою, вирішив, що з нього досить. Повернувся на бік і за мить уже хропів сном праведника.
Розділ VIII
До ранку жодних несподіванок не відбулось. Стрілки годинника показували четверту по півночі, коли Паливода з Микитою, як і було домовлено, заступили на охорону табору. Пилипенко увесь час поривався розпочати розмову, але Семен наказав йому мовчати.
– Потрібна тиша, ранком усе розповіси, – кинув коротко.
Микиті не залишилось нічого іншого, як підкоритись. Вони до самого сходу сонця вдивлялися в лісові хащі, у які полум’я багать жбурляло непевні промені світла, вслухались у нічний гомін лісу. Коли загін прокинувся й після короткого сніданку вирушив у дорогу, виявилось, що присутні не всі. Зник Міхай Березовський. Семен, за своєю звичкою занотовуючи події учорашнього дня у записник, вирішив відзначити цей факт особливо. Тут крилась таємниця. Міхай ще під час розмови з Мацейовським поривався кудись їхати. Незважаючи на ризик опинитись на самоті у лісі, про який ішла недобра слава. Мацейовський, почувши звістку про його зникнення, лише коротко вилаявся і дав команду вирушати.
Стежка, витоптана серед гущавини лісу, йшла то вгору, то вниз, робила безліч поворотів. Птаство десь під кронами велетів-дубів розпочало свій різноголосий спів, а прохолодне лісове повітря було сповнене пахощами грибів і прілого листя. Семен з Микитою їхали поряд.
– Це був лікантроп! – без вступів видихнув Микита. – Я про вбивство Сенявського.
Семен похитав головою.
– От що, голубе, розкладем усе по полицях. Чому ти так вважаєш?
– Драгуни оповідали. За наказом Сенявського у його землях усіх вовків вибито.
– Можливо, прийшли інші? – поглянув на помічника Паливода.
– Можливо. Але всі тут надто налякані. Цьому має бути причина. Адже ти не будеш сперечатись, що три десятки озброєних жовнірів не злякаються звичайних вовків? Але це ще не все.
– Щось іще?
Микита зітхнув.
– Я був там уранці.
– Де? – не зрозумів Паливода.
– Там, звідкіля ми чули виття.
– І що?
– Там не було вовчих слідів. Лише сліди людини. Або створіння у людському взутті.
– Ти впевнений?
– Як у тому, що розмовляю з тобою, ясний пане!
Семен помислив. У словах Микити був сенс. Тож настав час з’ясувати, хто ці загадкові вовкулаки, яких Пилипенко з виглядом знавця волів іменувати лікантропами.
– Добре. Розкажи мені про них. Чесно кажучи, не чув нічого, окрім назви й якихось жахливих оповідань. Не рахуючи твоїх гравюр, звичайно.
Микита замахав головою з виглядом професора, що мав розпочати доповідь на кафедрі.
– Що ж. Це вельми цікаві істоти, – розпочав він свою довгу промову. – Уперше про них згадували у своїх книжках ще грецькі автори. Потім римляни. Однак насправді глибокі дослідження розпочались у Європі усього кілька століть тому.
– Глибокі дослідження? У Європі? – Семен саркастично посміхнувся.
– Саме так! – з виглядом знавця підтвердив Микита. – І маю сказати, що мені не зрозумілий твій сарказм.
– Справді? – Паливода зітхнув. – Але він доречний. Кілька сторіч тому Європа, якщо й могла досліджувати, то хіба залишки своїх поселень, над якими царювала чума.
– І незважаючи на це, я наголошую. Вовкулаків досліджували. Існує велика кількість творів. І коли ясний пан зволить приховати свій сарказм, я зможу по пам’яті переказати зміст деяких з них.
– Я жартую, друже, – примирливо сказав Семен. – Розповідай.
– Отож, – Пилипенко відкашлявся, – лікантропи, яких дехто іменує перевертнями, або вервольфами, з’явились у той час, коли Бог створив людину. Принаймні існує думка, що вони є нащадками дітей Ліліт – першої дружини Адама, що її було вигнано з Едему. Як віщує легенда, Ліліт мала чотирьох дітей, які були віддані на виховання звірам – тигру, ведмедю, змії та вовку. На виховання до вовка потрапила донька Ліліт на ім’я Еноя. Саме вона й стала предком усіх перевертнів, що чигають на свою здобич у нічних хащах під час повного місяця.
– Цікаво. Ніколи не чув про цю твою Ліліт, – здивувався Семен.
