– Тобi бiнокля лишити чи вже надивився? – намагаючись виглядати вдячним, спитав Пашка.
– Так, залиш, – попросив Пасiчник. Розiйшлися вони цього разу як друзi.
Вже як залишився сам, Сергiйович сходив у сарай, бджiл, що зимували, провiдав. Перевiрив, чи все до ладу. Потiм у гараж зазирнув, подивився на свою зелену «четвiрку». Думав, чи мотор не завести, щоб перевiрити, та злякався, що бджiл потурбуе – вони ж поряд, за дерев’яною стiною, – сарай i гараж, як брати-близнюки, та i майже пiд одним дахом.
За вiкном уже сутiнки раннi зимовi заходили. Зробив Сергiйович на нiч запаси вугiлля. Пiввiдра до буржуйки засипав. Дверцята закрив, зверху каструлю води поставив. Буде у нього сьогоднi на вечерю гречка з сiллю. А потiм почитае вiн книжку при свiчцi – свiчок у нього багато тепер. Бiльше, нiж книжок. Книжки всi старенькi, радянськi, у сервантi за склом лiворуч вiд сервiзу. Старенькi та читаються легко, i лiтери чiткi та великi, i зрозумiло все тому, що простi iсторii розказують. А свiчки у кутку. Два ящики. У них вони щiльними рядами лежать i кожен ряд вiд iншого вощеним папером вiддiлено. А вiн – цей вощений папiр – сам уже цiнний! З ним i пiд дощем можна багаття розпалити! І пiд буремним вiтром також! Свiчка як загориться, то нiчим його не загасиш! Коли снаряд у iх «ленiнську» церкву влучив – ну «ленiнською» ii всi називали тому, що вона у самому кiнцi вулицi Ленiна стояла – i вона, дерев’яна, згорiла, пiшов Сергiйович туди наступного ранку й у кам’янiй прибудовi, котру вибухом геть розверзло, два ящики церковних свiчок побачив. Забрав iх. Спочатку один додому вiднiс, потiм другий. Ото так добро добром i повернулося, як у Бiблii написано. Скiльки рокiв вiн свiй вiск батюшцi для церкви дарував. Якраз на свiчки! Дарував-дарував, а потiм i свiчки у дарунок вiд Господа отримав. Дуже вчасно – коли електрика пропала. Ось i служать вони йому тепер замiсть лампочки! Це ж також дiло святе – людинi у тяжку годину його життя освiтлювати!
6
Пiсля кiлькох спокiйних безвiтряних днiв зайшов вечiр темнiший, нiж зазвичай. Зайшов не сам, принесло його невидиме знизу у зимовiй темнотi хвилювання неба, де легкi хмари були вiдтiсненi важкими, а з важких повалив несподiвано на землю, укриту старим, затвердiлим вiд сухого вiтру снiгом, новий, пухнастий.
Сергiйович, позiхаючи, нову порцiю довгополуменевого вугiлля до буржуйки закинув. Жовту церковну свiчку двома пальцями загасив. Нiби вже i все, що перед сном зробити треба було, зробив. Лишалося тiльки натягти до вух ковдру та заснути до ранку чи до холоду. Проте тиша через снiг нiби неповна видавалася. А коли тиша неповна, то виникае, супроти волi, бажання зробити щось, щоб заповнити ii. Але як? До далеких канонад Сергiйович давно звик i стали вони вiд того важливою частиною тишi. А от снiговiй – гiсть бiльш рiдкiсний – взяв i все перекрив своiм шурхотiнням позавiконним.
Тиша, звичайно, штука довiльна i ii, як особисте звукове явище, кожна людина пiд себе пiдлаштовуе, пiдпасовуе. Ранiше тиша у Сергiйовича була така ж, як i в iнших. Їi частиною iз легкiстю ставало гудiння лiтака у небi чи спiв цвiркуна, що вночi через кватирку долинае. Все неголосне, що не дратуе i не змушуе озирнутися, зрештою, стае частиною тишi. Так ранiше з мирною тишею було. Так стало i з тишею вiйськовою, у котрiй вiйськовi звуки поглинули мирнi, вiдтiснили звуки природи, але набридли, стали буденними, також нiби пiд крила тишi лягли, перестали до себе увагу привертати. І лежав тепер Сергiйович, охоплений дивним неспокоем через надто голосний снiговiй, як йому видавалося. Лежав i замiсть того, щоб заснути, думав.
