Сірі бджоли

6

Після кількох спокійних безвітряних днів зайшов вечір темніший, ніж зазвичай. Зайшов не сам, принесло його невидиме знизу у зимовій темноті хвилювання неба, де легкі хмари були відтіснені важкими, а з важких повалив несподівано на землю, укриту старим, затверділим від сухого вітру снігом, новий, пухнастий.

Сергійович, позіхаючи, нову порцію довгополуменевого вугілля до буржуйки закинув. Жовту церковну свічку двома пальцями загасив. Ніби вже і все, що перед сном зробити треба було, зробив. Лишалося тільки натягти до вух ковдру та заснути до ранку чи до холоду. Проте тиша через сніг ніби неповна видавалася. А коли тиша неповна, то виникає, супроти волі, бажання зробити щось, щоб заповнити її. Але як? До далеких канонад Сергійович давно звик і стали вони від того важливою частиною тиші. А от сніговій – гість більш рідкісний – взяв і все перекрив своїм шурхотінням позавіконним.

Тиша, звичайно, штука довільна і її, як особисте звукове явище, кожна людина під себе підлаштовує, підпасовує. Раніше тиша у Сергійовича була така ж, як і в інших. Її частиною із легкістю ставало гудіння літака у небі чи спів цвіркуна, що вночі через кватирку долинає. Все неголосне, що не дратує і не змушує озирнутися, зрештою, стає частиною тиші. Так раніше з мирною тишею було. Так стало і з тишею військовою, у котрій військові звуки поглинули мирні, відтіснили звуки природи, але набридли, стали буденними, також ніби під крила тиші лягли, перестали до себе увагу привертати. І лежав тепер Сергійович, охоплений дивним неспокоєм через надто голосний сніговій, як йому видавалося. Лежав і замість того, щоб заснути, думав.

І знову згадався йому мрець, що в полі лежав. Але цього разу думка порадувати Сергійовича поквапилася, підказавши, що тепер вже його точно видно не буде! Адже такий сніг все покриє, і покриє до весни, до відлиги! Ну а навесні все зміниться, природа прокинеться, птахи заспівають голосніше, ніж гармати стріляють. Бо птахи співатимуть ближче, а гармати залишаться там, далеко.

І лише іноді з незрозумілих причин, може хіба зоп’яну чи cпросоння, будуть артилеристи на їхнє село, на Малу Староградівку, один чи два снаряди випадково кидати.

Раз на місяць, не частіше. І падатимуть ці снаряди там, де нема вже нічого живого: то на кладовище, то на церковне дворище, то на будівлю старої колгоспної контори, що давно пусткою і без вікон маячить.

А він, якщо війна продовжиться, залишить село на Пашку і вивезе своїх бджіл – усі шість вуликів – туди, де нема війни. Де поля не у воронках від вибухів, а у польових квітах чи у гречці, де ходити можна легко і без остраху, хоч лісом, хоч полем, хоч путівцем, де людей багато і навіть якщо вони не посміхаються назустріч, то все одно життя вже навіть через їх кількість і безтурботність якимось теплішим здається.

Думки про бджіл втихомирили Сергійовича і ніби сон наблизили. І згадався йому дорогий пам’яті і серцю день, коли приїхав до нього вперше господар Донбасу і майже всієї країни, колишній губернатор її і просто зрозуміла у всіх відношеннях людина, зрозуміла і така, що викликала довіру, як старі бухгалтерські рахівниці з кісточками. Приїхав з двома охоронцями на джипі. Життя тоді зовсім інше було, тихе.

До настання військової тиші лишалося років десять, а то й більше! Сусіди повискакували, дивилися заздрісно і з цікавістю, як заходив людина-гора у хвіртку, як руку Сергійовичу своїм ручищем тиснув. Хтось з них, може, і почув, як запитав тоді: «То це ти Сергій Сергійович? Це у тебе можна на бджолах подрімати? Ти сам це діло вигадав?» – «Ні, вигадав хтось інший, я у журналі з бджільництва побачив. Але лежанку я сам зробив!» – гордо відповів йому тоді пасічник. «Ну, покажи-но!» – пробасив гість, посміхаючись важкою, але привітною посмішкою. Повів його Сергійович до саду, де шість вуликів по двоє спинами один до одного стояли. На них – дерев’яний щит і тонкий матрац, соломою набитий.

