«Цiкаво, звiдки це у нього хлiб узявся?» – подумав.
Повернувся додому, свiчку на столi запалив. Сходив у двiр по вугiлля. Зазирнув до кухнi. Потягнув на себе дверцята холодильника. Усерединi було пусто i темно, а на дверцятах у поличцi-ятцi для яець лежала всохла голiвка часнику.
Спробував себе позитивними думками вiдволiкти. Зазирнув до тумби кухонноi – там у трилiтрових банках, закритих пластиковими кришками, зберiгалася i гречка, i макарони, i пшоно. Чорт його знае, на скiльки всього цього вистачить? Та вiн же i iсть не так багато, так що вистачить поки що! Ситий вiн буде. А от радостi iжа не принесе! Нудна вона!
«Де б яець узяти!» – розмрiявся Сергiйович. І стало йому тоскно вiд внутрiшнього холоду. Зрозумiв вiн, що уже кiлька мiсяцiв яець курячих не iв. Пригадав, скiльки ранiше худоби в iхньому селi було. Та i сам вiн курей тримав. А у сусiдiв, окрiм курей i гусей, двi кози i корова на хазяйствi були. І коли сусiди ближнi iхали, кури ще лишалися. Вiн тодi на прохання сусiдiв годував iх i яйця собi забирав.
Корм вони також йому залишили – два мiшки! А потiм сусiд повернувся – затишшя було. Не стрiляли. Повернувся на «нивi» з причепом i з клiтками. Посадив курей у клiтки i вивiз. Навiть не зайшов! Корму третина лишилася. А годувати вже нема кого.
«Оце б зараз яечнi окатоi, – подумав Сергiйович, – чи три яйця крутих…»
Пiдсипаючи вугiлля у буржуйку, чайник зверху поставив.
«Де ж це вiн батон узяв? – подумав про Пашку. – А може, у нього там хтось ховався, в кухнi? Той, хто йому батон принiс?»
Пригадав вiн, як Пашка не одразу в дiм його впустив.
«Точно, ховав когось! – вирiшив Сергiйович. – Того, хто йому i батон, i каву, i «багато чого» принiс! Цiкаво, за якi-такi заслуги?»
Була б у селi електрика, жив би вiн зараз легше i безтурботнiше, без зайвих непотрiбних переживань i пiдозр! Дивився б до сну телевiзор. У холодильнику б каструлю з макаронами готовими тримав. А коли б зголоднiв, кидав би макарони на сковороду i розбивав би в неi два яйця!
– Тьфу ти! – видихнув роздратовано Сергiйович. – Далися менi цi яйця!
Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслiдувати, як щось безцiнне i водночас досяжне!
«А що? – подумав вiн. – До Свiтлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечiр! Там людей багато! І баба Настя, яку вiн знае i у якоi курей та живностi повний двiр! А чого не узяти iз собою лiтру меду i не обмiняти на яйця? Скiльки тiеi дороги, тим бiльше, дорога до Свiтлого рiвна i пряма, з украiнських позицiй не видна, i вiд Каруселiно за гребенем невисокого пагорба схована».
Загорiвся Сергiйович iдеею походу у сусiдне село, де вiн з минулоi осенi не бував. Зiбрався, взувся-вдягся. У сумцi – двi лiтровки меду. На руках – рукавицi. Попереду – дорога темна.
13
Страх – штука невидима, тонка i рiзна. Як вiрус чи бактерiя. Його можна i з повiтрям вдихнути, i з водою чи горiлкою випадково випити, i через вуха спiймати, i вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його вiдбиток залишиться навiть тодi, коли сам страх вже зникне.
