Дверi до повiтки вiдчинилися з жахливим скрипом. Батько нiколи не змащував завiси. Казав, що злодii самi злякаються, якщо дверi голосно зариплять. Може, дiйсно iх саме тому жодного разу не обiкрали в той час, коли сусiди повiдомляли про крадiжки в iхньому селi чи не щодня.
Протиснувшись повз дрова, наскладанi пiд лiвою стiною повiтки, вона дiсталася дальнього кута, де стояли два старi велосипеди «Украiна» зi спущеними колесами, а над ними на гвiздку висiли санки iз залiзними полозами й дерев’яною спинкою.
Через пiвгодинки вона вже везла сонну й закутану в теплу ковдру Ясю на санчатах замерзлою дорiжкою, що вела на околицю села, до соснового лiсу. Туди, де вона з подругами у недалекому минулому часто з’iжджала на санчатах. Звiсно, Яся ще надто маленька, щоб тiшитися санчатами й гiрками. І перса, налитi молоком, тиснуть, болять. Але зараз буде гiрка, гiрка ii дитинства, i вони вдвох з донечкою помчать униз.
На краю гiрки Ірина взяла сонну Ясю на руки, всiлася на санчата й нахилилася трiшки вперед, зiштовхуючи вагою власного тiла санчата вниз.
Морозяний вiтер в обличчя, очi примруженi. Й усмiшка сама по собi, безстрашна перед морозяним вiтром, перед снiгом, який летить чи то з неба, чи то з соснових крон.
Повернулася через годину. Щаслива, наче дитина, не думаючи нi про що, крiм Ясi. Санчата залишила бiля порога.
– Тута до тебе заiжжав один, – сказала Іринi мама, поглядом вказуючи на дверi до ii кiмнати. – Той, що грошi давав, наверно.
На лiжку поряд з порожнiм пакетом лежала коробка цукерок, пачка яблучного соку, кiлька помаранчiв i шоколад.
– Як передача в больницю! – похитала головою мама, зайшовши до кiмнати слiдом за Іриною.
– Це вiн так усе порозкладав? – запитала Ірина, кладучи донечку поруч з подарунками.
– Нi, я. Подивитись хотiла, – простодушно зiзналася мама. – А цитрусiв тобi нiззя, молоко буде кисле, – додала вона.
– Ну, Ясечко, зголоднiла? – Ірина взялася виплутувати донечку з ковдряного кокона. – Давай-но маминого молочка поп’емо, бо в мене зараз груди трiснуть!
Мама злякано глянула на доньку й важко зiтхнула.
– Вона в тебе стiки не вип’е! Да й не нада iй! Глянь он, як iх розпирае! Зцiжувать нада! Їдь до Киева, хоть грошi за молоко дадуть!
Ірина згорнула подарунки вiд Єгора на край лiжка, а сама лягла на бiк, спиною до матерi, а грудьми до Ясi.
26
Киiв. Вулиця Воровського
Помешкання номер 17
Поки Дарiя Іванiвна знову заварювала на кухнi чай, Веронiка, роззирнувшись, помiтила вiдсутнiсть у господинi портретiв померлого чоловiка i ii добрий смак у всьому, що стосувалося меблiв та iнтер’еру. Та й вбрана вона була зi смаком, хоч i не по-домашньому. От Веронiка нiколи не ходить удома в дiловому костюмi, а Дарiя Іванiвна могла дозволити собi таку примху. Втiм, ii дiловий костюм iз завуженою до колiн спiдницею й приталеним жакетиком, усе кольору бордо, аж нiяк не суперечив облаштуванню кiмнати. Шкiряний диван i два фотелi нiжноi коричневоi барви й журнальний столик посерединi. На ньому вазочка з букетиком червоних троянд. І тут-таки двi фарфоровi фiлiжанки з тарiлочками й такий же чайник. І на фiлiжанках, i на чайнику – червонi троянди. Комодик, на якому цокае масивний годинник. Годинниковi вже рокiв п’ятдесят, якщо не бiльше. На пiдвiконнi – вазони iз зеленню, а в кутку бiля батареi – дерев’яне цебро з цитриновим деревом. Над комодом – портрет самоi господинi. Полотно, олiя, позолочена рама.
Дивно, але Веронiцi раптом спало на думку, що у цiй кiмнатi немае жодного слiду чоловiка. Так, наче його тут нiколи й не було.
А Дарiя Іванiвна тим часом повернулася до кiмнати. Поставила на столик фарфоровий чайничок.
– Я вам така вдячна! У мене стiльки справ, стiльки думок, а тут iще вiнок треба знiмати на вихiднi… Ви ж потiм додому?
Веронiка кивнула.
– Зараз темнiе рано, – продовжила господиня. – Думаю, нiхто й не помiтить, якщо ви на зворотнiй дорозi повiсите його на мiсце!
Через хвилину до фiлiжанок знову заструменiв запашний чай.
Погляд Веронiки раз по раз перечiплявся об золотий перстень з рубiном, що прикрашав безiменний палець правоi руки господинi.
Дарiя Іванiвна помiтила це.
