– Ми з неi на весiллi з Вiталiною пили. Теща колишня подарувала.
Поставив ii акуратно перед солдатом, який онiмiв вiд здивування.
Собi Сергiйович звичайну чарку дiстав. Але спочатку налив гостю i заграла кришталева туфелька радiсною жовтизною настоянки.
– Давай вип’емо за те, щоб усе це на хрiн швидше скiнчилося!
– Вiйна, чи що? – уточнив солдат.
– Ну так!
– Згоден! – закивав Петро. Узяв правицею високий тонкий кришталевий каблук, як ручку келиха, насилу й обережно до рота туфельку пiднiс i зачекав трохи, намагаючись зрозумiти, до якоi частини кришталевоi туфельки можна вустами прикластися. Нахилив туфельку так, щоб п’ята внизу опинилася. Перелилася настоянка туди, i випив ii Петро з «п’яти» повiльно, солодким смаком меду насолоджуючись.
Провiв Сергiйович гостя до межi городу. А коли солдат уже крокiв десять полем зробив, згадав любитель яечних макаронiв про лiгво снайпера. Згадав, гукнув солдата, щоб повернувся той. І повiв його Сергiйович межами городiв до того мiсця. Показав.
– Днями знайшов! – сказав. – Ось, думав попередити тебе! Солдат, який мить тому Сергiйовичу напiдпитку видавався, враз протверезiв.
– Дякую, Сергiйович! – промовив вiн повiльно i серйозно.
Потiм руку потис i прямо вiд снайперськоi позицii вниз полем пiшов. Не пригинаючись, не схиляючи голови, безстрашно.
Дивився Сергiйович йому вслiд, доки не розмила солдата нiчна сiрiсть, доки не зник вiн у нiй. Настрiй Сергiйовича на нiч тихо-радiсним став. Принесенi солдатом у наплiчнику крупи i консерви на пiдвiконнi розставив: там i прохолоднiше, i мишi не дiстануть. А потiм у буржуйку вугiлля додав та спати влiгся.
17
Сергiйович снiгопад випадково помiтив. Перед тим, як будильник накрутити на нiч та свiчки загасити, припав вiн до вiкна i видалася йому темрява завiконна живою. Це тому, що зазвичай темрява мовчить, а тут нiби розмову вiддалену, склом притишену, вiн почув. Зрозумiв, звичайно, що це снiг шурхотить, зрозумiв, що снiжинки, якi у густiй темрявi падають, одна одноi торкаються. Зрозумiв, але щоб переконатися, не вдягаючись i лише на мить надвiр визирнув. І одразу ж почув, як вхiднi дверi, якi вiн вiд себе штовхнув, стесали з порога свiжу снiгову пляму i провели красиве снiгове циркульне пiвколо на порозi заснiженому.
Одразу ж закрив Сергiйович дверi i замкнув усi ii засуви, щоб уночi себе безпечнiше вiдчувати. Загасив свiчки. Закрив очi i випав на всю нiч iз життя. А коли вiдкрив iх знову – у хатi прохолодно було, а за вiкном новий ранок сiрiв.
«Нагодував» Сергiйович буржуйку вугiллям. Зверху на неi чайник з водою поставив, розумiючи, що швидко вiн не закипить. Але нiчого! Є у Сергiйовича i час, i терпiння, i вугiлля! До весни точно вистачить! А може, i до лiта, якщо весна холодною i затяжною буде. Усього вистачить! І вугiлля, i терпiння! А часу тим бiльше! Вiн тепер його власний! Доки живий!
Пригадалося, як пару днiв тому солдату Петру вiн альбом з фотографiями батька i його моторолера з коляскою показував. Йому показував, а сам не дивився! А тепер ось захотiлося. До чаю! Нiби солодке. А чому «нiби»? Спогади – вони i е тi солодощi, якi без цукру життя смачнiшим роблять! Фотографii ж усi старi, мирнi! Довоеннi! Вiд пiслявоенних батькiвських до довоенних своiх. Там i Вiталiна з донечкою, i весiлля сусiдське, i виiзд у Слов’яногорськ на з’iзд пасiчникiв!
