– Дай Боже, дай Боже! – прошепотiв пасiчник.
Дивно, але такий стверджувальний напис на покинутому будинку радував Сергiйовича щоразу, коли його погляд на нiй зупинявся. Мабуть тому, що спочатку вiн про дружину свою, Вiталiну, думав. А чому ж це йому так легко про дружину згадуеться, а ось доньки як такоi нi на думцi, нi у спогадах немае? Мабуть, тому, що маленькою вона була, надто маленькою, щоб з батьком зблизитися. Чотири роки iй було, коли поiхали вони, його покинувши. Може, i сам вiн винен у тому? Можливо, треба було йому посмiхатися частiше i вiд нарядiв Вiталiни не так губу копилити? Може, слiд було взагалi менше говорити i бiльше посмiхатися? Хай навiть через те вiн мiг iй i нерозумним видатися. Жiнки дурникiв або таких, хто дурником прикидаеться, бiльше люблять чи легше терплять! Хрiн його знае, що у сiмейному життi головне: кохання чи терпiння?
Та якби пiсля пологового не «вибухнув» Сергiйович, жили б вони, мабуть, i зараз разом. Утрьох. Тiльки де б вони жили? У Вiнницi, у батькiв Вiталiни? Нi, туди б вiн не поiхав. А тут би вона не лишилася, навiть якби i дожили до вiйни разом у мирi та злагодi. Нi, що сталося, те сталося, iнакше i бути не могло.
До пiдiрваноi церкви лишалося пройти трохи – по чотири двори з кожного боку вулицi: лiворуч тут Крупiни, Далiдзе, Петренки i Мацiпури, а праворуч – Сергееви, старий Лефтiй, Корзони й Урiцинови.
Зупинився раптово Сергiйович так, нiби сама дорога його зупинила. Щось спантеличило, вiдкинуло його увагу до ледь вiддаленого його ж кроками минулого. Озирнувся. Повернувся метрiв на десять. І все зрозумiв. Минув вiн, думаючи про свое, слiди черевикiв, якi впоперек дороги пунктирну лiнiю провели. Оглянув iх – видно було, що слiди цi не раз оновлювалися у рiзнi боки. А на дорогу з двору Сергеевих i далi у двiр Крупiних сягали. Вирушив Сергiйович слiдами до Крупiних.
Побачив, що дверi разом iз дошками, що ii закривали, вiд одвiрку вiдiрванi i лише прикритi. Потягнув за ручку. Нижня дошка, що впала, з неприемним звуком об зледенiлий бетонний порiг скреготнула. Зайшов усередину – холод покинутого будинку вiйнув йому в обличчя.
У кiмнатi на столi три лiтрових банки вiдкритих iз замерзлою консервацiею, а з однiеi – з баклажанами у помiдорах – виделка стирчить. Пiд столом двi пустi пляшки з-пiд горiлки. Горiлка не звична «Немирiв» чи «Московська», а якась «Крутая»! Таку вiн у життi не бачив. Взяв до рук, втупився в етикетку: «Сделано в Ростовской области». Обидвi стулки шафи вiдчиненi, у сервантi шухляди висунутi.
«Чужинець ходив», – зрозумiв Сергiйович.
Вийшов у двiр, озирнувся. Побачив, що слiди до дому ведуть. Привели вони його геть на межу городу. Зупинився перед товстим намостом iз соломи. Праворуч по снiговiй корi гiльзи розкиданi. Десяткiв зо два. Згадав Сергiйович слова солдата про снайпера, який з боку церкви стрiляе.
Постояв над лiгвом снайпера, зiтхнув. Плечима здвигнув через те, що жодна зрозумiла думка вiд побаченого на думку не прийшла. Натомiсть прийшло вiдчуття холоду.
«Якщо цi звiдси по «украм» стрiляють, то «укри» зрештою гарматою вiдповiдь дадуть!» – подумав Сергiйович.
І уявив собi, як летить з боку Жданiвки снаряд i нiби роздумуе: куди впасти! І вже на льоту в бiк його, Сергiйовича, двору повертае.
Здригнувся пасiчник через страшну гру власноi уяви. А що, як зустрiне вiн зараз цього снайпера, а той буде на вiйну, на свое вiйськове мiсце йти? Що вiн зробити може? Сказати? Попросити? Вiддати наказ? Людинi зi снайперською гвинтiвкою щось говорити-наказувати?
Скривив Сергiйович вуста. І злякався раптом, що снайпер цей ось-ось i дiйсно тут з’явиться. Наставить на Сергiйовича пiстолет чи автомат, чи гвинтiвку свою! А що у Сергiйовича? Граната подарована? Так i не знае ж вiн, куди ii сп’яну приткнув! Нiчого у Сергiйовича немае, нема чим йому себе захистити!