– Туфлі зняти? – запитав хазяїна гість. Подивився хазяїн на туфлі гостя і обімлів: гостроносі, акуратної форми, з перламутровим виблиском, як іноді бензинові плями в калюжі від яскравого сонця виблискують, тільки перламутр їх був благородніший, ніж бензинові розводи. Перламутр їх світився так, ніби повітря над ними плавилося, як із-за сильної спеки буває. Плавився і, втрачаючи повну прозорість, додавав і до кольору туфель, і до форми ще більшого об’єму, незвичного тремтіння.

– Ні, навіщо знімати?! – замотав головою Сергійович.

– Що, сподобалися? – посміхнувся губернатор, своїми словами змушуючи хазяїна дому погляд від взуття відірвати.

– Та звичайно! Такої краси ще не бачив! – признався Сергійович.

– А в тебе який розмір ноги? – несподівано поцікавився губернатор.

– Сорок другий!

Гість кивнув і приноровився п’ятою точкою до середнього вулика – під ним сходинка-табуретка дерев’яна стояла. Піднявся губернатор на неї, а з неї вже акуратно всівся і на тонкий матрац. Ліг на правий бік, обережно ноги витягнув, і по-дитячому, як школяр на строгого вчителя, подивився на Сергійовича. «Краще на спину чи на живіт?» – спитав він. «На спині краще, – підказав Сергійович. – Більша площа дотику тіла з вуликами». – «Ну ти йди, а я посплю. Тебе покличуть!» – сказав колишній губернатор, кинув погляд на охоронців, котрі стояли трохи збоку від бджолиної лежанки. Один з них кивнув, дав знати, що почув.

Сергійович у дім повернувся. Телевізор увімкнув – електрика тоді ще була. Намагався відволіктися, але думками відірватися від важливого гостя і від його туфель не міг. Думки потривожило побоювання: хоч би ніжки у вуликів від тяжкості велетня, що лежав на них, не підломилися! Чай пив, а занепокоєння про можливу крихкість вуликів, які сам майстрував, все не минала. Адже коли майстрував він їх, то лише про зручність для бджіл думав, а про те, що сон на бджолах корисний і цілющий, ще не знав. Триста доларів і літрову пляшку горілки лишив того разу важливий гість як подяку. З того дня усі, хто його, Сергійовича, не любив чи не помічав, вітатися з ним почали, ніби його архангел крилом торкнувся!

За рік по тому, також ранньою осінню, знову приїхав до нього губернатор. На той час Сергійович вже й альтанку довкола лежанки збудував. Таку легку і розкладну, що можна було за годину скласти і за годину розібрати. Матрац ще більш тонким зробив, щоб не глушила солома жодної вібрації від сотень тисяч бджіл.

Гість мав втомлений вигляд. Охоронців з ним було чоловік з десять, та і машин, мабуть, стільки ж на вулиці Леніна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидів і чому не виходили вони – цього Сергійович так і не зрозумів. Спав чи лежав удруге хазяїн Донбасу на вуликах годин зо п’ять чи шість. На прощання не просто тисячу доларів у конверті подарував, а й обійняв сильно, по-ведмежому. Ніби з дорогою йому людиною прощався.

«Ну все, – вирішив Сергійович. – Така удача не повторюється! Не приїде він більше!» Причин так думати було кілька. Одна з них цілком банальна – сон на бджолах тепер рекламували у кожному райцентрі. Конкуренція зашкалювала. А він, Сергійович, ніякої реклами собі не робив. Правда, у селі знали, що колишній губернатор спеціально, навіть із Києва на його бджолах поспати приїжджав. Знали і друзям, рідним та знайомим із інших сіл та містечок розказували. Тож із завидною для інших пасічників регулярністю з’являлися перед хвірткою Сергійовича бажаючі поспати на «губернаторських бджолах». Ціну Сергійович не завищував, особливо приємним клієнтам чай з медом приносив. Говорив з ними залюбки про життя. Удома про життя говорити вже було ні з ким: пішла від нього дружина з донькою, втекли, поки він у Горлівку на базар оптовий їздив. Залишили його душевно зраненим. Але він вистояв. Зібрав волю в кулак і не дав сльозам, що навернулися на очі, вниз на щоки скотитися.