І знову згадався йому мрець, що в полi лежав. Але цього разу думка порадувати Сергiйовича поквапилася, пiдказавши, що тепер вже його точно видно не буде! Адже такий снiг все покрие, i покрие до весни, до вiдлиги! Ну а навеснi все змiниться, природа прокинеться, птахи заспiвають голоснiше, нiж гармати стрiляють. Бо птахи спiватимуть ближче, а гармати залишаться там, далеко.
І лише iнодi з незрозумiлих причин, може хiба зоп’яну чи cпросоння, будуть артилеристи на iхне село, на Малу Староградiвку, один чи два снаряди випадково кидати.
Раз на мiсяць, не частiше. І падатимуть цi снаряди там, де нема вже нiчого живого: то на кладовище, то на церковне дворище, то на будiвлю староi колгоспноi контори, що давно пусткою i без вiкон маячить.
А вiн, якщо вiйна продовжиться, залишить село на Пашку i вивезе своiх бджiл – усi шiсть вуликiв – туди, де нема вiйни. Де поля не у воронках вiд вибухiв, а у польових квiтах чи у гречцi, де ходити можна легко i без остраху, хоч лiсом, хоч полем, хоч путiвцем, де людей багато i навiть якщо вони не посмiхаються назустрiч, то все одно життя вже навiть через iх кiлькiсть i безтурботнiсть якимось теплiшим здаеться.
Думки про бджiл втихомирили Сергiйовича i нiби сон наблизили. І згадався йому дорогий пам’ятi i серцю день, коли приiхав до нього вперше господар Донбасу i майже всiеi краiни, колишнiй губернатор ii i просто зрозумiла у всiх вiдношеннях людина, зрозумiла i така, що викликала довiру, як старi бухгалтерськi рахiвницi з кiсточками. Приiхав з двома охоронцями на джипi. Життя тодi зовсiм iнше було, тихе.
До настання вiйськовоi тишi лишалося рокiв десять, а то й бiльше! Сусiди повискакували, дивилися заздрiсно i з цiкавiстю, як заходив людина-гора у хвiртку, як руку Сергiйовичу своiм ручищем тиснув. Хтось з них, може, i почув, як запитав тодi: «То це ти Сергiй Сергiйович? Це у тебе можна на бджолах подрiмати? Ти сам це дiло вигадав?» – «Нi, вигадав хтось iнший, я у журналi з бджiльництва побачив. Але лежанку я сам зробив!» – гордо вiдповiв йому тодi пасiчник. «Ну, покажи-но!» – пробасив гiсть, посмiхаючись важкою, але привiтною посмiшкою. Повiв його Сергiйович до саду, де шiсть вуликiв по двое спинами один до одного стояли. На них – дерев’яний щит i тонкий матрац, соломою набитий.
– Туфлi зняти? – запитав хазяiна гiсть. Подивився хазяiн на туфлi гостя i обiмлiв: гостроносi, акуратноi форми, з перламутровим виблиском, як iнодi бензиновi плями в калюжi вiд яскравого сонця виблискують, тiльки перламутр iх був благороднiший, нiж бензиновi розводи. Перламутр iх свiтився так, нiби повiтря над ними плавилося, як iз-за сильноi спеки бувае. Плавився i, втрачаючи повну прозорiсть, додавав i до кольору туфель, i до форми ще бiльшого об’ему, незвичного тремтiння.
– Нi, навiщо знiмати?! – замотав головою Сергiйович.
– Що, сподобалися? – посмiхнувся губернатор, своiми словами змушуючи хазяiна дому погляд вiд взуття вiдiрвати.