Думки про страх самi виникли у Сергiйовича, коли вiн вже з пiвкiлометра незайманою у останнi мiсяцi нi ногами, нi колесами дорогою пройшов. Лiворуч лiсосмуга – голi клени, липи й абрикосовi дерева змiшанi. Перед нею поле, за нею – ще одна грунтiвка для сiльгосптехнiки, а далi – знову поле, тiльки вже ген вгору сягае, туди, до Жданiвки. Праворуч невеликий пiдйом i на хвилi пiдвищення – ближнiй горизонт, до якого рукою подати. Далi, за горизонтом, поля на кiлометрiв п’ять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутiр цей уже в «денеерii», тiльки нiби пустий вiн стоiть. Будинкiв там зо п’ять чи шiсть, не бiльше. Може, тому Свiтле i живе собi майже так, як до вiйни. Нi сепаратистiв поблизу немае, нi армii украiнськоi. Тому майже нiхто i не виiхав. Пiшло кiлька чоловiкiв до донецькоi братви, щоб проти Украiни воювати. А двое – дiльничний i директор школи – навпаки, до украiнськоi армii записалися. Злякалися, мабуть, що вирiжуть iх уночi за те, що мiсцевою владою вважалися. Тепер там нiякоi влади нема, але i тихо! Просто там i ранiше тихо було, тож влада тут нi до чого. Вона що е, що немае, все одно! Просто народ мирний i на себе i своему хазяйствi, а не на полiтицi зосереджений.
Звiдкись здалеку, з того боку, куди вiн iшов, тiльки ще далi, «бахання» артилерii долинули. Але такi далекi, що Сергiйович навiть крок не уповiльнив. Вiн i так не дуже швидко йшов. Пiд ноги дивився – очi до цiеi сiростi звиклi у нього. Чорне плюс бiле дають сiре. Ось так i темiнь та снiг поеднуються i дорогу зимову вечiрню видимою роблять.
Дорога якраз у цьому мiсцi ледь вгору здiймалася. Села звiдси не видно. Це вже як хвилин п’ятнадцять пiшки залишиться, тодi i Свiтле попереду вигулькне.
І раптом зникла з-перед очей його дорога. Пiд ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергiйович, не розумiючи, що трапилося. Присiв навпочiпки, торкнувся землi руками. Зрозумiв, що вона бiлою бути перестала. Лягла долоня на край воронки вiд вибуху, широкоi воронки, ширшоi, нiж сама дорога.
Пiднявся пасiчник на ноги. Став воронку обходити, та раптом спотикнувся i ледь не впав. Озирнувся. Знову навпочiпки присiв. Побачив мiну, яка не розiрвалася. Рука сама до неi потяглася i ще навiть не доторкнувшись, вiдчув Сергiйович сильне випромiнювання холоду вiд вибухонебезпечного предмета, що на краю воронки лежав. І вiдсмикнув вiн руку, сховав ii до кишенi, туди, де теплiше було.
«Може, краще назад?» – подумав, але ноги вже знову йшли уперед. Знову видимою дорога стала. Снiгова кора жалiбно порипувала пiд пiдошвами черевикiв.
Попереду вогники села замайорiли.
– Ти диви! Струм у них е! – зрадiв Сергiйович. Зрадiв i позаздрив.
Як вийшов з дороги на сiльську вулицю, з полегшенням зiтхнув. Тепер лише на iнший кiнець села пройти лишилося, там баба Настя живе!
Поки йшов, гавкiт собачий слухав i радiв. У них у Малiй Староградiвцi жодноi живоi душi не лишилося, окрiм iх iз Пашкою. І собак нема, i коти зникли. Мишi та криси, напевне, десь та е, ховаються, але ж вони самi по собi, як природа. Вони що з людиною, що без людини – все одно виживуть. Собакам чи котам без людини важко. А козам, свиням i курям взагалi неможливо!
Зупинився Сергiйович на порозi перед дверима. Постукав тричi.
– Зараз, зараз! – почув знайомий голос.
– Ой, Серьоженька! – скрикнула бабця, вiдкривши дверi. – Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!
Баба Настя з минулого року, вiд осенi, не змiнилася. Обличчя кругле, маленьке. Ростом метр шiстдесят, не бiльше. Одягнена так, що i не ясно: чоловiк чи жiнка. Внизу штани теплi, зверху короткий сарафан зелений, а поверх нього синя кофтина на великих гудзиках.
Роззувся Сергiйович. Пройшли до кiмнати.