І зажив він далі. Спокійно і сито зажив, насолоджуючись влітку дзижчанням бджіл, а зимою – тишею і спокоєм, білосніжністю полів і нерухомістю сірого неба. Міг би так і все життя прожити, та не вийшло.

Щось зламалося в країні, зламалося у Києві, там, де завжди щось не до ладу. Зламалося так, що пішли країною тріщини, як по склу, болісні тріщини, і з тріщин тих кров полилася. Почалася війна, смисл якої ось уже три роки залишався для Сергійовича туманним. Перший снаряд влучив у церкву. І вже наступного ранку стали мешканці покидати Малу Староградівку. Спочатку батьки мам і дітей відправляли по родичам: хто до Росії, хто до Одеси, хто до Миколаєва. Потім самі батьки пішли: хто у «сепаратисти», а хто у біженці. Останніми вивозили старих. З криками, плачами, прокльонами. ґвалт стояв страшний. І раптом одного дня так стало тихо, що Сергійович, вийшовши на вулицю Леніна, ледь від тиші не оглух. Тиша та важка була, ніби з чавуну вилита. Злякався тоді Сергійович, що сам-один лишився на все село! Пішов сторожко вулицею, за паркани зазираючи. Після ночі гарматних залпів, ця тиша тиснула так, ніби він на спині мішок вугілля тягнув.

А двері на будинках вже дошками позабивані. Вікна деякі фанерою забиті. Дійшов він до церкви, а це майже кілометр. Перейшов він на Шевченка і назад паралельною вулицею на ватяних ногах пішов. І раптом кашель почув і зрадів. Підійшов до паркану, через який кашель долинав, а там Пашка. Сидить собі у дворі на ослоні. У лівій руці пляшка з горілкою, у правій – цигарка.

– А ти чого? – спитав його Сергійович. Вітатися вони з дитинства не віталися.

– Я чого? А що мені? Я що, все це покинути маю? У мене погріб глибокий, там відсиджуся, як треба!

Такою ось виявилася перша весна війни. А тепер уже третя її зима. Це ж майже три роки, як вони удвох з Пашкою життя у селі утримують! Неможна ж село без життя лишати. Якщо усі підуть, то ніхто і не повернеться! А так обов’язково повернуться. Коли чи дурість у Києві закінчиться, чи міни зі снарядами.

7

Дві ночі і два дні минуло після снігопаду. Сергійович у двір тільки по вугілля виходив. Сніг під ногами хрустів тепер інакше. Ноги м’яко тонули у свіжому сніговому килимі – не дуже-то і глибокому. Але от що дивним Сергійовичу здалося: помітив він у деяких місцях у новому снігу проталини, крізь які стара кірка проглядалася. Дивно, що не намело хоча б півметра! Але ж і хурделиці не було. Сніг просто падав, легко і невимушено. А потім кудись відходив, відлітав. Чи низовий вітер – поземка – скочувала його кудись вбік природних перешкод, де він і міг у кучугури зібратися. Тільки шукати ці кучугури бажання у Сергійовича не виникало.

На буржуйці кипів чайник. Буржуйку не вимкнеш, як газову плиту. Тому довелося чайнику вхолосту кипіти, поки Сергійович не зняв його, узявши гарячу ручку старим кухонним рушником, щоб не опектися. Налив у кружку фаянсову з логотипом «МТС» кип’ятку, порадував кип’яток дрібкою чаю. Підняв з підлоги на стільницю літровку меду.

«Можна було б Пашку покликати, – подумав, позіхаючи. А потім сам собі сказав: – І так добре! Не йти ж за ним на інший край села!»

Те, що «інший край села» був від дому Сергійовича ну, може, метрів за триста-чотириста, справи не міняло. Він ще свою першу кружку не допив, коли десь недалеко вибух прогримів. Скло у вікнах задрижало дзвінко, до болю у вухах.

– От мудаки! – вирвалося у нього з гіркотою. Поквапом поставив на стіл кружку – чай розхлюпав, підбіг до найближчого вікна. Перевірив, чи не тріснуло воно… Ні, вціліло.

