Сірі бджоли

13

Страх – штука невидима, тонка і різна. Як вірус чи бактерія. Його можна і з повітрям вдихнути, і з водою чи горілкою випадково випити, і через вуха спіймати, і вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його відбиток залишиться навіть тоді, коли сам страх вже зникне.

Думки про страх самі виникли у Сергійовича, коли він вже з півкілометра незайманою у останні місяці ні ногами, ні колесами дорогою пройшов. Ліворуч лісосмуга – голі клени, липи й абрикосові дерева змішані. Перед нею поле, за нею – ще одна ґрунтівка для сільгосптехніки, а далі – знову поле, тільки вже ген вгору сягає, туди, до Жданівки. Праворуч невеликий підйом і на хвилі підвищення – ближній горизонт, до якого рукою подати. Далі, за горизонтом, поля на кілометрів п’ять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутір цей уже в «денеерії», тільки ніби пустий він стоїть. Будинків там зо п’ять чи шість, не більше. Може, тому Світле і живе собі майже так, як до війни. Ні сепаратистів поблизу немає, ні армії української. Тому майже ніхто і не виїхав. Пішло кілька чоловіків до донецької братви, щоб проти України воювати. А двоє – дільничний і директор школи – навпаки, до української армії записалися. Злякалися, мабуть, що виріжуть їх уночі за те, що місцевою владою вважалися. Тепер там ніякої влади нема, але і тихо! Просто там і раніше тихо було, тож влада тут ні до чого. Вона що є, що немає, все одно! Просто народ мирний і на себе і своєму хазяйстві, а не на політиці зосереджений.

Звідкись здалеку, з того боку, куди він ішов, тільки ще далі, «бахання» артилерії долинули. Але такі далекі, що Сергійович навіть крок не уповільнив. Він і так не дуже швидко йшов. Під ноги дивився – очі до цієї сірості звиклі у нього. Чорне плюс біле дають сіре. Ось так і темінь та сніг поєднуються і дорогу зимову вечірню видимою роблять.

Дорога якраз у цьому місці ледь вгору здіймалася. Села звідси не видно. Це вже як хвилин п’ятнадцять пішки залишиться, тоді і Світле попереду вигулькне.

І раптом зникла з-перед очей його дорога. Під ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергійович, не розуміючи, що трапилося. Присів навпочіпки, торкнувся землі руками. Зрозумів, що вона білою бути перестала. Лягла долоня на край воронки від вибуху, широкої воронки, ширшої, ніж сама дорога.

Піднявся пасічник на ноги. Став воронку обходити, та раптом спотикнувся і ледь не впав. Озирнувся. Знову навпочіпки присів. Побачив міну, яка не розірвалася. Рука сама до неї потяглася і ще навіть не доторкнувшись, відчув Сергійович сильне випромінювання холоду від вибухонебезпечного предмета, що на краю воронки лежав. І відсмикнув він руку, сховав її до кишені, туди, де тепліше було.

«Може, краще назад?» – подумав, але ноги вже знову йшли уперед. Знову видимою дорога стала. Снігова кора жалібно порипувала під підошвами черевиків.

Попереду вогники села замайоріли.

– Ти диви! Струм у них є! – зрадів Сергійович. Зрадів і позаздрив.

Як вийшов з дороги на сільську вулицю, з полегшенням зітхнув. Тепер лише на інший кінець села пройти лишилося, там баба Настя живе!

Поки йшов, гавкіт собачий слухав і радів. У них у Малій Староградівці жодної живої душі не лишилося, окрім їх із Пашкою. І собак нема, і коти зникли. Миші та криси, напевне, десь та є, ховаються, але ж вони самі по собі, як природа. Вони що з людиною, що без людини – все одно виживуть. Собакам чи котам без людини важко. А козам, свиням і курям взагалі неможливо!

Зупинився Сергійович на порозі перед дверима. Постукав тричі.

– Зараз, зараз! – почув знайомий голос.