Виклав Сергiйович на стiл обидва альбоми. І коли, нарештi, прийшов час чаювання, став вiн перший альбом гортати. Знову затримав погляд на моторолерi з коляскою, який тепер десь у Росii iздить. Кумедний транспорт, що не кажи! Недарма нiхто не вiрить, що моторолер з коляскою взагалi iснуе! Щось у ньому вiд iграшки дитячоi е! На наступнiй сторiнцi альбому батько з матiр’ю, нiби i не старi, але вже зношенi, iз поглядами згаслими. Дурнуватi роботи вони мали. Мати комiрницею у районнiй лiкарнi працювала.
Коловорот бiлизни у лiкарнi контролювала, адже вона весь час до неi поверталася: хворого пiдлiкували чи навпаки, до моргу вiдвезли, бiлизну в прання з дезiнфекцiею, потiм у прасування, потiк до неi, а вiд неi зворотно на лiжка для нових хворих. А батько все життя маленьку технiку полюбляв, а для заробiтку доводилося на великiй iздити. Вiн навiть признавався синовi своему, що страшно йому за кермом КамАЗа сидiти, що боiться кого-небудь на дорозi вбити. «Машина ж важка, незграбна!» – повторював вiн часто. Ось на моторолерi з коляскою йому було за щастя проiхатися!
Матiр iнодi з вiтерцем з лiкарнi додому забирав. А помер якраз як тi, що чогось усе життя бояться: вiд iнфаркту. Вiн навiть i не зрозумiв, що у нього iнфаркт. Тому i злякатися не встиг. Нiхто не зрозумiв. Навiть фельдшерка сiльська, по яку мама, як батьковi погано стало, збiгала. Тiльки потiм лiкарi сказали, у чому справа. Добре, що батьки до вiйни не дожили. І лежать тепер разом за церквою розбомбленою не знаючи, що над ними на землi дiеться!
Наступнi сторiнки фотоальбому настрiй Сергiйовича на краще перемiнили. Там вже вiн у своiй стихii опинився, серед таких, як i вiн сам, пасiчникiв. Їх прощальний пiкнiк на рiчцi. Вечiр бiля багаття. Сусiди по кiмнатi – Ахтем з Криму, з-пiд Бахчисарая, Гриша з Бiлоi Церкви. Гарно i весело iм було утрьох, i кiмнатка пансiонату, у якому усiх учасникiв з’iзду розмiстили, хоч i була маленькою, але тiсною не здавалася. Десь у записнiй книжцi й адреси iх е з телефонами!
Ось закiнчиться вiйна, треба буде зв’язатися! А ще краще побачитися! Може, новий з’iзд зберуть i запросять його знову? Тiльки вiд кого вiн поiде? Вiд обласноi спiлки пасiчникiв навряд чи! Яка тепер спiлка у Донецьку? А якщо i е, то тепер не обласна, а «республiканська», а значить, вiн уже не в ii складi. А якщо та частина областi, що в Украiнi залишилася i своею столицею Марiуполь обрала, то, можливо, там тепер нова спiлка пасiчникiв засiдае! Тiльки вiн же нiби i не в «республiцi», i не в краiнi. У сiрiй зонi вiн, а у сiрих зонах столиць не бувае!
Знову засумувалося Сергiйовичу. І раптом стукiт у дверi голосний.
Здригнувся вiн, але поспiшати до дверей не став. Спочатку фотоальбоми на мiсце повернув, поклав iх зверху на велику iнкрустовану шкатулку. Щiльно дверцята шафи прикрив.
– Чого так довго? – замiсть «здрасте» спитав Пашка, до хати заходячи.