Решту вікон оглянув – усі цілі. Задумався: а чи не піти подивитися, де бахнуло і чи не сусідський який будинок розворотило?

– Та ну його на хрін! Головне, що не в мій! – махнув Сергійович за хвилину рукою і за стіл повернувся.

От якби за першим вибухом другий пролунав, тоді інша справа. Тоді б він одразу у погріб, як три роки тому, коли ні з того ні з сього стали на Малу Староградівку і її околиці міни і снаряди сипатися!

До раннього лютневого вечора лишалося ще години зо дві. І це його дивувало. Те, що снаряд на село вдень при світлі впав! Якби у темноті, тоді б ясно – промахнулися. Але вдень? П’яні вони, чи що, чи нудно їм у тиші? Та і котрі саме ці «вони»: ті, що у Каруселіно, чи ті, що між їхнім селом і Жданівкою стоять?! Розбавив Сергійович свої гіркі думки медом, і легше стало йому. Долив у кружку кип’ятку. Усміхнувся, дивлячись на логотип. У нього також «МТС» є, у мобільнику. Інакше, звичайно б, і кружки не було. Тільки мобільник мертвим вантажем у ящику серванта лежить. Разом із зарядкою. От повернеться у село електрика, можна буде зарядити його і перевірити, чи є зв’язок, чи з ним те ж, що і з електрикою. А якщо і зв’язок, і електрика повернуться, то інше питання постає: кому дзвонити? Пашці? Так до нього, як треба, дешевше пішки пройти. Та і номера його Сергійович не має. А щоб дружині колишній, Віталіні, подзвонити, треба правильно і наперед слова для розмови дібрати, а краще – записати на папірці, а потім з папірця прочитати, щоб вона трубку не кинула! Можна було б подзвонити та хоча б справами донечки поцікавитися. А якщо розмова не піде, то і про життя у Вінниці розпитати! Як це так вийшло, що жодного разу він до своїх тещі та тестя не поїхав, та і взагалі, можна сказати, майже нікуди за сорок дев’ять років життя не їздив. Нікуди, окрім Горлівки, Єнакієвого, Донецька та ще трьох-чотирьох десятків шахтарських містечок, куди його до надання інвалідності у відрядження посилали. Посада у нього була така важлива – інспектор з техніки безпеки. У деяких шахтах він по двадцять разів, а то і більше, бував. Надихався їх безпекою так, що у сорок два пенсіонером-інвалідом став. Силікоз – штука серйозна. А те, що багато його серед всіх, хто під землею працювали і працює, робить його чимось на грип схожим. Кашляють собі люди та і все!

У двері кулаком вдарили.

Здригнувся Сергійович, і одразу над своїм переляком посміявся: хто тут, окрім Пашки з’явитися може?

Відчинив двері – перед собою бліду, як у мерця, згорьовану Пашкіну фізіономію побачив.

«Невже його дім?» – перелякався.

– У Красюка півхати знесло! – повідомив тремтячим голосом «ворог дитинства».

– Хм, – співчутливо мугикнув Сергійович, запрошуючи гостя всередину.

Посадив до столу, налив чаю, ложку йому дав, щоб із медом собі гість відмови не мав.

Сергійович розумів Пашкін переляк. Красюки через хату від нього жили. Тобто вже як там бабахнуло, то лишився Пашка без вікон! Це точно!

– Я, Сєрий, у тебе сьогодні заночую? Добре? – підняв гість очі на хазяїна дому.

– Ночуй! А що там, і по тобі попало?

– Шибки! – видохнув Пашка. – Усі! Мені пощастило – один уламок біля обличчя пролетів і в буфет устряг! Я саме вечеряв, картоплю з салом наминав.

Замовк раптом Пашка й обережно в очі Сергійовичу заглянув. І зрозумів Сергійович причину цієї паузи – проговорився Пашка, що з їжею у нього все гаразд. А зовсім же недавно жалівся, що їсти нема чого! Посміхнувся Сергійович подумки, але не вустами. Було йому зараз все одно шкода свого «ворога дитинства» – холодна хата, надворі градусів дванадцять морозу, якщо добу дім без вікон простоїть, потім три дні зігрівати доведеться!

