banner banner banner
Сірі бджоли
Сірі бджоли
Оценить:
 Рейтинг: 0

Сірі бджоли


Попереду вогнi Свiтлого з’явилися. Зупинився на мить Сергiйович. Вiдчув вагу наплiчника на спинi. Потер рукавицями щоки, стираючи з них «налиплий» за дорогу морозець.

– Ти чого це знову? – здивувалася баба Настя, як дверi йому вiдчинила. З-за ii спини знайомий шум долинув. – Забув щось?

– Я це, вiддати забув! – Сергiйович подивився на хазяйку дому так, нiби вона мала б його i без слiв зрозумiти. – До тебе дiтлахи заходили, коли я борщ iв! Це ж сусiдськi?

– Ну так, Валiни!

– А ти скажи, де вони живуть! Я iм гостинцiв принiс!

– Ну ти й дурень, – розвела руками баба Настя. – Не мiг завтра прийти? Чого тебе назад потемки понесло?

– Ну, я… – спробував пояснити Сергiйович, та у думках розгубився. – Сам не знаю. Гарно у вас, свiтло у вiкнах! Електрика. Он i телевiзор у тебе працюе! – вiн упiзнав, нарештi, шум iз-за спини хазяйки дому, що до вух долинав.

– То ти що, за телевiзором знудився? Ой, бiдолашка, – похитала вона скрушно головою. Йому навiть здалося, що в очах у старенькоi сльози спiвчуття зблиснули. – Це ж ти три роки без телевiзора! Батюшки! Яка ж то мука! Та заходь скорiше, заходь! – пiдганяла во-на його.

– Нi, давай спочатку я дiтям цукерки вiднесу, а потiм уже зайду! – проговорив вiн м’яко.

– Праворуч по вулицi друга хата. Там бiля хвiртки на парканi дерев’яна зiрка прибита – у них дiд у вiйну з фашистами загинув. Вона ранiше червона була, а тепер сiра, як паркан.

Пройшов Сергiйович правою стороною вулицi до дерев’яноi зiрки бiля хвiртки. До двору увiйшов. У дверi постукав.

– Хто там? – жiночий голос зсередини дому вiдгукнувся.

– Це Сергiйович, iз Малоi Староградiвки. Подарунок дiтлахам принiс!

Впустила його жiнка Валя, а коли вiн роззуватися у коридорi почав, зупинила. Прямо до кiмнати провела. Там голосно-гамiрно. Також телевiзор увiмкнутий i на екранi хтось iз кимось лаеться. Але якось дзвiнко, майже весело.

Завмер Сергiйович, очима до екрана припав. У руках наплiчник, з дивана на нього хлопчаки у теплих байкових пiжамах i дiвчатко у синiх колготках i кофтi зеленiй дивляться здивовано. Вiн iм цiкавiший за телевiзор видався.

– Що це вони там? – вiдiрвався, нарештi, Сергiйович, i кивнувши на телевiзор, у хазяйки спитав.

– Та це Москва! Про Украiну сперечаються! – спокiйно вiдповiла вона. – Так що там у вас для дiтлахiв?

– А! – схаменувся Сергiйович. – Ось вам, вiд Дiда Мороза! Із запiзненням…

Протягнув наплiчник жiнцi. Вона його до столу, накритому бiлою мереживною скатертиною пiднесла. Пакунки з цукерками дiстала. Дiтлахи пiдбiгли.

– Це вiд того Дiда Мороза, у якого сережка у вусi? – дiвчатко спитало.

– Ага, вiд нього, – кивнув Сергiйович. – Вiн вибачався. Сам не змiг. Прихворiв.

– Краще пiзно, нiж нiколи! – проговорила жiнка Валя.

Простягнула гостю пустий наплiчник.

– Не треба, залиште! Може, згодиться!

– Так, а що треба сказати за подарунки? – озирнулася вона на дiтлахiв.

– Дякуемо! Дякуемо! Дякуемо йому передайте! – одне перед iншим защебетали дiтлахи у три голоси.

– Передам, передам, як побачу, – вiдповiв Сергiйович. – Ну, пiду я! Час менi!

– Що, назад у Малу Староградiвку пiдете? – голос хазяйки ii несподiване хвилювання викрив.

– Ой, як же ви там живете? Нi магазину, нi пошти… Нi, неможна так! Ви зачекайте! Я швидко!

Вискочила вона у двiр. Повернулася хвилин за п’ять, у руках – наплiчник чимось напханий. Простягла його гостю.

