Десь ген далеко ухкали гармати. Чути iх було Сергiйовичу лише якщо вiн хотiв iх почути. А щойно до думок своiх повернувся, на провулок Мiчурiна звертаючи, так i зникло iх ухкання, розчинилося у тишi без слiду.
Права нога раптом у колiнi занила, коли у двiр до Пашки зайшов вiн. Останнi кроки до порога вираз обличчя його змiнили: скривилися його вуста вiд болю.
Гримнув кулаком у дверi. Звiдти – тиша. Пригадав, як i минулого разу довелося йому хвилину чи двi чекати, поки вiдкрие. Проте тодi вiн одразу з’явився за дверима. А потiм вiдiйшов, так i не вiдчинивши спочатку. А зараз навiть не питае, хто там?
Вдарив об дверi Сергiйович ще тричi. Знову жодноi вiдповiдi. За ручку потягнув – зачиненi дверi, i зачиненi на врiзний замок, а не на гачок чи клямку зсередини.
– Пiшов?
Озирнувся. Куди тут iти? Хiба що вулицею прогулятися?
Вийшов, накульгуючи, за хвiртку. В обидвi боки подивився – тиша i безлюддя.
«А може?… – закралася в голову потаемна думка. – Може, вiн…»
І хоча думка не договорилася, зрозумiв Сергiйович, до чого вона хилить. Повернувся у двiр, пройшов за хату, вийшов у сад i побачив перед собою у снiгу стежку витоптану, що вела через сад у город. Пiшов вiн по нiй далi. Зупинився на межi городу, що переходив у поле, яке ледь спускалося, а потiм вгору здiймалося до Каруселiна, туди, де «Донецька республiка» свою оборону тримае.
«Ось звiдкiля вiн хлiб носить! – зрозумiв Сергiйович i хмикнув. – І не боiться ж, дурень, що у якогось снайпера може око засльозитися чи палець на гачку засвербить?»
І тут iнший, страшнiший здогад вколов його думки!
«А може, вiн i е той снайпер? – пригадалося Сергiйовичу лiгво солом’яне i гiльзи бiля його узголiв’я на снiгу. – Тому i не боiться! Вони ж по своiм не стрiляють!»
Холодно стало Сергiйовичу на межi городу Пашкиного стояти. Здалося, що звiдти, з Каруселiна морозний вiтер дме.
Повернувся Сергiйович до Пашкиноi хати. Праве колiно все нило. І в боцi правому щось поколювало. Пiднiс вiн руку до правого боку i посмiхнувся – там у кишенi будильник лежить, то вiн залiзним заднiм пиптиком для переводу стрiлок i поколюе!
Пригадав Сергiйович Пашкин настiнний годинник з гирками. Добре Пашцi, нiчого накручувати не треба, просто потягнув гирку догори пiд коробку i ходить вiн собi далi, слухняно i злагоджено.
Пiдкотив Сергiйович пеньок для розколювання дров пiд стiну до вiкна, залiз на нього i всередину заглянув. Годинник якраз на стiнi праворуч виявився. Через зовнiшню сонячну яскравiсть усерединi дому темнувато було, але час на годиннику змiг вiн роздивитися – за чверть перша. Дiстав будильник, виставив стрiлки по-новому i накрутив. Потiм будильник, що цокав, до кишенi засунув, пенька на мiсце вiдкотив i подибав, накульгуючи, назад.
16
Вiдновлений час дав лад у головi Сергiйовича, всi думки його заспокоiв, окрiм однiеi: про те, що сам Пашка i може тим снайпером виявитися, що по украiнським позицiям з iхнього села стрiляе. І думка ця, як вiд неi Сергiйович не вiдмахувався, звучала все iмовiрнiше. Адже живеться Пашцi краще, нiж Сергiйовичу, хоча живуть вони в однакових нiбито умовах i на схожих вулицях у одному ж таки Богом i людьми покинутому через вiйну селi. Тiльки ось у Пашки двi буржуйки в хатi i то батон свiжий, то сало, то мобiльник заряджений! Звiдкiлясь же вiн то все мае? Явно ж, не вiд баптистiв! Адже якби допомогу привозили, то i йому, Сергiйовичу, перепадало б! Але iжа – iжею! А ось з електрикою як? Електрику як макарони чи цукор баптисти не розвозять! По електрику ходити треба! А де найближча електрика? У Каруселiнi, туди, куди з двору Пашкиного через сад, город i поле стежка протоптана!
Думки Сергiйовича раптом «сплигнули» з електрики i на його власний мобiльник перескочили, який десь там, за городом Сергiйовича i ген за полем в украiнських солдатiв заряджаеться. Та чому заряджаеться? Заряджений давно. Просто нагоди чекае, щоб до хазяiна повернутися. Згадав Сергiйович слова солдата Петра про ганчiрку на крайньому деревi у саду, як знак того, що допомога потрiбна. «А як ганчiрки не вивiшу, то i телефон вiн мiй не принесе?» – подумав насмiшкувато. І тут же сам на свою насмiшку думками спротивився. Що ж це, Петро мае через мобiльник пiд кулями снайпера полем до нього йти? А якщо вб’ють? На чию совiсть смерть ляже?