– Ой, Серьоженька! – скрикнула бабця, відкривши двері. – Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!

Баба Настя з минулого року, від осені, не змінилася. Обличчя кругле, маленьке. Ростом метр шістдесят, не більше. Одягнена так, що і не ясно: чоловік чи жінка. Внизу штани теплі, зверху короткий сарафан зелений, а поверх нього синя кофтина на великих ґудзиках.

Роззувся Сергійович. Пройшли до кімнати.

– Я тобі меду приніс, – виклав на трюмо дзеркальне Сергійович із сумки дві літрових банки. – А в тебе хотів на яйця розжитися. У нас там голодно, в селі…

– Ти посидь поки, відпочинь, а я поїсти розігрію!

Опустився Сергійович у крісло з лакованими дерев’яними підлокітниками. Прямо у куртці, подумавши, що рано ще роздягатися. Усівся і від раптової втоми, що ніби з дороги його наздогнала, задрімав. І вже у дрімоті своїй відчув, як зігрівається, відтає від морозу шкіра щік, як кінчики пальців ніби від укусів бджолиних ниють, а все тому, що осміліла від тепла кров кинулася з новою силою судинами і венами, відновлюючи порушене холодом опалення тіла. Ледь дрімота у сон тремтячий, легкий перейшла, почув він уві сні голос Віталіни.

«Іди обідати!» – кликала вона його з кухні. В кухні затишніше, особливо навесні чи влітку. Вікно кухні у сад виходить, а не на буру, покриту вугільними плямами землю двору.

Зайшов він у сні до кухні – саме так, як заходив не раз на її поклик, коли жили вони разом. У повітрі аромат борщу, сильний і соковитий.

«Ну, оціни!» – запропонувала Віталіна, киваючи на столик, де миска борщу червоного стояла, а на його поверхні – як він кілька разів вимагав, просив, але не отримував, а тут отримав! – плавали кілька пельмешків. Зварені, тоді обсмажені у сковороді на олії до скоринки хрумкої, а потім у борщ вкинуті.

Сів він у сні до столу так само легко і самовдоволено, як і в житті сідав. Подивився схвально на вагітний живіт Віталіни. Місяці півтора залишалося до народження доньки. Повернув погляд до пельменів. З’їв їх один за одним. Потім вже до борщу узявся.

«То ти подумала? Згодна?» – спитав він з набитим ротом.

«Ні, не згодна! Хай буде Анжеліка! – твердо заявила вона. – Мені твої Свєти і Маші не подобаються! Нудні імена, як у кондукторів у трамваї!»

«У нас немає ні трамваїв, ні кондукторів! – почав сердитися уві сні Сергійович так, як раніше наяву сердився. – Може у вас там у Вінниці такі імена простачкам дають, а у нас тут по-іншому прийнято. А назвеш Анжелікою – засміють, задражнять!»

«Задражнять, тоді поїдемо звідси!» – відрізала Віталіна і понесла свій живіт до кімнати, де диван і ліжко, і стіл великий.

Доїдав він свій борщ без ентузіазму.

«Нічого, – думав, – без мене вони її не зареєструють!»

І раптом, коли у сні борщ у тарілці скінчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Відкрив очі, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.

– Ти сідай вже! Налила я тобі! – голос її старечий, але солодкий, прозвучав.

Струсив Сергійович з себе сон, на ноги встав. Куртку скинув і на кріслі лишив. До столу всівся. Борщу густого миска перед ним. Тільки пельмешків нема. Але ж він і не чекав їх. Це так, примха у нього була, у якій він хотів минуле з теперішнім поєднати. З дитинства він пельмені дуже любив, а борщ полюбив після весілля. А тепер вже все у минулому лежало, у пам’яті та у світлинах. Пам’ять – вона старіє, а от світлини лишаються. І лежать собі у випускному, дембельському, весільному альбомах. Лежать собі у шафі і каші не просять.

