Нi, не Єгорова машина стоiть за парканом. У Єгора червона, а ця чорна.
Стук у дверi.
– До тебе хто-то? – запитала, зазирнувши до кiмнати, мама. – Я пiду, одкрию.
– Ірина Анатолiiвна вдома? – пробасував незнайомий чоловiчий голос.
– Дома, дома вона, – вiдповiла мама.
– Скажiть, хай збираеться!
Мама влетiла до Ірининоi кiмнати перелякана.
– Там двое бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забiдкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, мiнiстерську дитинку без молока оставила?!
Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався iй. Руки тремтiли, ноги в теплi коричневi колготи нiяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.
Зустрiлася поглядом з двома високими чоловiками в чорних шкiряних пальтах. Вони стояли бiля дверей нерухомо, як варта. Очi – холоднi, байдужi.
– А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матiр.
– Як завжди повернетесь.
Один з чоловiкiв сiв за кермо. Другий посадив Ірину на задне сидiння, а сам умостився поруч з водiем.
Машина ревнула. З-пiд переднiх колiс посипала дрiбна крижана крупка. Автiвка рвонула з мiсця так, що ледь не знесла випадково iхнiй дерев’яний паркан, бо кинуло ii на заледенiлiй грунтовiй дорозi спершу на огорожу, а потiм у протилежний бiк.
Водiй явно поспiшав. Ірина дивилася крiзь лобове скло i з жахом спостерiгала одну й ту саму картину: як автiвка пiд’iжджае на швидкостi просто пiд заднi свiтла черговоi машини й сигналить якимось незвичним звуком, що нагадуе сигнал повiтряноi тривоги з фiльмiв про вiйну. І машина, що iхала попереду, вiдразу злякано вiдскакуе вбiк.
«Хоч би радiо ввiмкнули», – подумала Ірина й зiтхнула. Може, вони й ввiмкнули б радiо, якби Ірина попросила.
Але вона мовчала й лише дивувалась, як замiсть переляку в нiй наростае нiма покора. Покора долi. І перса, повнi молока, а тому неймовiрно тяжкi, болять. І спина неприемно ние, i литка права у чоботi занiмiла.
А машина мчала до Киева Житомирською трасою з величезною швидкiстю. Даiшник з радаром лише з цiкавостi спрямував свiй пристрiй на цей чорний «лексус» i присвиснув захоплено.
– Сто дев’яносто три! – сказав вiн напарниковi, кивнувши на авто, яке щойно прошмигнуло.
Напарник, виразно не схваливши захвату свого колеги, крутнув головою.
– Хоть би вони в дерево врiзались, а не в автобус, – пробурчав вiн.
Через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася бiля знайомого Іринi будинку. Чоловiк, що сидiв бiля водiя, провiв ii до самих дверей, за якими вона залишила не один лiтр свого молока. Сам натиснув на кнопку дзвiнка. Дверi вiдчинила нянечка Вiра. Чоловiк у шкiряному пальтi заштовхнув Ірину всередину i трiснув дверима, сам лишившись назовнi, на сходовому майданчику.
– Що ж ти так? – докiрливо мовила старенька Вiра.
Вiд цих слiв Іринi стало соромно. Вона зняла з плечей хустку, повiсила на вiшак пальто.
– Начальниця тебе жде, – сказала з острахом старенька.
Дверi до кiмнати з ванною навпроти кабiнету начальницi були вiдхиленi, i Ірина помiтила краечком ока, що ванна знову була наповнена молоком. І молода жiнка в бiлому халатi вимiрювала термометром температуру молока.
– Дверi зачини! – почула раптом Ірина неприемний голос начальницi.
І зрозумiла, що вона вже в ii кабiнетi. Як вона переступила порiг, i не помiтила.
– Ти що, думаеш, зможеш менi безкарно кров псувати?! – заговорила вона крiзь зуби. – Зарплатнi iй стало мало! Та я тебе голу й босу надвiр вижену!
Ірина глянула на Неллi Ігорiвну радше здивовано, нiж налякано. Ну навiщо, питаеться, потрiбно було посилати по неi машину й везти до Киева, щоб потiм пообiцяти голою i босою надвiр вигнати?
Начальниця, не помiтивши на обличчi молодоi жiнки очiкуваного ефекту вiд своiх слiв, ненадовго змовкла.
– Скiльки тобi треба зарплатнi, щоб ти роботи не прогулювала? – спитала вона холодним тоном.
Цього питання Ірина не чекала, тому глянула на Неллi Ігорiвну з iще бiльшим здивуванням.
– Чого мовчиш?
Ірина знизала плечима, i вiдразу вiдчула бiль у грудях.
– Йди працюй. Пiсля обiду прийдеш, i порозмовляемо! Коли обое грудей вже зм’якли, спорожненi за допомогою маленькоi помпочки, Іринi полегшало. Вона була готова, як звичайно, пiти на прогулянку до Марiiнського парку. Але тiльки-но пiдiйшла до вiшака, як бажання виходити зникло. Ану ж там, у парку, Єгор? А вiн же iй наказав цiлий тиждень удома лишатися! Ну, не наказав, то сказав, яка рiзниця?
Вона з’iла кашу, яку нянечка запропонувала. Пiдiйшла до вiкна, примiряючись поглядом до зими надворi й намагаючись уявити себе модно вбраною й красивою, попiд руку з Єгором. Потiм, уже перед дзеркалом у туалетi, роздивлялася свое волосся, i воно iй не сподобалося. Нi кольору, нi зачiски. Нi довге, нi коротке. Пофарбувати б його, чи що? А який колiр зараз подобаеться чоловiкам?
Пiсля другого, пiсляобiднього зцiджування молока Ірина згадала про начальницю. Зайшла до неi. Чекала, що та знову сваритиме й грубiянитиме, але цього разу начальниця зустрiла ii байдужим поглядом. Простягнула конверт.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
