Охоронець кивнув i, залишивши вiзок бiля вказаного столика, вийшов iз зали.
– Сiдай, Нiко, – кивнула Дарiя Іванiвна на стiлець. Сама вiдiйшла набiк. Приклала хустинку до очей. Розстебнула пальто, але не зняла його.
Веронiка сiла. Вона дивилася на тiло в залiзнiй скринi. Розумiла хто це. Ще бiльше, вона вперше в життi вiдчувала подих смертi. Холодний подих чужоi смертi. З боку скринi до рук, шиi, щiк Веронiки тягнувся особливий, металевий, чiпкий холод. Вона навiть вiдсунулася трiшки вбiк, подалi. І раптом Дарiя Іванiвна, нечутно пiдiйшовши ззаду, м’яко поклала своi руки на плечi Веронiки. Веронiка зойкнула з переляку.
– Та що ти, що ти? – зацокотiла Дарiя Іванiвна. – Невже ти така вразлива? Ось познайомся. Це мiй Едiк.
Вона кинула на бiле обличчя покiйного чоловiка погляд, сповнений доброти.
– Я гадала, ви його вже поховали, – промовила стиха Веронiка.
– Не хочеться, – зiзналася вдова. – Якось це не полюдському. Взяти й закопати. Закопати в землю означае вiдразу забути, спекатися тiла й усього, що тебе з ним пов’язуе, раз i назавше. А пам’ятаеш вiрш «З коханими не розлучайтесь»?
Вона також сiла за столик, спиною до покiйного чоловiка. Вийняла з кишенi пальта пласку металеву фляжку, а другоi – двi срiбнi чарки.
– Вiскi, – кивнула вона на фляжку. – Тут холодно.
Веронiка замислилась. Точнiше, намагалася збагнути, холодно iй тут чи нi. Дивно, але фiзичного холоду вона все-таки не вiдчувала. Тобто якийсь певний i чiтко спрямований холод кiлька секунд тому iснував, але тепер зник, розвiявся. Мiж Веронiкою й джерелом цього холоду сiла Дарiя Іванiвна.
– А що за вiскi? – зненацька спитала Веронiка. Просто задля того, щоб перевести розмову на iншi теми.
– Вiскi? – перепитала вдова. – Та я й не знаю. Вiн любив вiскi. У барi ще пляшок з десять стоiть, усi рiзнi. Всi подарованi вiдомими особами, полiтиками. Вiн же iх лiкував…
– Як це лiкував? – здивувалася Веронiка. – Вiн же аптекар, а не лiкар!
– Вiн був практикуючим аптекарем. На замовлення створював iндивiдуальнi лiки, навiть за забороненими старими рецептами. До нього навiть наша Юлечка ходила! Вiн iй робив сильнодiючий засiб вiд утоми. Казав, що побiчнi ефекти дуже сильнi. А вона йому: «Не боюсь я нiяких побiчних ефектiв!». А потiм уже й iншi лiки замовляла, але вже сама не приходила. Присилала помiчника, лисого такого, ти його по телевiзору напевне бачила… Е, чого це ми про них? Ну ось, бар вiдтодi й повний iноземних пляшок.
Вона наповнила срiбнi чарки.
– Так-от, – знову заговорила вона, мов вертаючись до втраченоi нитки розповiдi. – Я проти того, щоб закопувати. Закопувати, викопувати… Давай-но вип’емо за його свiтлу пам’ять! Думаю, тепер без нього багатьом важко. На те, що вiн робив, iншi просто б не зважились!
Веронiка пригубила вiскi. Тепло незнайомоi властивостi потекло вниз, дорогою зiгрiваючи ii гортань i нiби нагадуючи iй про шлях, яким рухаються у тiлi всi стороннi рiдини.
– Тут його можна кiлька рокiв зберiгати, хоч i дорого, – продовжила вдова, допивши вiскi до дна. – Це ж приватний морозильник. Переважно для iноземцiв, яких вiдвозять для поховання до себе, за кордон. Ну, розумiеш, поки родичi приiдуть, поки всi документи зберуть, i так далi. Мiй Едiк тут чи не единий киянин. Але йому тут уже недовго бути… Ми його небавом додому заберемо.
Веронiка пiдвела на вдову переляканий погляд.
У вiдповiдь Дарiя Іванiвна усмiхнулася.
– Тут неподалiк майстерня е, – вона перейшла на шепiт. – Там ранiше з улюблених песикiв i котикiв робили опудала. Але вони нещодавно у нiмцiв купили лiцензiю на пластилiзацiю мерцiв.
– А що це? – спитала Веронiка, знову вiдчувши холодок на своiй шиi та щоках.
– Це як бальзамування, але дешевше, швидше й довговiчнiше, – пояснила Дарiя Іванiвна. – До того ж можна замовити будь-яку позу померлого, а потiм за доплату ii змiнювати. Вiн би схвалив цю iдею, Едiк любив науку. Вiн перед смертю на замовлення своеi постiйноi клiентки розробляв особливi лiки. Вiд страху. Назвав iх «Антизаець».
