– Ага, – кивнув парубок. – Познайомитися захотiлося. А то бачу вас уже бiльше року, а iменi не знаю!
– Де ти мене бачиш? – здивувався Сергiйович.
– У бiнокль, – парубок трохи знiтився. – Треба за селом спостерiгати. Я б i ранiше прийшов, та вдень небезпечно, а в темнотi взагалi-то також забороняють, але бiльш безпечно.
– А яка вдень вiд нас небезпека? – здивувався Сергiйович.
– Вiд вас власне нiякоi, а от вiн снайперiв, якi нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востанне три днi тому стрiляли, вiд церкви!
– Та не приходить сюди нiхто! – переконливо заявив Сергiйович. – Я б слiди побачив! Я ж удома не сиджу!
– Четверо вбитих за рiк, i три поранених, – спокiйно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потiм якось нiяково на стiльницю зелену, нiби шерстяну шапку-балаклаву.
Зробив Сергiйович чаю, гостю непроханому налив, собi.
– А що там у вас, на Украiнi? – спитав. – Сала всiм вистачае?
– Усiм, – хлопець не змiг втримати посмiшку. – Менi також перепадае. Волонтери пiдвозять. А в краiнi – як завжди! То крадуть, то вулицi i мiста перейменовують. Та кажуть, пiсля вiйни краще буде! За кордон будемо без дозволу iздити.
– Ну, це тi, хто живими залишаться, – скривив Сергiйович вуста та враз i схаменувся. Вийшло так, що вiн нiби комусь смертi бажае. Вирiшив тему змiнити. – А перейменовують що?
– А ви що, не в курсi? – Петро широко вiдкрив очi, посмiшка оголила його мiцнi зуби. – Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевiзора!
– Електрики давно немае, це так, – сумно закивав хазяiн дому. – Може, полагодять?
– Зараз навряд чи. Небезпечно. Та i для вас же краще телевiзор не дивитися – нерви збережете!
– А в мене нерви залiзнi, не зiпсуються! – похвалився Сергiйович. – Я iнспектором з технiки безпеки працi на шахтах працював! Ти знаеш, що це таке?
В очах у хлопця повага з’явилася.
– А ти сам чим займався?
– Туризмом. Хотiв у Крим переiхати, маленький готельчик побудувати.
– Ну з цим ти запiзнився! – махнув рукою Сергiйович. – А я в Криму нi разу не бував. А завжди хотiлося на морi побувати, на пляжi повалятися, засмаглим приiхати… У мене там знайомий е – на з’iздi пасiчникiв познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаев. Також пасiчник. У гостi кликав, а не вийшло поки…
– Ну, колись вийде! – спробував парубок втiшити Сергiйовича.
– Можливо, – погодився той. Раптом погляд його спохмурнiв, нiби згадав вiн щось неприемне. – А чого ви труп з поля не заберете? Вiн же до вас так близько?
– Який? У камуфляжi? – Петро напружився.
– Ну так! Може, його вже i снiгом замело. Я вчора не дивився.
– Не замело. – Парубок зiтхнув. – Вiтер снiг вiднiс. Не наш вiн. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полi пiд снiгом розтяжки, та i сам труп могли замiнувати. Нехай «сепари» забирають! Їхнiй то хлопець!
– Вони полiзуть забирати, а ви iх з кулеметiв? – ехидно спитав хазяiн дому.
– Якщо без зброi i з бiлою ганчiркою полiзуть, то нехай забирають!
– Он як! Так вони кажуть, що то не iх вояк! – промовив Сергiйович i враз пошкодував про сказане.
– А коли це ви з ними говорили? – Петро примружився i погляд його став холодним i ворожим.
– Це не я, це Пашка, сусiд мiй, з Шевченка! Вони до нього приходили, то вiн i спитав.
– Угу, – мугикнув парубок, нiби висновки зробив. – Ну якщо не iх i не наш, то, значить, з «третьоi сили»!
– А що то за «третя сила»? – зацiкавився пасiчник.
– А хто його знае! У нас кажуть, що хтось анонiмно з нами проти них воюе. А у них кажуть навпаки – з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що i проти них i проти нас. Тому у нас радiють, коли вони там когось завалять, а у них – коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось iз гранатомета вистрiлить…
– Може, тобi меду с собою? – запропонував Сергiйович солдатовi.
– Та я ще не йду, – Петро напружено посмiхнувся. – Меду не треба. Хiба що тут, до чаю.
– Так-так, звичайно! – заметушився Сергiйович, нагнувся, дiстав з пiдлоги лiтрову банку.
Знову запала мовчанка, але порушувати ii Сергiйовичу бiльше не хотiлося. Правда, хвилин за кiлька вiн знову перейменуванням вулиць зацiкавився.
– На що перейменовують? – спитав майже пошепки.
– Ну, якщо вулиця Маркса чи Ленiна, то на Бандеру чи якогось письменника, – сказав солдат.
– На письменника краще, – висловив думку Сергiйович. – Ми ось, до речi, зараз на вулицi Ленiна сидимо.
– Коли вiйна закiнчиться – перейменують обов’язково, – твердо заявив парубок.
– А якщо я сам захочу нову назву обрати?
– Можна, тiльки треба з рештою жителiв вулицi разом вирiшити. А потiм до мiськоi ради звернутися.
– Це не скоро, – хмикнув Сергiйович. – Ой не скоро!
– Ну я таки пiду, – Петро зняв зi спинки стiльця автомат, на плече повiсив. Лiвою рукою шапку-балаклаву зi столу забрав, а правою у карман теплоi камуфляжноi куртки полiз i витягнув звiдти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.
– Це вам, – сказав, з повагою на хазяiна глянувши. – Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками…
– Так а… – знiтився Сергiйович. – Нащо вона менi?
– Для самооборони. Не знадобиться – пiсля вiйни на городi закопаете! Як хочете, можу вам мобiльний зарядити у нас генератор потужний, навiть пральну машину тягне!
Сергiйович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобiльний iз зарядкою. Простягнув Петровi.
Пiднявся солдат, сховав дрiт i телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не вiдходячи вiд столу, меду на останок iз банки зачерпнув ложкою i до рота ii вiдправив. Облизав жадiбно.
– Якщо допомога треба буде – бiлу ганчiрку на гiлку дерева у саду прив’яжiть! Щоб видно було! – сказав хазяiну i пiшов у темноту.