– Та звичайно! Такоi краси ще не бачив! – признався Сергiйович.
– А в тебе який розмiр ноги? – несподiвано поцiкавився губернатор.
– Сорок другий!
Гiсть кивнув i приноровився п’ятою точкою до середнього вулика – пiд ним сходинка-табуретка дерев’яна стояла. Пiднявся губернатор на неi, а з неi вже акуратно всiвся i на тонкий матрац. Лiг на правий бiк, обережно ноги витягнув, i по-дитячому, як школяр на строгого вчителя, подивився на Сергiйовича. «Краще на спину чи на живiт?» – спитав вiн. «На спинi краще, – пiдказав Сергiйович. – Бiльша площа дотику тiла з вуликами». – «Ну ти йди, а я посплю. Тебе покличуть!» – сказав колишнiй губернатор, кинув погляд на охоронцiв, котрi стояли трохи збоку вiд бджолиноi лежанки. Один з них кивнув, дав знати, що почув.
Сергiйович у дiм повернувся. Телевiзор увiмкнув – електрика тодi ще була. Намагався вiдволiктися, але думками вiдiрватися вiд важливого гостя i вiд його туфель не мiг. Думки потривожило побоювання: хоч би нiжки у вуликiв вiд тяжкостi велетня, що лежав на них, не пiдломилися! Чай пив, а занепокоення про можливу крихкiсть вуликiв, якi сам майстрував, все не минала. Адже коли майстрував вiн iх, то лише про зручнiсть для бджiл думав, а про те, що сон на бджолах корисний i цiлющий, ще не знав. Триста доларiв i лiтрову пляшку горiлки лишив того разу важливий гiсть як подяку. З того дня усi, хто його, Сергiйовича, не любив чи не помiчав, вiтатися з ним почали, нiби його архангел крилом торкнувся!
За рiк по тому, також ранньою осiнню, знову приiхав до нього губернатор. На той час Сергiйович вже й альтанку довкола лежанки збудував. Таку легку i розкладну, що можна було за годину скласти i за годину розiбрати. Матрац ще бiльш тонким зробив, щоб не глушила солома жодноi вiбрацii вiд сотень тисяч бджiл.
Гiсть мав втомлений вигляд. Охоронцiв з ним було чоловiк з десять, та i машин, мабуть, стiльки ж на вулицi Ленiна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидiв i чому не виходили вони – цього Сергiйович так i не зрозумiв. Спав чи лежав удруге хазяiн Донбасу на вуликах годин зо п’ять чи шiсть. На прощання не просто тисячу доларiв у конвертi подарував, а й обiйняв сильно, по-ведмежому. Нiби з дорогою йому людиною прощався.
«Ну все, – вирiшив Сергiйович. – Така удача не повторюеться! Не приiде вiн бiльше!» Причин так думати було кiлька. Одна з них цiлком банальна – сон на бджолах тепер рекламували у кожному райцентрi. Конкуренцiя зашкалювала. А вiн, Сергiйович, нiякоi реклами собi не робив. Правда, у селi знали, що колишнiй губернатор спецiально, навiть iз Киева на його бджолах поспати приiжджав. Знали i друзям, рiдним та знайомим iз iнших сiл та мiстечок розказували. Тож iз завидною для iнших пасiчникiв регулярнiстю з’являлися перед хвiрткою Сергiйовича бажаючi поспати на «губернаторських бджолах». Цiну Сергiйович не завищував, особливо приемним клiентам чай з медом приносив. Говорив з ними залюбки про життя. Удома про життя говорити вже було нi з ким: пiшла вiд нього дружина з донькою, втекли, поки вiн у Горлiвку на базар оптовий iздив. Залишили його душевно зраненим. Але вiн вистояв. Зiбрав волю в кулак i не дав сльозам, що навернулися на очi, вниз на щоки скотитися.
І зажив вiн далi. Спокiйно i сито зажив, насолоджуючись влiтку дзижчанням бджiл, а зимою – тишею i спокоем, бiлоснiжнiстю полiв i нерухомiстю сiрого неба. Мiг би так i все життя прожити, та не вийшло.