– Ти, ясний пане, багато про що не чув, – відмахнувся Микита і продовжив: – Лікантроп – це зло в чистому вигляді. Велетенській звір із розумом людини, метою якого є лише одна дія – убивство. Він очікує на свою жертву терпляче, а убиває жорстоко. Він терзає плоть жертви, як справжній вовк, а вистерігає її, як наділена розумом людина. Виникає питання: звідки ж узялось це породження темряви?
– Звісно, виникає.
– А постало воно від прокляття! Той, хто продав душу дияволу й отримав від нього мазь для перетворення, приречений довіку блукати ночами в пошуках кривавої жертви. Удень він схожий на звичайну людину, хоча й повністю не може приховати своєї суті. Уночі ж диявольський хист лікантропа дозволяє йому перевертати шкіру, яка удень росте шерстю всередину. І стає схожим на велетенського вовка. Існує задокументоване свідчення очевидців на процесі над перевертнем, який проходив у Франції 1549 року. Перевертнем виявилась жінка, яку пізніше почали кликати луґару. Свідок під присягою заявляв, що під час полювання в лісі на нього напав велетенський вовк. Незважаючи на те, що його було поранено, свідок спромігся вистрілити з мушкета й влучити в лапу звіра. Мушкетна куля, хоча й зроблена зі звичайного свинцю, нашкодила пекельному звіру. Вона відірвала йому одну з передніх лап, після чого вовк утік. Повернувшись додому з трофеєм, наш мисливець був вельми здивований. У його мисливській сумці замість вовчої лапи лежала жіноча рука! Ще одне здивування очікувало на нього в кімнаті дружини. Жінка, з якою він прожив багато років у шлюбі, стікала кров’ю, і в неї недоставало кисті правої руки! – Микита тріумфував так, ніби це він особисто відстрелив лапу породженню диявола.
– Іноді жінки можуть піднести нам такі сюрпризи, мій друже, що твоя історія здаватиметься дитячою казкою, – Семен не зміг відмовити собі в тому, щоб підкинути шпильку. Однак Микита не звернув уваги. Зачепивши улюблену тему, він відчув справжнє натхнення:
– Узагалі в книжках тему лікантропів намагались розкрити багато сторіч тому. Хоча це були скоріше художні твори, у яких перевертні часто виступали у якості позитивних персонажів, – виголошував він з поважним виглядом. – У скандинавських сагах, бретонському епосі й віршах французьких трубадурів ми бачимо сильних і справедливих людей, яких злі чари примушують приймати образ вовка. Більш науковий підхід до проблеми з’явився не так давно. Найбільш яскравими є дослідження німецького лікаря й астролога Каспара Пейцера.
– Ніколи не чув, – похитав головою Семен. – Про що там йдеться?
– У своїх працях його превелебність досить прискіпливо досліджував тему лікантропії28 й дійшов висновку, що вона є наслідком чаклунства й угоди з дияволом! – продовжував сипати фактами Пилипенко.
– Хто б сперечався.
– Не він один, ясний пане. Подібної думки дотримувались швед Олаф Маґнус і француз Ґійом Брабантський. А пізніше голландський лікар і відомий знавець окультизму Йоганн Веєр. Усі вони вважали, що лікантропія є прямим наслідком діяльності нечистої сили. Що ж до самого лікантропа, його убити можна, але надзвичайно важко. Описані випадки, коли кулі й клинки просто відскакували від шкіри лікантропа, не завдаючи йому ніякої шкоди. Існує лише один перевірений засіб.
– Срібна куля? – запитав Семен, відверто нудьгуючи.
– Саме вона. Можливо, допоможе обезголовлювання, проте особисто я не уявляю, як можна перемогти лікантропа за допомогою холодної зброї. Ці істоти надзвичайно сильні, швидкі й кровожерливі. І ще…
Семен вирішив, що з нього досить.
– Дякую, Микито, – сказав він. – Мені потрібно обдумати усе почуте.
– Але…
– Мені справді дуже цікаво було дізнатись про праці усіх цих шановних людей, проте не варто заглиблюватись у версію надто глибоко. Так легко піти хибним слідом, мій друже.
Микита ображено засопів і замовк. Загін ротмістра Мацейовського нарешті залишив позаду лісову частину шляху і виїхав у поле, де одразу ж потрапив під промені палючого сонця. Семен дещо відстав від решти супутників і заглибився в думки. Він і справді почув від Микити багато нового для себе про містичних перевертнів, проте вирішив не робити передчасних висновків. Натомість спробував перевести думки у менш практичне русло.
Природа буяла сотнями відтінків зелені. Дике Поле з його небезпекою від татар і різномастих здобичників без роду й племені залишилось позаду. Зараз вони простували Брацлавщиною до жаданого усіма Меджибожа, де перебував Адам Ієронім Сенявський, а на Семена і Микиту очікувала важка й небезпечна робота. Згідно з розрахунками Семена, до мети подорожі залишалось не більше двадцяти миль. Семен незчувся, як його обступили спогади. Спогади про роки, що їх залишив позаду так, як зараз залишав за плечима довгі версти шляху. Як же все починалось?