– Я тобi меду принiс, – виклав на трюмо дзеркальне Сергiйович iз сумки двi лiтрових банки. – А в тебе хотiв на яйця розжитися. У нас там голодно, в селi…
– Ти посидь поки, вiдпочинь, а я поiсти розiгрiю!
Опустився Сергiйович у крiсло з лакованими дерев’яними пiдлокiтниками. Прямо у куртцi, подумавши, що рано ще роздягатися. Усiвся i вiд раптовоi втоми, що нiби з дороги його наздогнала, задрiмав. І вже у дрiмотi своiй вiдчув, як зiгрiваеться, вiдтае вiд морозу шкiра щiк, як кiнчики пальцiв нiби вiд укусiв бджолиних ниють, а все тому, що осмiлiла вiд тепла кров кинулася з новою силою судинами i венами, вiдновлюючи порушене холодом опалення тiла. Ледь дрiмота у сон тремтячий, легкий перейшла, почув вiн увi снi голос Вiталiни.
«Іди обiдати!» – кликала вона його з кухнi. В кухнi затишнiше, особливо навеснi чи влiтку. Вiкно кухнi у сад виходить, а не на буру, покриту вугiльними плямами землю двору.
Зайшов вiн у снi до кухнi – саме так, як заходив не раз на ii поклик, коли жили вони разом. У повiтрi аромат борщу, сильний i соковитий.
«Ну, оцiни!» – запропонувала Вiталiна, киваючи на столик, де миска борщу червоного стояла, а на його поверхнi – як вiн кiлька разiв вимагав, просив, але не отримував, а тут отримав! – плавали кiлька пельмешкiв. Зваренi, тодi обсмаженi у сковородi на олii до скоринки хрумкоi, а потiм у борщ вкинутi.
Сiв вiн у снi до столу так само легко i самовдоволено, як i в життi сiдав. Подивився схвально на вагiтний живiт Вiталiни. Мiсяцi пiвтора залишалося до народження доньки. Повернув погляд до пельменiв. З’iв iх один за одним. Потiм вже до борщу узявся.
«То ти подумала? Згодна?» – спитав вiн з набитим ротом.
«Нi, не згодна! Хай буде Анжелiка! – твердо заявила вона. – Менi твоi Свети i Машi не подобаються! Нуднi iмена, як у кондукторiв у трамваi!»
«У нас немае нi трамваiв, нi кондукторiв! – почав сердитися увi снi Сергiйович так, як ранiше наяву сердився. – Може у вас там у Вiнницi такi iмена простачкам дають, а у нас тут по-iншому прийнято. А назвеш Анжелiкою – засмiють, задражнять!»
«Задражнять, тодi поiдемо звiдси!» – вiдрiзала Вiталiна i понесла свiй живiт до кiмнати, де диван i лiжко, i стiл великий.
Доiдав вiн свiй борщ без ентузiазму.
«Нiчого, – думав, – без мене вони ii не зарееструють!»
І раптом, коли у снi борщ у тарiлцi скiнчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Вiдкрив очi, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.
– Ти сiдай вже! Налила я тобi! – голос ii старечий, але солодкий, прозвучав.
Струсив Сергiйович з себе сон, на ноги встав. Куртку скинув i на крiслi лишив. До столу всiвся. Борщу густого миска перед ним. Тiльки пельмешкiв нема. Але ж вiн i не чекав iх. Це так, примха у нього була, у якiй вiн хотiв минуле з теперiшнiм поеднати. З дитинства вiн пельменi дуже любив, а борщ полюбив пiсля весiлля. А тепер вже все у минулому лежало, у пам’ятi та у свiтлинах. Пам’ять – вона старiе, а от свiтлини лишаються. І лежать собi у випускному, дембельському, весiльному альбомах. Лежать собi у шафi i кашi не просять.
Жадiбний погляд його вiд борщу вгору пiднявся, на стелю. На лампочку. Облизнувся Сергiйович. Старенька подумала, що до борщу, а сам гiсть не одразу i зрозумiв: на що це вiн облизнувся? Захопив ложку борщу. Борщ гарячий. На очах сльози виступили.
– Ти чого? – злякалася баба Настя. – Може, з дружиною твоею що?