Зовсiм неспокiйно на душi у пасiчника стало. Вибiг вiн з двору Крупiних i назад додому поспiшив. Бiля провулку Мiчурiна зупинився. Подих перевiв. І саме тут самотнiсть свою особливо гостро i важко вiдчув. Бо вибiр дороги з’явився: чи прямо додому i лiворуч, чи на Шевченка, до Пашки.
– Нi, – тупцяючи на мiсцi, вирiшив Сергiйович, – з пустими руками не можна! Занесу-но я йому бiнокль! Менi вiн вже не потрiбний!
Пiдходячи до будинку, погляд на потемнiле небо кинув. А на ньому хмари синi, снiгом переповненi. Летять кудись, i невiдчутний тут знизу вiтер пiдштовхуе iх.
12
Спочатку на стукiт кулаком у дверi нiхто не вiдповiв. Тодi приклався Сергiйович ще три рази значно сильнiше.
– Хто там?
– Та хто ще? – голосно, щоб за дверима чути було, крикнув пасiчник. – Я це!
– А! Ти це! – вiдповiв Пашка. – Ну зачекай хвилинку!
І зник, залишивши Сергiйовича на порозi перед закритими дверима здивованого.
Коли дверi вiдчинилися, в обличчя Сергiйовичу тепло дому вiйнуло, а в ньому – випари алкогольнi.
– Ти, Серий, чого це? – спитав Пашка, пропускаючи до хати незваного гостя.
«Язик заплiтаеться!» – подумав пасiчник. А замiсть вiдповiдi простягнув хазяiну дому бiнокль.
– А-а, дякую! Чаю, мабуть, хочеш? Чи, може, кави?
– А в тебе е? – Сергiйович озирнувся здивовано.
– У мене багато чого е, – похвалився Пашка.
«Ну i дурний, що про це просто так говориш!» – подумав Сергiйович, але сказав:
– Ну давай кави, давно кави не пив!
Дрiбними кроками, як старий, пiшов хазяiн дому до кухнi i дверi за собою зачинив. Викликало це у Сергiйовича пiдозру – чого це дверима вiд гостя вiдгороджуватися? Але тут Сергiйович посмiхнувся, пов’язавши закритi дверi iз вихвалянням Пашки про те, що в нього «багато що е». І на вiкно за столом подивився. За тюлем на пiдвiконнi побачив переполовинену пляшку горiлки i двi пустi чарки. Насупився. До столу придивився – на старiй ллянiй скатертi, котру вже разiв десять випрати треба було, крихти вiд хлiба. Накрив iх купку широкою долонею, притис до стiльницi, перевiряючи: свiжi чи давнi. Нiби як давнi, висохлi. Колються.
– А що, гостi ходять до тебе? – спитав Сергiйович, коли дверi з кухнi вiдкрилися i вийшов iз них хазяiн з двома горнятками, що парували.
– Не! Якi тут гостi! – Пашка клеiв дурня, посмiхаючись, зуби своi кривi показав.
Проте Сергiйович на його слова не зважав. Перевiв погляд на саморобну пiчку-голландку пiд iншим вiкном. Замислився. У пiчцi цiй топка була вдвiчi бiльша, нiж у буржуйцi Сергiйовича. Але використовували ii тiльки для тепла, iжу на цiй пiчцi не грiли i не готували.
Озирнувся Сергiйович на кухоннi дверi.
– А де ти чайник кип’ятиш? – спитав.
– Як де? На кухнi! – вiдповiв хазяiн, вже усiвшись до столу. Присiв i Сергiйович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.
– То в тебе там, значить, ще одна пiчка стоiть? – спитав, киваючи в бiк кухнi, Сергiйович.
– А тобi що? – здивувався Пашка. – Ну стоiть собi! Тобi заважае?
– Нi, чого вона менi заважатиме? – Сергiйович знизав плечима. – Я от усе на однiй пiчцi роблю: i iжу, i тепло в хату! Вугiлля економлю.
– Ти на однiй, я – на двох! Яка рiзниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свiй надивився! – Пашка кивнув на бiнокль, який сам на диван i кинув.
– Ага! Я його снiгом накрив.
– Що, повзав туди? – Очi хазяiна стали на мить круглими, як п’ятаки.
– Ага. А що ж менi, щодня ходить та витрiщатися на нього? А так i менi спокiйнiше, i йому.
– Ну ти даеш! – Пашка мотнув головою. – Я б нiзащо пiд пулi не полiз!
Подивився Сергiйович в очi Пашцi скептично i нiчого на це не сказав. Тiльки раптом голод вiдчув у животi. А тому i вуста стис невдоволено.
– Щось iсти захотiлося, – сказав.
Пашка мовчки баночку з медом з кухнi принiс – ту саму, що йому Сергiйович подарував. А ще принiс батон бiлого хлiба, ложки, ножа.
Намазав Сергiйович меду свого на хлiб Пашкiн, вiдкусив.