– Вiн не знiмаеться, – проказала вона, попиваючи чай. – Треба б якось за допомогою мила й нитки зняти його i в майстерню ювелiрну вiддати. Це менi Едiк подарував на тридцятилiття. Може, – почала вона раптом i кинула замислений погляд на годинник. – Може, ну, я, справдi, не знаю, як ви до цього поставитесь…
– До чого? – збентежено запитала Веронiка.
– Ви ж не з полохливих? – Дарiя Іванiвна глянула в очi своiй гостi. – І мене обстояли… У вас е трохи часу?
– Так, так… – закивала Веронiка.
– От i чудово, – голос Дарii Іванiвни став несподiвано серйозним. – Допивайте чай. Це тут недалеко!
Надворi тим часом похолоднiшало. Сутiнки стали густiшими. Дарiя Іванiвна не забула повернути Веронiцi пакет з траурним вiнком, i тепер мороз пощипував тильний бiк долонi й пальчики Веронiки. Другу, вiльну вiд пакета руку вона сховала до кишенi свого елегантного, але не надто теплого пальта.
– Вже зовсiм поруч, – примовляла Дарiя Іванiвна, тягнучи Веронiку за собою.
Вони вийшли на Ярославiв Вал, далi вниз вулицею Франка. Звернули на Чапаева i, не доходячи до непримiтноi, з напiвобсипаним тиньком споруди Мiнiстерства з надзвичайних ситуацiй, зупинилися бiля залiзних ворiт з переговорним пристроем, якi перегороджували колись вiльну для входу арку, що вела до анфiлади подвiр’iв.
Дарiя Іванiвна натисла на кнопку пристрою, i звiдти вiдразу дочувся чоловiчий непрокашляний голос: «Слухаю вас!».
– Абонент тридцять два дрiб один, – м’яко промовила вона у вiдповiдь.
Чоловiчий голос попросив зачекати хвилинку, але половина залiзних ворiт вiдчинилася тут-таки, секунд через десять. Чоловiк у зеленому комбiнезонi – типовий сучасний охоронець – кивнув дамам, зачинив за ними залiзнi ворота й повiв вiдвiдувачок за собою.
Вони прийшли через наступну арку. Зупинилися за спиною охоронця, що задзеленчав ключами перед солiдного вигляду залiзними дверима – головним входом до двоповерховоi споруди, вочевидь, не так уже й давно збудованоi.
Вулиця Чапаева часто змушувала Веронiку замислитися. Вона була дивною, короткою й зiгнутою, наче бумеранг. Інодi на нiй не було жодного перехожого. Інодi единим перехожим могла виявитися якась вiдома чи просто знана з телеекрану особа. Можливо, вони тут жили. Але ж такi люди, коли й ходять пiшки, то лише в супроводi охоронцiв! А тут вони завжди чимчикували на самотi. Веронiка слухала дзенькiт ключiв i згадувала, кого вона отак випадково бачила на цiй вулицi. І мiнiстрiв зустрiчала, й полiтикiв. Але спроби згадати конкретнi прiзвища були марними. Всi вони мали вiдоме обличчя й невиразне прiзвище.
– Ви надовго? – запитав охоронець, запускаючи вiдвiдувачок досередини.
– Хвилин на п’ятнадцять-двадцять, – у голосi Дарii Іванiвни забринiли скорботнi нотки.
– Тодi я вам чай зроблю, – запропонував чоловiк. – Бо змерзнете!
Просторий вантажний лiфт опустив iх на кiлька поверхiв униз.
Охоронець увiмкнув свiтло, i вони побачили перед собою ще однi масивнi сталевi дверi.
Примiщення за дверима було схоже водночас на розкiшний зал автоматичних камер зберiгання й на кав’ярню для поминок. На трьох стiнах до самоi стелi у шаховому порядку була викладена плитка – чорнi й червонi квадрати. Пiдлога з чорного мармуру. Три круглi столики з чотирма стiльцями довкола кожного. Четверта стiна, зо три метри висотою й десять-дванадцять метрiв довжиною, становила суцiльний блок комiрок для великогабаритного багажу. Проте бiля дверцят з клямками не було нi щiлин для монет, нi iнструкцiй з користування. Зате праворуч бiля кожноi клямки до благородно-матового металу була прикрiплена пластина з вигравiюваним на нiй трицифровим номером.
– Тридцять два дрiб один, говорiть, – промовив охоронець, пiдвозячи довгий хромований вiзок на колiщатках до стiни з металевими дверцятами.
Зупинився. Смикнув дверцята з потрiбним номером на себе, i зi стiни повiльно виiхала й зависла над мармуровою пiдлогою довга шухляда. У нiй – тiло чоловiка в костюмi. Охоронець за допомогою нескладних манiпуляцiй встановив металеву шухляду з тiлом на вiзок i озирнувся на Дарiю Іванiвну.
– Може, до кiмнати побачень? Чи тут залишитесь?
– Нiкого ж нема, – розвела руками аптекарева вдова. – Посидимо тут! – вона вказала на крайнiй столик праворуч.