– Добре, – кивнув Сергійович. – Заночуєш у мене, але ж треба шибки вставити, а то взагалі до мене жити переїдеш!

– А де ж я їх візьму?

– Телепень ти, – незлобиво промовив пасічник. – Думати лінишся! Коли у людини серце відмовляє, його або хоронять, або терміново донора шукають! Що, газет ніколи не читав?

– Ти це до чого? – нотки підозри прозвучали у голосі гостя. – Якого донора?

– Добре, інструмент у мене є, – роздумував тепер вголос Сергійович. – Давай подумаємо, чия хата у нас ціла стоїть, але господарів уже нема?

Пашка зрадів. Зрадів тому, що думки Сергійовича зрозумів.

– Животкіна Клава! Вона ж іще до війни померла! – пригадав він, і тут же ентузіазм у його очах згас. – Тільки у неї стара хата і вікна в неї маленькі. Треба, щоб великі були! Може, Арзамяна будинок підійде?

– А він що, помер? – насторожився Сергійович.

– Ну, не знаю, – зам’явся Пашка. – Поїхав – це точно. Ніби до Ростова! Він же не руський, та і не українець також! Вірменин!

– Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далі! А то повернеться, як я йому в очі дивитимуся?

– Сєрови! – Пашка зрадів. – Точно! Їх же міною вбило! Усіх, разом з дітьми!

– Так, – Сергійович кивнув, спохмурнів, зітхнув тяжко. Згадав, як Сєрови першими з села рвонули, навіть закінчення обстрілу не дочекалися. І на виїзді, за селом вже їх міна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так і лежить там на ґрунтівці за селом.

– Добре, – Сергійович підняв погляд на гостя. – Доп’ємо чай і підемо! Думаю, до вечора впораємося. Склоріз у мене гарний.

8

Вдячність Пашки за засклені вікна й одну ніч, проведену у Сергійовича, мала свої межі. Залишив він у Сергійовича бінокль іще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасічнику не запропонував. Ні шматочка. А за салом Сергійович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тоді Пашка про картоплю з салом, і зараз би Сергійович про сало і думки не мав. Але у холодний військовий час, із церковними свічками без електрики всіляке нагадування колишніх дрібних радощів збурює тугу і бажання. Якби Пашка замість сала тараньку чи яку іншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергійович думками про рибу, а вірніше – про її відсутність. Але ж відсутність у домі Сергійовича була майже повна і безкінечна. Нескінченно довго можна було б перераховувати усе, чого під рукою чи у погребі в нього немає. А ось що має – це можна було б дуже швидко назвати: мед, горілка, різні саморобні настоянки, ліки на перзі та інші бджолині радощі. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тільки не пам’ятає він, де. Уже і шукав пару разів, та не знайшов. Був би він тріпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всі свої запаси з ворогом дитинства розділити. Якось уже і думати про нього, як про «ворога» не хотілося. З кожною новою зустріччю, навіть якщо і лаялися вони, здавався Пашка Сергійовичу все ближчим і більш зрозумілим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Богові, не рідні!

У двері тихо постукали.

– О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! – усміхнувся Сергійович.

Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.

Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.

Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв уклякнувши, зрозумів, що незнайомець, якому він двері відкрив, у камуфляж вдягнений, і висить у нього на плечі автомат коротким дулом донизу.

– Ви це, вибачте, що пізно… і без попередження, – заговорив незнайомець з певним ввічливим збентеженням у голосі.

Сергійович зрозумів, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зітхнув, ближче ліву руку зі свічкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсім юний ще, може, років двадцяти двох – двадцяти трьох.

– Зайти можна? – запитав незнайомець.

– Ну, якщо роззуєшся і залізяку у коридорі залишиш! – проговорив Сергійович награно суворо, хоча тут же і відчув, що голос його ось-ось затремтить зі страху, бо він ніби військовому наказує зброю скласти.

– Роззутися можу, – сказав парубок у камуфляжі. – Зброю залишити не маю права.

– Ну, хоч так, – Сергійович полегшено зітхнув.

Закрив за непроханим гостем двері на залізну клямку і на гачок. Кинув оком на високі черевики, залишені під стіною. У кімнаті хазяїн дому незнайомця до столу запросив.