Слiдом за ним увiйшов незнайомий Сергiйовичу чоловiк рокiв п’ятдесяти у камуфляжних штанах теплих i у чорнiй брезентовiй куртцi, дутiй вiд додаткового пiдшитого утеплювача – чи то штуч-ного хутра, чи то якогось ворсистого полотна.
Закрив за ними Сергiйович дверi. Озирнувся до гостей здивовано, не розумiючи причини iх приходу.
– А що трапилося? – спитав вiн строго у Пашки, не дивлячись на незнайомця.
– Що трапилося? – ледь чи не радiсно здивувався той. – Ти чого, Серий? У календар не дивишся? Сьогоднi ж День Радянськоi армii! Двадцять трете лютого! Ось, прийшли тебе привiтати! Ти ж служив?
– Ну, служив, – Сергiйович кивнув. – Водiем-механiком. Але ж це коли було!
У руках у Пашки блиснула пляшка горiлки. Заходив вiн наче без неi. Мабуть, з кишенi кожуха дiстав. Сергiйович перевiв погляд на другого гостя, йому невiдомого.
– Це Владлен, – представив його Пашка. – Товариш мiй… то що, вiдзначимо? Ми подумали, що удвох неправильно вiдзначати! Якщо ми утрьох можемо!
У Владлена, круглолицього, з родимкою на лiвiй щоцi i з густими, але акуратно пiдстриженими вусами, обидвi бiчнi кишенi куртки брезентовоi вiдстовбурчувалися так, нiби у кожнiй з них по лiтровiй банцi лежало.
Гiсть, нiби помiтивши цiкавiсть хазяiна дому до своiх кишень, витягнув звiдти два згортки.
– Ми ж не з пустими руками, – сказав вiн, озираючись у пошуках столу.
Довелося Сергiйовичу на стiл посуд i ножi-виделки дiставати. Із згорткiв ковбасу напiвкопчену, хлiб i сало витягли.
– Ну огiрки-помiдори солонi у тебе ж е? – спитав Пашка, вiшаючи кожуха на спинку обраного для себе стiльця.
– Є, е, – закивав Сергiйович.
Але найперше чарки з серванта дiстав.
– Серий, може, гостю у кришталеву «туфельку» наллеш? Заради смiху? – запропонував Пашка.
Сергiйович озирнувся i погляд його миттево стер з обличчя Пашкиного хитру усмiшку.
– Хай стоiть на мiсцi, – суворо сказав Сергiйович, – це весiльний подарунок, а не гранчак!
Нарiзав пасiчник ковбаси i сала, солянку повну солi на стiл поставив. Лiтровку огiркiв солоних вiдкрив i пiвлiтрову банку помiдорiв також. Пашка чарки казенкою наповнив. Вiн же, Пашка, i тост перший сказав: «За Радянську армiю!», потiм всi трое випили.
– Ти ж не служив, – жуючи шматок ковбаси, повернувся до Пашки Сергiйович. – Чого це тебе за армiю пити потягло?
– Так це ж за захисникiв! Ось за таких, як вiн! – Пашка показав поглядом на Владлена. Владлен кивнув, згоду зi словами Пашки показуючи. Вiн ще жодного слова у домi Сергiйовича не промовив i тому хазяiн дому почував себе незатишно. Людина ж себе не тiльки обличчям показуе, а i голосом чи хоча б п’яною пiснею! Недарма ж будь-якi нормальнi посиденьки пiснями закiнчуються! Та не п’янi ж вони ще.
– А ви звiдки? – Сергiйович подивився Владленовi в очi i кивнув у бiк вiкна.
– Твое вiкно не туди виходить, – вставив Пашка. – Вiн з мого боку, звiдти!
– Та я взагалi-то з Сибiру, – заговорив, нарештi, гiсть. – Добровiльно приiхав. Щоб вас захищати.
– Із Сибiру, – протягнув Сергiйович у задумi.
– Так, – пiдтвердив Владлен. – У нас зараз холоднiше, нiж у вас! Та i красивiше у нас!