Жадібний погляд його від борщу вгору піднявся, на стелю. На лампочку. Облизнувся Сергійович. Старенька подумала, що до борщу, а сам гість не одразу і зрозумів: на що це він облизнувся? Захопив ложку борщу. Борщ гарячий. На очах сльози виступили.

– Ти чого? – злякалася баба Настя. – Може, з дружиною твоєю що?

– Ні, – Сергійович головою мотнув. Тильною стороною долоні сльози втер і другу ложку борщу до рота відправив.

– Гарно ви живете! – витиснув із себе. – А у нас уже три роки світла нема.

– Що, так і не полагодили? – сплеснула маленькими долоньками старенька.

– Не полагодили, – підтвердив Сергійович і зітхнув. – Сказали, що воно того не варте! Двоє нас там лишилося. Та ще й на різних вулицях живемо. От якби хоч з десяток людей повернулося!

– Але у вас дуже близько до гармат! У нас-от, що до росіян кілометрів вісім, що до українців кілометрів п’ять. Ми майже посередині. Он там далі, біля Гнутівки, де земля наша сіра знову сходиться, там зовсім дещиця від одних до других. Там що не день, то бах та й бах.

– Та не так у нас і близько до гармат! – не погодився Сергійович. – За три роки тільки у церкву і влучили. Ну ще у пару хазяйств, у контору колгоспну. А хати майже всі цілі стоять. Баптисти іноді приїздять, допомогу возять! Шкода, що не можна через них пенсію отримувати! Так і сиджу без грошей… хоча, що з ними робити, як привезуть? Хрін його знає. А у вас як з пенсією?

– Добре у нас, – закивала баба Настя. – Стьопа, син поштарки, ну, знаєш, у якого одна нога коротша, у них кум у Торецьку. Він у нас карточки із цими «пенькодами» збирає, куму передає, а той грошики у себе у Торецьку з банкоматів знімає, а потім кожен у заклеєному конверті пенсію разом із карточкою назад і отримує. Ну, звичайно, не всю, це ж робота, треба оплачувати.

– А що, з моєї він теж може зняти? – пожвавішав Сергійович.

– А ти переоформлятися їздив?

– Куди?

– Ну в Україну? Щоб відмітили, що ти в сірій зоні лишився?

– Ні.

– Спочатку переоформитися треба. Без цього не дадуть.

Сергійович зітхнув важко. Помовчав.

– Ну вона ж не пропаде, – сказав тихо, сам себе заспокоюючи. Підняв погляд на хазяйку. Про мету свого приходу згадав.

– Ти б мені яєць… – почав було просити Сергійович, але стукіт у двері перебив його.

Обидва вони на стукіт озирнулися. Пішла старенька відчиняти.

– Ти спитай, хто це! – крикнув їй у спину гість.

Але вона просто відімкнула двері, і миттю у тепле повітря дому голоси дитячі увірвалися.

– Бабусю Насте, це не Дід Мороз до тебе помилково зайшов? – продзвенів голосочок хлоп’яти років чотирьох-п’яти.

– Ні, що ви! Який Дід Мороз! – здивувалася хазяйка дому. – Середина лютого надворі!

– Так він же на Новий рік не прийшов! А обіцяв! – сказала дівчинка.

– Ну який тут Дід Мороз?! – відмахнулася баба Настя. – Та самі подивіться!

До кімнати разом з бабою Настею увійшло двоє хлопчиків і дівчинка, дошкільнята.

– Ось, бачите! – показала вона на Сергійовича.

– Ага, – сказав один хлопчик. – Не він! Той молодший був!

– Дід Мороз, і за мене молодший? – посміхнувся Сергійович і вирішив пошуткувати, посміятися з дітлахами. – Де це ви молодого Діда Мороза бачили?

– У грудні він був, – відповіла за всіх дівчинка у рожевій курточці на пару розмірів більшій, ніж треба. – Він нам іграшки привозив і обіцяв на Новий рік цукерок!