– Може, горілочки? – спитав для годиться, хоча тут же собі подумки за непотрібну гостинність по губам дав.

– Ні, дякую! – мотнув головою парубок. – Мені б чаю!

– Буде тобі чай, – закивав Сергійович.

Здалося йому, що одної свічки не достатньо для двох за столом. Дістав ще дві. Запалив. Влаштував освітлення, можна сказати.

– Буде тобі чай, – повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. – Звати тебе як?

– Петро я, – сказав парубок.

– А звідки?

– З Хмельницького.

– Ага, – Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. – Значить, з української армії?

Парубок кивнув.

– Артилерист? – обережно спитав хазяїн дому.

Петро замотав головою, що ні.

– А вас як звати? – спитав.

– Мене – Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?

– Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.

– А я за паспортом- – Сергій Сергійович, а в житті – Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!

– Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, – припустив Петро.

– З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає – ні!

– А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, – усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.

– Може, у тебе ім’я у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! – промовив Сергійович замислено. – Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?

– Ага, – кивнув парубок. – Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!

– Де ти мене бачиш? – здивувався Сергійович.

– У бінокль, – парубок трохи знітився. – Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.

– А яка вдень від нас небезпека? – здивувався Сергійович.

– Від вас власне ніякої, а от він снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!

– Та не приходить сюди ніхто! – переконливо заявив Сергійович. – Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!

– Четверо вбитих за рік, і три поранених, – спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.

Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.

– А що там у вас, на Україні? – спитав. – Сала всім вистачає?

– Усім, – хлопець не зміг втримати посмішку. – Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні – як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.

– Ну, це ті, хто живими залишаться, – скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. – А перейменовують що?

– А ви що, не в курсі? – Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. – Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!

– Електрики давно немає, це так, – сумно закивав хазяїн дому. – Може, полагодять?

– Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися – нерви збережете!

– А в мене нерви залізні, не зіпсуються! – похвалився Сергійович. – Я інспектором з техніки безпеки праці на шахтах працював! Ти знаєш, що це таке?

В очах у хлопця повага з’явилася.

– А ти сам чим займався?

– Туризмом. Хотів у Крим переїхати, маленький готельчик побудувати.

– Ну з цим ти запізнився! – махнув рукою Сергійович. – А я в Криму ні разу не бував. А завжди хотілося на морі побувати, на пляжі повалятися, засмаглим приїхати… У мене там знайомий є – на з’їзді пасічників познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаєв. Також пасічник. У гості кликав, а не вийшло поки…

– Ну, колись вийде! – спробував парубок втішити Сергійовича.

– Можливо, – погодився той. Раптом погляд його спохмурнів, ніби згадав він щось неприємне. – А чого ви труп з поля не заберете? Він же до вас так близько?

– Який? У камуфляжі? – Петро напружився.

– Ну так! Може, його вже і снігом замело. Я вчора не дивився.

– Не замело. – Парубок зітхнув. – Вітер сніг відніс. Не наш він. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полі під снігом розтяжки, та і сам труп могли замінувати. Нехай «сєпари» забирають! Їхній то хлопець!

– Вони полізуть забирати, а ви їх з кулеметів? – єхидно спитав хазяїн дому.

– Якщо без зброї і з білою ганчіркою полізуть, то нехай забирають!

– Он як! Так вони кажуть, що то не їх вояк! – промовив Сергійович і враз пошкодував про сказане.

– А коли це ви з ними говорили? – Петро примружився і погляд його став холодним і ворожим.

– Це не я, це Пашка, сусід мій, з Шевченка! Вони до нього приходили, то він і спитав.

– Угу, – мугикнув парубок, ніби висновки зробив. – Ну якщо не їх і не наш, то, значить, з «третьої сили»!

– А що то за «третя сила»? – зацікавився пасічник.

– А хто його знає! У нас кажуть, що хтось анонімно з нами проти них воює. А у них кажуть навпаки – з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що і проти них і проти нас. Тому у нас радіють, коли вони там когось завалять, а у них – коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось із гранатомета вистрілить…

– Може, тобі меду с собою? – запропонував Сергійович солдатові.