Щось зламалося в краiнi, зламалося у Киевi, там, де завжди щось не до ладу. Зламалося так, що пiшли краiною трiщини, як по склу, болiснi трiщини, i з трiщин тих кров полилася. Почалася вiйна, смисл якоi ось уже три роки залишався для Сергiйовича туманним. Перший снаряд влучив у церкву. І вже наступного ранку стали мешканцi покидати Малу Староградiвку. Спочатку батьки мам i дiтей вiдправляли по родичам: хто до Росii, хто до Одеси, хто до Миколаева. Потiм самi батьки пiшли: хто у «сепаратисти», а хто у бiженцi. Останнiми вивозили старих. З криками, плачами, прокльонами. гвалт стояв страшний. І раптом одного дня так стало тихо, що Сергiйович, вийшовши на вулицю Ленiна, ледь вiд тишi не оглух. Тиша та важка була, нiби з чавуну вилита. Злякався тодi Сергiйович, що сам-один лишився на все село! Пiшов сторожко вулицею, за паркани зазираючи. Пiсля ночi гарматних залпiв, ця тиша тиснула так, нiби вiн на спинi мiшок вугiлля тягнув.
А дверi на будинках вже дошками позабиванi. Вiкна деякi фанерою забитi. Дiйшов вiн до церкви, а це майже кiлометр. Перейшов вiн на Шевченка i назад паралельною вулицею на ватяних ногах пiшов. І раптом кашель почув i зрадiв. Пiдiйшов до паркану, через який кашель долинав, а там Пашка. Сидить собi у дворi на ослонi. У лiвiй руцi пляшка з горiлкою, у правiй – цигарка.
– А ти чого? – спитав його Сергiйович. Вiтатися вони з дитинства не вiталися.
– Я чого? А що менi? Я що, все це покинути маю? У мене погрiб глибокий, там вiдсиджуся, як треба!
Такою ось виявилася перша весна вiйни. А тепер уже третя ii зима. Це ж майже три роки, як вони удвох з Пашкою життя у селi утримують! Неможна ж село без життя лишати. Якщо усi пiдуть, то нiхто i не повернеться! А так обов’язково повернуться. Коли чи дурiсть у Киевi закiнчиться, чи мiни зi снарядами.
7
Двi ночi i два днi минуло пiсля снiгопаду. Сергiйович у двiр тiльки по вугiлля виходив. Снiг пiд ногами хрустiв тепер iнакше. Ноги м’яко тонули у свiжому снiговому килимi – не дуже-то i глибокому. Але от що дивним Сергiйовичу здалося: помiтив вiн у деяких мiсцях у новому снiгу проталини, крiзь якi стара кiрка проглядалася. Дивно, що не намело хоча б пiвметра! Але ж i хурделицi не було. Снiг просто падав, легко i невимушено. А потiм кудись вiдходив, вiдлiтав. Чи низовий вiтер – поземка – скочувала його кудись вбiк природних перешкод, де вiн i мiг у кучугури зiбратися. Тiльки шукати цi кучугури бажання у Сергiйовича не виникало.
На буржуйцi кипiв чайник. Буржуйку не вимкнеш, як газову плиту. Тому довелося чайнику вхолосту кипiти, поки Сергiйович не зняв його, узявши гарячу ручку старим кухонним рушником, щоб не опектися. Налив у кружку фаянсову з логотипом «МТС» кип’ятку, порадував кип’яток дрiбкою чаю. Пiдняв з пiдлоги на стiльницю лiтровку меду.
«Можна було б Пашку покликати, – подумав, позiхаючи. А потiм сам собi сказав: – І так добре! Не йти ж за ним на iнший край села!»
Те, що «iнший край села» був вiд дому Сергiйовича ну, може, метрiв за триста-чотириста, справи не мiняло. Вiн ще свою першу кружку не допив, коли десь недалеко вибух прогримiв. Скло у вiкнах задрижало дзвiнко, до болю у вухах.