– Так, молодий був! – підтримав темноокий хлопчик у чорному пальті і лижній шапочці. – У нього ще автомат був і сережка у вусі!

– Автомат у Діда Мороза? – посміхнувся Сергійович. – Може, він ще і у військовій формі приходив?

– Так, у формі! – дівчинка кивнула. – Під час війни всі у військовій формі із автоматами ходять. Він сказав, що у нього своїх дітей двоє, але він нам все одно багато цукерок принесе. Від себе і від них, як подарунок.

Замовк Сергійович. Якось не по собі йому стало. Пригадав він рюкзак із цукерками, який додому з поля притягнув. Пригадав вбитого і золоту сережку у його вусі.

– Ну, може, принесе ще, – поглянув на дітлахів по-іншому, якось лагідніше. – Може, через блокпост не пропустили! Мало чого?

Діти, засумувавши, поточилися до коридору. Пішли.

– Я тобі яєць дам! – сказала хазяйка, жалібно глянувши на гостя. – Може, ще чого?

– А що ти маєш?

– Тушонку волонтери привозили свинячу. Можу пару баночок… Огірки свої є солоні. Тільки ж тобі нести важко буде!

– Донесу! – переконав її Сергійович. – Стежку вже протоптав. Вертати буде легше! Додому ж все-таки!

14

«Якщо з’їдати яйце через день, то цих двадцяти яєць від баби Насті майже на півтора місяці», – думав Сергійович, слідкуючи за сковорідкою, що на верхньому крузі буржуйки макарони гріла. Зашипіли макарони. Посміхнувся Сергійович. Узяв обережно яйце, вдарив ножем, і розкололося воно. Вилив у макарони. Узявся дерев’яною ложкою білок, жовток і гарячі макарони змішувати.

Хвилин за п’ять при тремтячому вогнику церковної свічки танули вже вони на язиці – гарячі і смачні яєчні макарони. А місце сковороди на чавунному крузі буржуйки чайник зайняв. За вікном темінь. У вухах – заспокійливе цокання будильника.

Це час цокає. Скоро березень, скоро зима відійде. Калюжі, що лишаться від снігу, на сонці заблищать. І полетять перші бджоли у розвідку, хоча зелень ледь-ледь проклюнеться і почне обплітати собою чорну землю, що прокидається від холоду. Щоб зігріти і прикрасити. Полетять вони після зими недалеко, для зарядки, для того, щоб орієнтири свої освіжити. Але вулики уже на сонці стоятимуть і прогріватися почнуть, виганятимуть зсередини зимову вогкість. Сповниться повітря дзижчанням солодким і приємним, близьким і мирним, яке світ людини, що любить бджіл, зменшує, затишним і домашнім робить. І тоді вже не так важливо, що десь стріляють – до усього звикнути можна! Важливо, що весна, що природа сповнюється життям, її звуками, її запахами, її крилами і крильцями.

А до кінця березня, коли бджоли остаточно від зими відійдуть і вулики затремтять постійним, безкінечним живим тремтінням, зіставить він їх ліжечком: два в ширину, три в довжину, накриє тонким матрацом із соломою, вдягнеться тепліше – ночі ж іще холодні наприкінці березня, і проспить на вуликах кілька ночей поспіль. Це для нього краще будь-яких ліків! Краще вітамінів! Це наче особливою людською енергією зарядитися. Тією енергією, котра не лампочки, а погляд у людині запалює, та так запалює, що він далі, ніж зазвичай бачить.

А за чаєм думки Сергійовича до сьогоднішнього походу до Світлого повернулися. До дітей, які до баби Насті увірвалися, щоб перевірити: чи не прийшов до неї помилково той Дід Мороз із сережкою у вусі, котрий до них прийти обіцяв. Дід Мороз із сережкою у вусі із цукерками.