– Обережнiше! – попередила вона. – Там трилiтровка з салом! Сергiйович здивовано посмiхнувся. Не чекав вiн такоi доброти вiд незнайомоi жiнки.

Повернувся до баби Настi. Всiлися вони удвох перед телевiзором. На екранi за столом трое чоловiкiв у краватках.

– А чому ж вона досi не розвалилася? – спитав один телечоловiк двох iнших.

– Адже ж iх тепер повнiстю Америка i Європа утримують. Забирають грошi у своiх бiдних i злиденних i украiнцям iх вiддають! – узявся вiдповiдати iнший. – А коли iх бiднi i злиденнi зрозумiють, що вiдбуваеться, то вони i в Америцi, i у Європi проти своiх полiтикiв майдани влаштують! – Ну тут я з вами не згоден, – вступив у бесiду третiй телечоловiк. – Не все так однозначно з Америкою i Європою. Для них Украiна – тiльки iнструмент. Інструмент, яким вони хочуть Росiю з полiтичноi карти свiту зiпхнути.

– Ти це розумiеш? Те, що вони кажуть? – перевiв Сергiйович погляд з телеекрана на бабу Настю.

– Ну все – не все, а розумiю! Це ж росiйське телебачення, а не цi, з Киева!

– А цi у тебе ловляться?

– Зараз так, а два роки не ловилися! – вiдповiла хазяйка дому. Узяла до рук пульт. Перемкнула телеканал.

На екранi з’явилася жiнка з обличчям, залитим зеленкою.

– Я позиватимусь до суду! – говорила вона журналiстцi, яка тримала мiкрофон бiля ii рота, також трохи зеленкою пiдфарбованого. – Я депутат i маю право на свою думку!

– Так це ця! – упiзнав Сергiйович даму в зеленцi. – Це ж наша! Як ii? Королевська!

– От бачиш! У них хоч по телевiзору таке не показують! – мотнула скрушно головою баба Настя. – У них тiльки за столом культурно сидять! Говорять грамотно! Може, заночуеш уже? Чого у глупу нiч iти?

– Нi, дякую! – Сергiйович по-своему зрозумiв пропозицiю баби Настi. Подумав, що спати вона хоче, але у його присутностi не лягатиме.

Попрощався з хазяйкою дому приязно. Обiйняв стареньку по-свiйськи. Ледь випадково ii у гостi не покликав, та вчасно язика свого нерозумного припнув.

Ноша у наплiчнику розгинала хребет тяжкiстю, але Сергiйович уперто iдучи уперед нахилявся, рiвновагу у ходi шукаючи. Десь далеко за спиною, за Свiтлим, торохкотiла артилерiйська канонада. «Це, мабуть, там, де Гнутiвка», – подумав пасiчник i пришвидшив крок.

15

За вiкном лютневе сонце несподiвано розiгралося так, нiби пiсля довгого полону свободу вiдчуло! Це Сергiйович зрозумiв, щойно очi розплющив. Тиша у будинку неправильною i зайвою здалася. Прислухався вiн, подих затамувавши. І зрозумiв причину своеi стурбованостi – погляд його звiвся на мовчазний будильник, який на пiдвiконнi стояв. Той не цокав, стрiлки пiв на одинадцяту завмерли. Тобто, заспав Сергiйович. А ось наскiльки заспав – зрозумiти не мiг. Навiть неясно було йому, якi саме пiв на одинадцяту показуе там: учорашнi вечiрнi чи сьогоднiшнi?

Не встаючи з лiжка – куди ж бо поспiшати? – став Сергiйович учорашнiй день згадувати. Це скiльки ж вiн пройшов? Дванадцять кiлометрiв, чи що? Хмикнув гордовито. Полежав ще трохи, пiднявся на ноги. Долоню до боку буржуйки притулив. Ледь теплою вона виявилася. Додав у топку вугiлля. Озирнувся на завмерлий будильник.

– Сходжу-но я до Пашки, час виставлю! – вирiшив.

Надворi сонячноi жовтизни ще бiльше виявилося. І снiг, витоптаний черевиками, пожовтiв, i сiрi стiни сараiв, i паркан! І не те, щоб Сергiйовичу це не подобалося! Навпаки! Проте водночас сприйняв вiн несподiвану грайливiсть сонця хоч i приемним, та все-таки порушенням щоденноi узвичаеностi. І вiдправив вiн свiтилу подумки зауваження, нiби могло воно, як людина, щось «неправильне» у своiй поведiнцi усвiдомити.