Зникла насмiшка з вуст. Серйознiше i похмурiше обличчя стало. Зрозумiв Сергiйович, що за перехiд заснiженого поля можна життям заплатити! Он той, що з сережкою у вусi, вiн же перейшов! А за вiкном ще свiтло, але сонце нiби виснажилося. Нiби як напруга у нього, у сонця, впала, як ранiше постiйно у селi траплялося: то лампочка в люстрi на всю горить, то гасне раптом, i лише спiралька червона усерединi скляноi колби свiтиться, що нiби показуе: електрика е, але надто мало ii, щоб лампа свiтлом iз внутрiшнiм домашнiм свiтом дiлилася!
Полiз Сергiйович до шафи, завмер на мить, погляд на «мурашинiй» сукнi спинив. Потiм iншi дверцята вiдкрив та на полицi ганчiрки рiзнi руками перебрав, роздивляючись. Знайшов бiлого кухонного рушника. Вийшов з дому. Заскрипiв снiг пiд ногами. Зупинився на межi саду. Звiдси до кiнця городу, за яким поле, метрiв зо двiстi буде. Вибрав яблуню. Прив’язав до ii гiлки рушника бiлого. Озирнувся, подивився на горизонт, який через схожiсть кольору поля i неба майже не вирiзнявся.
«Як же вiн ii звiдтам розгледить?» – засумнiвався. Подивився на почеплений рушник i зiтхнув тяжко? Вже з цiеi вiдстанi майже губився рушник серед стовбурiв яблунь та абрикос.
«Але ж сказав, щоб почепив! – подумав. – Значить, побачить! У них там бiноклi вiйськовi, вони потужнiшi, нiж Пашкин!»
Повернувся до хати. Вечерю собi простеньку зготував – пшоно зварив. Доки iв, на будильник поглядав. Будильник тепер на почесному мiсцi посеред столу стояв. Поряд iз свiчкою. Стояв i цокав заспокiйливо. Цокiт його у тишу домашню вливався. Тиша тут – як величезна сулiя з товстими скляними стiнками. У неi багато вмiщаеться, i якщо вухо до горлечка прикласти, то можна ii на цi звуки невловимi, важко i прискiпливо, але все-таки роздiлити. Але це зараз, коли лютий надворi, тиша така повiльна i дрiбна, як пил повiтряний на осоннi! А мине ще мiсяць, чи навiть менше, i випустить вiн до цiеi тишi бджiл цiлу армiю. А якщо по-вiйськовому говорити – воно нiби i саме напрошуеться, це порiвняння – то випустить вiн на дико чи органiзовано розквiтлi поля шiсть полкiв бджолиних. Адже чим вулик не полк? Чим не казарма? Посмiхнувся Сергiйович своiм думкам. Занурився у мрii про близьку весну. А коли вiдпустили вони, глянув у вiкно – а там вже сутiнки. І свiчцi на столi все важче кiмнату освiтлювати. Темiнь настае, через вiкна вона всередину хати лiзе!
Зрозумiв тут Сергiйович, що вiн не просто за столом сидить, на солдата чекае. Той iз зарядженим телефоном прийти мае. Досипав пасiчник вугiлля в буржуйку. Надвiр вийшов. Постояв, голову до зiрок пiдняв. Уявив собi, як ось у хвiртцi, що з саду до двору, солдат Петро заходить. Мабуть, втомлений. Адже вiдстань мiж позицiями перед Жданiвкою i Малою Староградiвкою пiшки не близький свiт. А якщо ногами тупцяти, та полем, по снiговiй корi – обов’язково втомишся! А тут ще не просто iти треба, i йти i боятися водночас. Усяке ж трапитися може, коли на виду, вiдкритою мiсцевiстю iдеш!
«А як вiн зараз поле переходить, а його вже снайпер той, що на сiнi лежить на межi городу Крупiних, вичiкуе?» – злякався Сергiйович.
І вiд цiеi думки одразу холодно стало. Поспiшив Сергiйович до церкви, туди, де лiгво снайпера виявив. Думки притишив, щоб бiльше його не лякали. Йшов у темнотi та тишi.
Перед хвiрткою у двiр Крупiних зупинився. Прислухався. Така ж тиша, що й у його дворi. Але ж на слух не визначиш: е поряд снайпер чи нема його? Його тiльки навiч визначити можна!