Дістав Сергійович з наплічника, що у кутку кімнати стояв, жменю цукерок, на стільницю висипав. «Червоний мак» розвернув і до рота поклав, чаєм запив. Є речі, які з роками не міняються, і це йому подобалося. Ось і смак цієї цукерки за всі роки його життя не змінився. І обгортка така ж. Захотілося ще одну з’їсти, але тут дітлахи пригадалися: двоє хлопчаків і дівчатко. «Що ж це, виходить, що я їхні цукерки їм?» – подумав пасічник.

І тут його переляк пройняв: вбитий із сережкою у вусі під снігом лежить і більше йому спати не заважає, але ж наплічник його тут! У кутку кімнати лежить. І навіть якщо він його надвір винесе, все одно він «тут» буде. І якби ці цукерки нічиїми були, як гриби у лісі, то хай собі лежать і його до чаю тішать. Але ж не «нічиї» вони! Ясно тепер було Сергійовичу, кому вбитий цукерки ніс. Ніс та не доніс. А тепер виходить, що привласнив їх Сергійович, у дітей відібрав і сам, як дитя, їм радіє.

Пройшовся кімнатою Сергійович нервово. Біля буржуйки зупинився – тут найтепліше було. І щоб тепла на ніч вистачило, висипав він ще з піввідра вугілля. Зітхнув у передчутті, що думки про мерця, який під снігом лежить, знову спати не дадуть. І тут охопило його дивне тремтіння, а разом з ним впертість рішучу він у собі відчув. Зрозумів він, що зараз знову у Світле піде. Хай за вікном темно і холодно, але стежину він собі протоптав і з неї вже не зіб’ється. Та і піде туди без поклажі – лише наплічник на спині, а в руках пусто!

Вдягнувся-взувся, шапку-вушанку натягнув, вуха її під підборіддям на бантик-вузол зав’язав. Церковну свічку, яка на столі стояла, пальцями загасив – чого їй дарма горіти?

Ішов своїми нещодавніми слідами. Легко йому йшлося. Ніби біду свою геть, подалі від дому відносив. І чим ближче до Світлого підходив, хоч і не бачив ще села з його віконцями, що світилися, тим світліше і тихше на душі ставало. І здалося йому, що іде він величезною церквою до далекого вівтаря.

У церкві ж усі шепочуть або мовчать. У церкві тільки батюшка право гучного голосу має. Ось і він ідучи ніби пошепки міркував і уявляв. У церкві і пахне приємно, та і придумано її так, щоб усе, що там народжується – запахи єлею, молитовне шепотіння, і відчуття причетності до вічності, яка на кожного після життя земного чекає – усе це там і лишається, за товстими стінами, за воротами залізними, під куполами високими. Це для того, щоб людина щоразу за цим відчуттям миті чудесного поверталася.

Попереду вогні Світлого з’явилися. Зупинився на мить Сергійович. Відчув вагу наплічника на спині. Потер рукавицями щоки, стираючи з них «налиплий» за дорогу морозець.

– Ти чого це знову? – здивувалася баба Настя, як двері йому відчинила. З-за її спини знайомий шум долинув. – Забув щось?

– Я це, віддати забув! – Сергійович подивився на хазяйку дому так, ніби вона мала б його і без слів зрозуміти. – До тебе дітлахи заходили, коли я борщ їв! Це ж сусідські?

– Ну так, Валіни!

– А ти скажи, де вони живуть! Я їм гостинців приніс!

– Ну ти й дурень, – розвела руками баба Настя. – Не міг завтра прийти? Чого тебе назад потемки понесло?

– Ну, я… – спробував пояснити Сергійович, та у думках розгубився. – Сам не знаю. Гарно у вас, світло у вікнах! Електрика. Он і телевізор у тебе працює! – він упізнав, нарешті, шум із-за спини хазяйки дому, що до вух долинав.

– То ти що, за телевізором знудився? Ой, бідолашка, – похитала вона скрушно головою. Йому навіть здалося, що в очах у старенької сльози співчуття зблиснули. – Це ж ти три роки без телевізора! Батюшки! Яка ж то мука! Та заходь скоріше, заходь! – підганяла во-на його.