– От мудаки! – вирвалося у нього з гiркотою. Поквапом поставив на стiл кружку – чай розхлюпав, пiдбiг до найближчого вiкна. Перевiрив, чи не трiснуло воно… Нi, вцiлiло.
Решту вiкон оглянув – усi цiлi. Задумався: а чи не пiти подивитися, де бахнуло i чи не сусiдський який будинок розворотило?
– Та ну його на хрiн! Головне, що не в мiй! – махнув Сергiйович за хвилину рукою i за стiл повернувся.
От якби за першим вибухом другий пролунав, тодi iнша справа. Тодi б вiн одразу у погрiб, як три роки тому, коли нi з того нi з сього стали на Малу Староградiвку i ii околицi мiни i снаряди сипатися!
До раннього лютневого вечора лишалося ще години зо двi. І це його дивувало. Те, що снаряд на село вдень при свiтлi впав! Якби у темнотi, тодi б ясно – промахнулися. Але вдень? П’янi вони, чи що, чи нудно iм у тишi? Та i котрi саме цi «вони»: тi, що у Каруселiно, чи тi, що мiж iхнiм селом i Жданiвкою стоять?! Розбавив Сергiйович своi гiркi думки медом, i легше стало йому. Долив у кружку кип’ятку. Усмiхнувся, дивлячись на логотип. У нього також «МТС» е, у мобiльнику. Інакше, звичайно б, i кружки не було. Тiльки мобiльник мертвим вантажем у ящику серванта лежить. Разом iз зарядкою. От повернеться у село електрика, можна буде зарядити його i перевiрити, чи е зв’язок, чи з ним те ж, що i з електрикою. А якщо i зв’язок, i електрика повернуться, то iнше питання постае: кому дзвонити? Пашцi? Так до нього, як треба, дешевше пiшки пройти. Та i номера його Сергiйович не мае. А щоб дружинi колишнiй, Вiталiнi, подзвонити, треба правильно i наперед слова для розмови дiбрати, а краще – записати на папiрцi, а потiм з папiрця прочитати, щоб вона трубку не кинула! Можна було б подзвонити та хоча б справами донечки поцiкавитися. А якщо розмова не пiде, то i про життя у Вiнницi розпитати! Як це так вийшло, що жодного разу вiн до своiх тещi та тестя не поiхав, та i взагалi, можна сказати, майже нiкуди за сорок дев’ять рокiв життя не iздив. Нiкуди, окрiм Горлiвки, Єнакiевого, Донецька та ще трьох-чотирьох десяткiв шахтарських мiстечок, куди його до надання iнвалiдностi у вiдрядження посилали. Посада у нього була така важлива – iнспектор з технiки безпеки. У деяких шахтах вiн по двадцять разiв, а то i бiльше, бував. Надихався iх безпекою так, що у сорок два пенсiонером-iнвалiдом став. Силiкоз – штука серйозна. А те, що багато його серед всiх, хто пiд землею працювали i працюе, робить його чимось на грип схожим. Кашляють собi люди та i все!
У дверi кулаком вдарили.
Здригнувся Сергiйович, i одразу над своiм переляком посмiявся: хто тут, окрiм Пашки з’явитися може?
Вiдчинив дверi – перед собою блiду, як у мерця, згорьовану Пашкiну фiзiономiю побачив.
«Невже його дiм?» – перелякався.
– У Красюка пiвхати знесло! – повiдомив тремтячим голосом «ворог дитинства».
– Хм, – спiвчутливо мугикнув Сергiйович, запрошуючи гостя всередину.
Посадив до столу, налив чаю, ложку йому дав, щоб iз медом собi гiсть вiдмови не мав.
Сергiйович розумiв Пашкiн переляк. Красюки через хату вiд нього жили. Тобто вже як там бабахнуло, то лишився Пашка без вiкон! Це точно!
– Я, Серий, у тебе сьогоднi заночую? Добре? – пiдняв гiсть очi на хазяiна дому.