Обережно вiдчинив Сергiйович хвiртку, за хату пройшов, до саду. Бiля останнього ряду дерев завмер, у город заснiжений вдивляючись. Нiби й бачив вiн цю пляму сiна. У темнотi на снiгу вона сiрою здавалася. Але ж у темнотi очам i обманутися можна, очi часто не бачать, а додумують не повнiстю побачене. А людина звикла iм вiрити, навiть якщо пiдслiпувата сама чи видимiсть перед нею сумнiвна через природу або дим.
Затамувавши подих, присiв Сергiйович навпочiпки, i як качка, хитаючись, став уперед, до межi городу Крупiних просуватися. Знову праве колiно занило, та не було у нього бажання на його ниття увагу звертати. Бiля позицii снайперськоi зiтхнув з полегшенням- – нiкого! Лише сiно та тi самi гiльзи на снiгу.
«А якби там снайпер лежав, та до того ж не Пашка, а хтось iнший? – подумав раптом Сергiйович, вiдчувши тремтiння колiн. – Що б я йому сказав? Попросив би, щоб той у солдата не стрiляв? Бо солдат менi мобiльник заряджений несе? Ну й дурень же я! Чого я сюди приперся?» Вiдчув себе Сергiйович найдурнiшим з дурнiв. Далi навiть думати стало боязко. Але уява перелякана вже вклала Пашку у снайперське лiгво. І ось нiби бачив тепер Сергiйович перед собою «ворога дитинства», який лежить у кожусi з високо пiднятим комiром. Бачив, i вiдчував, як переляк його тiло покидае. Адже що Пашка? Не прислухаеться до прохання Сергiйовича, який йому i мед дарував, i вiкна склити допомагав? Як це не прислухаеться?! Не може такого бути! Нi, Пашка-снайпер до прохання Сергiйовича з повагою поставиться i гвинтiвку свою з оптичним прицiлом на снiг опустить чи взагалi одразу пiднiметься i додому до себе на вулицю Шевченка пiде! Може, навiть зрадiе, що не треба у темнотi i холодi на сiнi лежати i чекати, доки якийсь украiнський солдат у прицiл гвинтiвки втрапить!
Повернувшись додому, всiвся Сергiйович бiля буржуйки. Спочатку вдягнений посидiв, усiм тiлом крiзь одяг приемне тепло вбираючи. Потiм куртку зняв, роззувся. Нарештi, досяг вiн взаемноi температурноi зручностi повiтря i тiла. Але це ж нiяке не щастя, а просто повернення до домашнього затишку. Затишок цей, звичайно, навiть усiеi його великоi кiмнати не охоплював. Як i свiчка не сягала своiм вогником стiн i закуткiв. Але навiщо йому стiни i закутки? Ноги вже вивчили радiус затишку, у центрi якого буржуйка стояла. За цей радiус вiн тiльки за потреби виходив: щось дiстати, перекласти, узяти.
Тричi у дверi чиясь рука вдарила.
– Хто там? – крикнув Сергiйович.
Нiби i вiдповiли за дверима, але якось нечiтко i неголосно.
«Не Пашка», – зрозумiв хазяiн дому.
Вiдчинив. На порозi Петро у камуфляжi, на плечi автомат, бiля нiг – наплiчник.
Кивнув йому Сергiйович, посунувся, пропускаючи гостя всередину.
– А чого ж зимового камуфляжу не дають? – спитав. – У бiлому було б безпечнiше!
– Та все одно темно, – проговорив Петро. – Що у вас трапилося?
– Нiчого, – Сергiйович плечима здвигнув, дивлячись, як гiсть високi вiйськовi черевики розшнуровуе. – Я ось макаронiв вiдварив. Зараз тобi з яйцем пiдсмажу!
– А я думав, ви голодуете! Їжу принiс, – нiби розчаровано промовив солдат.
– Позавчора голодував, вчора у Свiтле ходив мед на яйця мiняти. Завтра – хто знае? Ти проходь, бiля пiчки сiдай, грiйся!
Усiвся солдат на стiлець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо пiд дверцята пiднiс. Сергiйович по дну гарячоi сковорiдки вилкою iз салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.
Пiд шкварчання iжi, що готувалася, наповнилося повiтря смачним, солонуватим ароматом. Петро посмiхнувся. Сергiйович, розмiшуючи макарони з яйцем дерев’яною ложкою, до макаронiв придивився. Замислився? А чи вистачить iх на двох?
– Може, настоянки медовоi? – запропонував вiн солдатовi, коли той вже за столом iжу наминав.
– Нi, дякую! Чаю б краще! – вiдповiв солдат.
Поставив хазяiн дому на буржуйку чайник.
– А вас там хоч годують, в окопах? – спитав, знову до столу сiдаючи.
– Годують, – Петро пiдняв погляд на Сергiйовича. – Та i не сидимо ми весь час в окопах. У нас там блiндажi хорошi, i пару хат кинутих у селi зайняли. Там все е! Навiть банька.