У руках вдови зблиснула металева фляжка з вiскi. Благородний напiй з рiзким запахом полився тонкою цiвкою до чарки Веронiки. Дарiя Іванiвна пiдняла погляд на супутницю й продовжила пошепки:
– Можливо, його через цi лiки й убили. У замовницi стiльки ворогiв! Адже в нашiй полiтицi нiякого гуманiзму. Стежать одне за одним, пiдслухують, пiдглядають. А вона, наша люба, лiки не для себе замовляла. Вона ж нiчого на цьому свiтi не боiться! Мабуть, для когось iз соратникiв, хто боязкiший. Першу пробну партiю вiн зробити встиг, але дуже непокоiвся про побiчнi ефекти. Казав, що ефекти цi «психiчноi природи»! – i вона покрутила пальцем бiля скронi, а потiм сумно всмiхнулася.
– А як це – «ефекти психiчноi природи»? – спитала обережно Веронiка. – Це коли люди з глузду з’iжджають?
– Нi. Це коли вони раптом нi сiло нi впало стають чесними й порядними… Я маю на увазi полiтикiв, а не людей! Нормальнi люди лiки в аптецi купують. Я ж Едiка нiколи детально не розпитувала. Те, що вiн сам менi розповiдав, те й пам’ятаю. У нього в аптецi кабiнет був. А пробнi партii вiн по ночах десь у Дарницi робив. Там у нього приятель на фармацевтичнiй фабрицi. Аптеку я не продаватиму. Якщо хочеш, можемо туди зайти, я тобi кабiнет Едiка покажу!
До кабiнету мерця Веронiцi не хотiлося, але ще менше iй хотiлося сидiти тут, за цим столиком i бачити за спиною Дарii Іванiвни частину металевоi шухляди, в якiй лежав заморожений Едiк, убитий, до речi, за два кроки вiд ii, Веронiки, будинку. Тiеi самоi ночi, коли Семен прийшов додому пiд ранок з великою бурою плямою на рукавi сорочки i в дивному станi.
Веронiку раптом почало лихоманити. Думки самi малювали iй чоловiка в ролi холоднокровного вбивцi Едiка. Але Семен, попри свою роботу, був людиною м’якою i доброю, Нездатною на таку жорстокiсть. Це просто безглуздий збiг!
Веронiцi стало холодно, i вона поглядом попросила Дарiю Іванiвну наповнити iй чарку.
27
Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня
З «поверненням» Мурика життя у домi Дiми та Валi владналося, заспокоiлося. Валя вирiшила знайти собi роботу i без проблем знайшла собi мiсце касирки у невеликому залi гральних автоматiв неподалiк автовокзалу. Працювала вона з восьмоi ранку до п’ятоi, i тепер Дiмi пiсля нiчноi змiни доводилося самому пiдiгрiвати собi снiданок. Спершу вiн пiднiмав накривку пательнi, що стояла на плитцi. Почасти з цiкавостi, почасти для того, щоб пiдсилити вiдчуття голоду. Його тiшив будь-який снiданок: i вчорашнi пельменi, якi, коли розiгрiвати на пательнi, набували смачноi хрусткоi шкоринки, i гречана каша з котлетою, i навiть уже готова, але вистигла яечня зi шкварками.
Ось i цього разу, повернувшись з нiчного чергування втомленим i голодним, вiн, перш нiж запалити вогонь пiд пательнею, зазирнув пiд накривку. Цього ранку йому випало снiдати вермiшеллю i курячою нiжкою.
Синюватi пломiнчики газу дружно оточили круглий пальник i взялися лизати дно важкоi чавунноi пательнi. На сусiдню запалену конфорку Дiма поставив чайник.
Новий Мурик, що спершу спостерiгав за господарем з-пiд батареi, пiдiйшов ближче й потерся спинкою об Дiмину ногу.
Дiма глянув на товстого сiрого кота. Проте кiт, упiймавши погляд господаря, тут-таки пiдiйшов до своеi порожньоi миски й завмер у вичiкувальнiй позi.
– Та пiшов ти, самозванець! – буркнув Дiма й вiдвернувся до плитки.
Наситившись, Дiма зсунув штори в кiмнатi й влiгся спати. Спав вiн мiцно i довго. Тепло й затишно йому було пiд важкою ватною ковдрою. Вiн пiрнув пiд неi з головою, зсунувши подушку на край, щоб не заважала.
І раптом якийсь шум, трiскання дверей, стукотiння швидких крокiв по дерев’янiй пiдлозi.
До кiмнати, не роздягаючись i не роззуваючись, вбiгла Валя. Обличчя схвильоване, в очах розгубленiсть.
Вiдразу пiдскочила до сонного чоловiка. Зiрвала з його голови ковдру.
– Дiмо! Дiмо! Вставай! Ходи, поглянеш!
Дiма, щойно розплющивши очi, глянув на годинник. Вiн показував пiв на другу.
«Мало спав», – зауважив про себе Дiма, пiдводячи погляд на Валю, що стояла над ним.
– Що там? – невдоволено спитав вiн.
– Ходiмо! – просила вона, показуючи рукою на дверi, що вели до коридору.
«Може, хтось прийшов? – мiркував Дiма. В головi одразу почали множитися здогади, але якiсь млявi. – Знову знайомi вантажники? Чи хтось iз сусiдiв? Але чому тодi Валя така збентежена?»
Надягнувши штани й встромивши ноги у капцi, Дiма вийшов слiдом за дружиною до коридору. Але в коридорi нiчого й нiкого не було, а Валя тягла його далi, надвiр.
Виходити на мороз Дiмi зовсiм не хотiлося. Тому вiн вирiшив лише визирнути з вхiдних дверей, але на порiг не ступати.