– Ні, давай спочатку я дітям цукерки віднесу, а потім уже зайду! – проговорив він м’яко.

– Праворуч по вулиці друга хата. Там біля хвіртки на паркані дерев’яна зірка прибита – у них дід у війну з фашистами загинув. Вона раніше червона була, а тепер сіра, як паркан.

Пройшов Сергійович правою стороною вулиці до дерев’яної зірки біля хвіртки. До двору увійшов. У двері постукав.

– Хто там? – жіночий голос зсередини дому відгукнувся.

– Це Сергійович, із Малої Староградівки. Подарунок дітлахам приніс!

Впустила його жінка Валя, а коли він роззуватися у коридорі почав, зупинила. Прямо до кімнати провела. Там голосно-гамірно. Також телевізор увімкнутий і на екрані хтось із кимось лається. Але якось дзвінко, майже весело.

Завмер Сергійович, очима до екрана припав. У руках наплічник, з дивана на нього хлопчаки у теплих байкових піжамах і дівчатко у синіх колготках і кофті зеленій дивляться здивовано. Він їм цікавіший за телевізор видався.

– Що це вони там? – відірвався, нарешті, Сергійович, і кивнувши на телевізор, у хазяйки спитав.

– Та це Москва! Про Україну сперечаються! – спокійно відповіла вона. – Так що там у вас для дітлахів?

– А! – схаменувся Сергійович. – Ось вам, від Діда Мороза! Із запізненням…

Протягнув наплічник жінці. Вона його до столу, накритому білою мереживною скатертиною піднесла. Пакунки з цукерками дістала. Дітлахи підбігли.

– Це від того Діда Мороза, у якого сережка у вусі? – дівчатко спитало.

– Ага, від нього, – кивнув Сергійович. – Він вибачався. Сам не зміг. Прихворів.

– Краще пізно, ніж ніколи! – проговорила жінка Валя.

Простягнула гостю пустий наплічник.

– Не треба, залиште! Може, згодиться!

– Так, а що треба сказати за подарунки? – озирнулася вона на дітлахів.

– Дякуємо! Дякуємо! Дякуємо йому передайте! – одне перед іншим защебетали дітлахи у три голоси.

– Передам, передам, як побачу, – відповів Сергійович. – Ну, піду я! Час мені!

– Що, назад у Малу Староградівку підете? – голос хазяйки її несподіване хвилювання викрив.

– Ой, як же ви там живете? Ні магазину, ні пошти… Ні, неможна так! Ви зачекайте! Я швидко!

Вискочила вона у двір. Повернулася хвилин за п’ять, у руках – наплічник чимось напханий. Простягла його гостю.

– Обережніше! – попередила вона. – Там трилітровка з салом! Сергійович здивовано посміхнувся. Не чекав він такої доброти від незнайомої жінки.

Повернувся до баби Насті. Всілися вони удвох перед телевізором. На екрані за столом троє чоловіків у краватках.

– А чому ж вона досі не розвалилася? – спитав один телечоловік двох інших.

– Адже ж їх тепер повністю Америка і Європа утримують. Забирають гроші у своїх бідних і злиденних і українцям їх віддають! – узявся відповідати інший. – А коли їх бідні і злиденні зрозуміють, що відбувається, то вони і в Америці, і у Європі проти своїх політиків майдани влаштують! – Ну тут я з вами не згоден, – вступив у бесіду третій телечоловік. – Не все так однозначно з Америкою і Європою. Для них Україна – тільки інструмент. Інструмент, яким вони хочуть Росію з політичної карти світу зіпхнути.

– Ти це розумієш? Те, що вони кажуть? – перевів Сергійович погляд з телеекрана на бабу Настю.

– Ну все – не все, а розумію! Це ж російське телебачення, а не ці, з Києва!