Розділ IX
Минуло п’ятнадцять років від пори, коли Семен Ольховський, покинувши батьківський дім, почав здобувати кусень хліба у дещо незвичний для своїх часів спосіб. Хоча, слід зауважити, на початку кар’єри молодий пан Ольховський йшов традиційним для багатьох сучасників шляхом. Старий Петро Ольховський, яскравий представник православної околичної шляхти29 з провінційної Теребовлі, зміг дати єдиному сину добру освіту. Для здобуття останньої того було відправлено у київську бурсу, де Семен, подібно до десятків інших козацьких і шляхетських дітей, мав гризти граніт науки. А коли тому виповнилось вісімнадцять, звелів, як було заведено, забути дурню, що читав її молодий Ольховський у церковних книжках. Натомість дав у руки свою стару шаблю в потертих піхвах і мовив:
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
1
Ключ – у Речі Посполитій XVII сторіччя територіально-адміністративна одиниця. Землі ключа були власністю корони або певного феодала. Кілька ключів утворювали староство. У свою чергу поділялись на фільварки – більш дрібні територіально-адміністративні одиниці.
2
Так у Речі Посполитій XVII сторіччя називали угорське вино.
3
Донжон – найбільша вежа у плануванні середньовічних фортець. Використовувались для проживання, а також у якості останньої лінії захисту під час облоги.
4
У Речі Посполитій, на відміну від решти Європи, гусари були не легкою кавалерією, а найбільш важко озброєним підрозділом. Ці нащадки середньовічної лицарської кінноти мали схожі на своїх попередників обладунки й тактику дій у бою.
5
Пахолок – дослівно: підліток, хлопчик. У лицарській кавалерії Речі Посполитої боєць, який перебував у почту шляхетного лицаря «військового товариша».
6
Елмань – розширення клинка шаблі у верхній його третині. Слугувало для підсилення удару, а також для розміщення ще однієї ріжучої кромки.
7
Базавлук – острів у нижній течії Дніпра. Тут у 1593— 1638 роках розташовувалась Запорізька Січ.
8
Талер – срібна монета.
9
Дукат – золота монета.
10
Річ Посполита – держава, що існувала в період з 1569 року до кінця XVIII сторіччя на території сучасних Польщі, України, Білорусії та країн Балтії.
11
Дике Поле – назва історичної місцевості на сході України, яка на початку XVII сторіччя була малозаселеною.
12
Чамбул – загін татарської кінноти.
13
Перекоп – вузька смуга суходолу, що сполучає Кримський півострів з материком.
14
Карабела – тип шаблі, який був розповсюджений серед запорізького козацтва і польської шляхти у XVII сторіччі.
15
Чайка – бойовий човен приблизно 20—24 метри завдовжки. Мав як вітрильну оснастку, так і можливість ходу на веслах. Містив команду, що складалася з півсотні козаків і використовувався для атак на Османську імперію і Кримське ханство.
16
Бейлер-бей – в Османській імперії голова провінції.
17
Армата – застаріла назва артилерії.
18
Дука – так у козацькому середовищі називали заможних людей.
19
Бандолет – старовинна вогнепальна зброя, великий пістолет або короткий карабін. Використовувався в кавалерійських підрозділах Речі Посполитої.
20
Форейтор – помічник кучера. У випадку, коли коні були запряжені цугом і останній не діставав до передніх батогом, допомагав йому тримати упряж у покорі.
21
Кабиця – відкрита піч, вогнище з димарем. Використовувалась у Запорізькій Січі для приготування їжі.
22
Військовий довбиш – у Запорізькій Січі виборна старшинська посада. Відповідав за литаври, за допомогою яких скликалась військова рада.
23
Литаври.
24
Ротмістр – військове звання, командир підрозділу, хоругви.
25
Леліва – шляхетський герб, який виник на початку XIV сторіччя. Використовувався родиною магнатів Сенявських, а також кількома сотнями інших родин польсько-литовської, а також української шляхти.
26
Каштелян – у Речі Посполитій королівський службовець, який управляв замком і землями навколо нього.
27
Чорний шлях – стародавній торгівельний шлях.
28
Лікантропія (грецьк.) – міфічна здатність перетворення людини на вовка.
29
Околична шляхта – у Речі Посполитій XVII – сторіччя соціальна група привілейованого дворянства, що втратило власні статки й земельні маєтки, і жило головним чином з військової служби при більш заможній частині нобілітету.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги