– Ага, значить, надовго? – вирвалося у Сергiйовича двозначне питання.
Солдат знизав плечима.
– Як на мене, то краще б дома сидiти! Менi вiдпустку обiцяли, п’ять днiв. Дружину, дiтей побачити!
– А звати iх як? – поцiкавився хазяiн дому.
– Дружину – Света, дочку – Галюня, а син – Іван!
– Гарнi iмена, – промовив у задумi Сергiйович. – Менi такi подобаються. Дiтям iмена сам вибирав?
– Нi, ми удвох з дружиною. Одразу погодилися!
– Пощастило, значить, тобi з дружиною! А у нас не вийшло.
– Що не вийшло?
– Та так вибрати доньцi iм’я, щоб i я згодився, i вона.
– І як же назвали?
– Анжелiка тепер. А спочатку я ii Свiтланою зареестрував. Але дружина, коли поiхали вони вiд мене, наново ii перейменувала.
– Так, якесь iм’я для вашоi мiсцевостi не пiдходяще, – погодився Петро. – Для мiста ще згодиться, там на iмена нiхто уваги не звертае. А у вас тут так сiро! І якщо на сiрому фонi таке iм’я яскраве…
– Ну знаеш, – здивувався Сергiйович. – Сiре також яскравим бувае. Багато ти знаеш про сiре! Я он можу вiдтiнкiв двадцять сiрого розрiзнити. Був би бiльш освiченим, я б iм особливi назви придумав, як окремим кольорам! І не все у нас тут сiре! У мене он у гаражi «жигуль» зелений стоiть! «Четвiрка»!
– Що, не вiджали? – тепер настала черга дивуватися солдатовi. Але здивувався вiн благодушно, нiби за хазяiна дому порадiв.
– А нiкому було вiджимати! – вiдповiв Сергiйович. – Удвох ми тут лишилися, а Пашцi-сусiду вiн i на хрiн не потрiбен. Вiн i кермувати не вмiе. Та i не бандит вiн! Це батi моему дякувати, що при машинi я! Вiн менi у спадок моторолер з коляскою залишив. Став я його продавати, так за ним покупець iз самого Таганрога приiхав! І менi натомiсть машину купив!
– Та не бувае моторолерiв iз коляскою! – посмiхнувся Петро, нiби хазяiна дому на дитячiй брехнi пiдловив.
– Багато ти знаеш про моторолери! «Вятка 200-К»! Чув про такий? Покупець сказав, що рiдкiсний! Та ще й на ходу! Я можу тобi фотографii показати!
Пiдскочив збуджений Сергiйович, до серванта пiдiйшов, правi нижнi дверцята вiдкрив. Виклав велику iнкрустовану шкатулку на пiдлогу, витягнув два фотоальбоми. Став перший гортати. Повернувся з ним, розкритим. Перед солдатом на стiл опустив.
– Ось, дивися! Дивися, а я поки чаю зроблю!
– Ну так, – здивовано видихнув солдат. – Таких не бачив! Не доiжджали вони, видно, до нас! Цiкава штуковина!!!
Петро кинув оком на велику, iз незвичайним вiзерунком iнкрустовану шкатулку на пiдлозi пiд сервантом.
– А там що? Теж фотографii? – поцiкавився.
– Нi! – Сергiйович нахилився, повернув шкатулку на мiсце i закрив дверцята.
– Красива шкатулка! – зi знанням справи промовив солдат.
– Сам зробив, – прохолодно вiдповiв Сергiйович. – Захоплювався ранiше такими штуками. Я ж, коли школярем був, кiлька разiв у обласних та районних олiмпiадах з ручноi працi перемагав.
– Це добре, коли у мужика руки iз правильного мiсця ростуть, – ледь чи не iз заздрiстю вирвалося у Петра. – У мене з деревом не склалося. А от велiки ремонтувати вмiю!
– А що там у вас, в Украiнi? Якi новини? – у голосi Сергiйовича нотки втоми зазвучали. Нiби вже i не цiкаво йому було розмову продовжувати.
– Новини? Та нiчого нового! По всiй краiнi мiста i вулицi перейменовують! Нiби iнших проблем нема! – махнув рукою Петро. – А це ж скiльки роботи! Плюс саботаж на мiсцях. Люди вiдмовляються таблички з вулиць знiмати! Вимагають, щоб залишили. Іншi вимагають, щоб прапор перевернули. А як на мене, я б спочатку краiну перейменував…
– А як би ти ii перейменував? – пожвавився, здивований почутим хазяiн дому.
– Ну як? Не знаю, я не полiтик! Ну, в Украiнську Народну Республiку, наприклад! – невпевнено припустив солдат.
– У «народну» не треба, – замотав Сергiйович головою. – Одразу до влади дурнi i бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?
– Я? – перепитав Петро i провiв пальцями по щоцi. – Та чекаю, коли волонтери новi станки одноразовi привезуть.
– Почекай! – Сергiйович знову пiднявся, до серванта вiдiйшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.
– Ось вiзьми! Електрична! Хоч i стара, але працюе, як комбайн. Нiчого не пропускае.
Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусi: «Харкiв».
– Менi вона нi до чого. Електрики все одно нема!
– Дякую, я потiм поверну! – пообiцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очi його загорiлися, нiби згадав щось важливе. – До речi, убитого, що на полi лежав, забрав хтось. Мабуть, «сепари» iз Каруселiна! Нема його бiльше на полi!
Хмикнув Сергiйович.
– Я його забрав, – сказав. – Снiгом накрив. Лежить вiн там, бiдний!
– Да? – здивувався солдат. – Ну ви рисковий! Могли б i вистрiлить, якби помiтили!
– А я вночi, коли всi спали!
Випили вони чаю з медом. І тут Сергiйович про свiй мобiльник згадав. Спитав Петра.
– Так, зарядив! Давно! Ось вiн! – виклав вiн i зарядку, i сам телефон з кишенi куртки. – І ось, про всяк випадок, мiй номер! – додав вiн до телефону папiрець. – Тепер можна не ганчiрку вiшати, а «есемеску» посилати, чи навiть подзвонити, коли щось термiнове!
– Дякую, – сказав Сергiйович. – Ти – людина слова! Тут таких цiнують! Може, все-таки трохи настоянки медовоi на дорогу вип’еш? Щоб теплiше було.
Сергiйович у очах солдата боротьбу сумнiвiв i бажань помiтив.
– Вiд п’ятдесяти грамiв ще нiхто не сп’янiв! І я з тобою вип’ю, щоб не думав, що там отрута! Я сам рiдко п’ю…
– Ну добре, – махнув рукою Петро, вiддався на милiсть хазяiна. Дiстав Сергiйович пляшку.
– Я тобi зараз такий посуд дам, з якого ти ще в життi не пив! – примовляв вiн, верхнi дверцята серванта вiдкриваючи.
Вийняв звiдти кришталеву туфельку.
