– Випити хочете?
Борис хитнув головою заперечливо, а Женя радiсно кивнув.
Дiма поставив на табуретку, що правила за столик, тарiлку з квашеними огiрками i наповнив двi чарки. Але перш нiж випити, поскаржився на дружину, що побиваеться за зниклим котом.
– Мине, – заспокоiв його Боря.
– Коли? Я вже не витримую! Удома така атмосфера, нiби в кожнiй кiмнатi по п’ять мерцiв неоплаканих лежить.
– То знайди схожого кота, – на обличчi Бориса вималювався дуже серйозний вираз. – І вдай, нiби це Мурик! Вiн же звичайний, сiрий був! Таких вулицями сотнi бiгають…
– Їй серце пiдкаже, що не той кiт, – засумнiвався вголос Дiма.
– Серце? Та байки то все! Жiнки самi про себе цi казки вигадують, щоб добрiшими здаватися. А самi… – Женя обiрвав сам себе, схопив чарку i нервово перехилив. Потiм хруснув у ротi огiрком.
– Та годi про котiв! – Борис вирiшив змiнити тему розмови. – Ти лiкаря знайшов якогось?
Його погляд уперся в очi Дiми.
– Якого лiкаря?! Я кота шукаю…
– Зав’язуй зi своiм котом. Пошукай лiкаря. Або аптекаря. Аптекарi на ампулах краще розумiються.
– Ти ось що зроби, – Женя пiдняв вказiвного пальця, щоб привернути до себе увагу. – Вiзьми ампулу й пiди до аптеки. Скажи, що знайшов i не знаеш, що це таке!
– Та це й ти можеш зробити! – вiдповiв на пропозицiю господар гаража. – Чого це я маю по аптеках ходити?
– Справдi, – кивнув Борис, пригладжуючи вуса i уважно дивлячись на Женю. – Займися цим!
– Гаразд, – мить повагавшись, погодився той. – Давайте менi три ампули, i я… пiду, словом.
Дiма видобув з присунутоi до стiни пластиковоi валiзи три ампули. Женя поклав iх до кишенi куртки, кивнув на прощання i вийшов.
Борис i Дiма перезирнулися.
– Вiн що, образився? – спитав Дiма.
Борис мовчки махнув рукою.
– Хлюпни й менi чарочку, – попросив вiн.
Дiма налив.
– Треба було з нами, на трьох, – сказав вiн.
– Я на трьох бiльше не п’ю, – похмуро повiдомив Борис. – Пити на трьох – це друга ознака алкоголiзму.
– А перша?
– Перша? Це пити на самотi…
– Знаеш, менi наплювати, що в цих ампулках – наркотик чи лiки вiд раку. Головне – вигiдно iх продати, —
подiлився пiсля чарки горiлки Борис. – Я б тодi доньку в унiверситет влаштував, на платне навчання. А ти справдi, знайди схожого кота, виваляй його в багнюцi й додому принеси. Скажи, що вiн по кицьках волочився i на себе не схожий… Вона й заспокоiться. Та й не кота iй треба, а дитину!
– Це наша справа! – став на захист дружини Дiма.
– Певно що ваша, – погодився Борис, пiдводячись iз саморобноi дерев’яноi лавочки. – А валiзочка – наша справа. І краще б ii чимшвидше закiнчити!
10
Киiвська область. Макарiвський район
Село Липiвка
Наступний ранок почався в Ірини на п’ятнадцять хвилин ранiше, нiж зазвичай. Вона перенесла миску з замоченою у фарбу хусткою до бойлерноi. Далi повiсила ii на мотузку просто над мискою. Хай фарба скрапуе.
Збиралася у хорошому настроi. Встигла випити чаю з холодним сирником i розчинити кип’яченою водою молочну сумiш для Ясi. Тiльки коли надягла пальто, на мить розгубилася: а на голову що? Їi погляд упав на материну вовняну хустку, чорну з червоними трояндами, куплену колись у циган на фастiвському базарi. Мама тодi три такi придбала, отже, двi хустини ще десь лежать. Ірина пов’язала хустку на голову, взяла торбину i вийшла.
Снiг на порозi заскрипiв пiд ногами.
Маршрутка над’iхала вчасно. Зайнявши свое мiсце, Іра розслабилась i заснула. І замiсть того щоб побачити сон, вона вловила голос, який долинув з незвичноi синюватоi темряви: «Вiр, вiн повернеться! Точно повернеться».
– Хто повернеться? – подумала вона ввi снi.
А голос вiдповiв: «Вiн».
– А хто вiн? – знов перепитала Ірина. А що, коли «вiн» – це Ясин батько? Такий «вiн» був iй геть не потрiбен! От якби якийсь iнший «вiн», який змiг би стати люблячим батьком для донечки й гарним чоловiком для неi самоi. Але заледве чи вiн сам прийде. Але й голос же сказав не «прийде», а «повернеться»! А повертаеться лише той, хто спершу пiшов.
Отак дрiмаючи, iхала Іра в маршрутцi темною дорогою. Попереду ii чекав Киiв, який вивiльнить ii переповненi молоком груди i ще молока попросить.
І знову вивiльнить груди, висмокче все до останньоi краплi й вiдiшле додому, заплативши не надто скупо, але й не щедро, а так, щоб вистачило iй, Іринi, сили й бажання продовжувати цю щоденну рутину доти, доки в ii грудях не висохне молоко.
– Агов! Приiхали! – протрiскотiв на головою голос водiя Васi. – Гайда, бо запiзнишся.
Дверi iй вiдчинила заспана нянечка у бiлому халатi. Либонь, вона ночувала у цiй приватнiй «молочнiй кухнi».
Іра роздяглася до пояса, сiла до столу. По плечах i руках вiд холоду одразу пробiгли мурашки. Бабуся-нянечка помiтила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потiм пiднесла пластикову чашку-лiечку до лiвого перса. Ввiмкнула помпу, i вона задзижчала, наче дитяча iграшка на батарейках. Вiд чашки-лiйки до пляшки-приймача трубочкою побiгло молоко.
– Лiлiя Петрiвна звiльнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер менi ось з технiкою морочитися! – кивнула вона на насосик.
Щоб розвiятися, Іра пригадала собi свiй сон у маршрутцi. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всiх знайомих чоловiкiв. Виявилося, що не так уже й багато в неi знайомих чоловiкiв. Якщо не брати до уваги дiдкiвсусiдiв зi села, вистачало пальцiв однiеi руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя iй це не вiщуе.
Чашка-лiйка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рiдним, як i плач Ясi.
Добре поснiдавши вiвсянкою, Іра залишила свою торбину на вiшаку в коридорi, а сама вирушила на прогулянку Марiiнським парком.
Наближалася восьма ранку. До зупинки пiд’iжджали автобуси й маршрутки, i з них висипали десятки пристойно i тепло вбраних людей. Нiхто з них не йшов до парку. Всi переходили на iнший бiк вулицi й зникали.
