На вродливому обличчi жiнки зi строгими рисами вималювалися подив i гнiв. Веронiка шкiрою вiдчула, що неодмiнно мусить стати поруч з жiнкою й пiдтримати ii, незалежно вiд сутi суперечки.
І варто було Веронiцi пiдiйти ближче, як суть суперечки стала ясна наче лiтнiй день.
– Його тут убили, а цей шмаркач не дае менi вiнок на цвяшок повiсити! – проказала дама у песцевiй шубi просто в обличчя Веронiцi. – Ви уявляете?! Он на Рейтарськiй, бiля кав’ярнi «Дверi» машину пiдiрвали, i там вiнок уже рокiв п’ять висить, нiкому не заважае!
– Це приватна власнiсть, – бурмотiв хлопчина, переводячи погляд з дами з вiнком i молотком на Веронiку й назад.
– А якщо б тут твого батька вбили? – спокiйно запитала Веронiка, прицвяхувавши хлопця до стiни холодним поглядом.
– Та до чого тут мiй батько? – невпевнено заперечив той. – Це ж кав’ярня, а не цвинтар! Сюди пива попити приходять!
– Мiй чоловiк теж до вас ходив! – сказала дама в шубi й пiдiбгала нижню губу, наче виражаючи в такий спосiб зневагу до цього нiкчемного молодика.
– Ідiть до директора й домовляйтеся, я тут нi при чому! Менi сказали прибрати вiнок i все! Я ж тiльки охоронець…
– У мого чоловiка сорок таких охоронцiв, – розсердилася Веронiка. – Я йому скажу…
– Не потрiбно, – спокiйно проказала до Веронiки дама в шубi. – Де твiй директор? – звернулася вона до охоронця.
– Там, – вказав вiн поглядом на кав’ярню.
– Потримайте! – дама простягнула Веронiцi вiнок i молоток.
– Ходiмо! – звелiла вона хлопцевi.
Вони вдвох зайшли до кав’ярнi. А Веронiка лишилася стояти на хiднику, притрушеному снiгом. Вона помiтила цвях, вбитий у стiну будинку. Повiсила на нього вiнок, а молоток прихилила рукiв’ям до стiни унизу. Тепер стояти було зручнiше.
Дама у шубi вийшла хвилин через п’ять. Найперше поправила вiнок, що висiв трохи косо. Пiдняла молоток з хiдника.
– Домовилася, – сказала спокiйним тоном. – На вихiднi буду знiмати, а в буднi його не чiпатимуть…
– Ходiмо до мене, кави поп’емо, – запропонувала Веронiка. – Я тут поруч мешкаю.
12
Аеропорт Бориспiль
Дiмина змiна починалася о дев’ятiй ранку. Нiч минула спокiйно. Пасажири тiеi змiни всi як один виявилися законослухняними, тож скiльки не принюхувався Шамiль, його очi жодного разу не засяяли радiстю. Вантажникiв Бориса й Женi також не було, iхнi змiни не збiглися з Дiминою.
«Воно й краще, – мiркував собi Дiма, зиркаючи на годинник i згадуючи про чорну пластикову валiзку, що лежала в його гаражi. – Викинути б ii до бiса та й забути про все!».
Лишався ще один рейс. Потiм кiнець змiни, й службовий автобус розвезе потомлених нiчних трудiвникiв по домiвках.
– Коваленко! – раптом долинуло з кишеньковоi рацii. – Зайдiть до начальника митницi!
– Йду! – вiдповiв у чорну «мильницю» Дiма й стурбовано глянув на Шамiля.
– Сидiти, – наказав вiвчарцi й вирушив до начальства.
Начальник зустрiв його кивком голови й холодним поглядом. Вiн сидiв за робочим столом i крутив у руках окуляри з ледь затемненими скельцями. Монiтор з клавiатурою були зсунутi на правий край столу, а кiлька папок з паперами – на лiвий.
– Дванадцятого вранцi твоя змiна була?
– Так, – вiдповiв Дiма.
– Якийсь багаж по нашiй лiнii затримувався?
– Здаеться, нi, – Дiма напружився i силкувався втримувати обличчя незворушним, щоб випадково не викликати пiдозри начальства. – Якщо й було щось, то мусить бути задокументоване… – вiн кивнув на комп’ютер.
– Одна валiзочка, – начальник видобув з-пiд папки аркуш паперу з текстом, начепив на нiс окуляри й зачитав: «Чорний пластиковий, фiрми «Смарт-кейс».
Знову зняв окуляри й повернув свiй холодний погляд на кiнолога:
– Пройшов реестрацiю на ранковий рейс до Вiдня, але до аеропорту призначення не долетiв. Пригадуй!
Дiма заперечливо покрутив головою.
– Вилучення багажу тiеi змiни точно не було, – вже твердiше промовив вiн.
– Ясно! Значить, вантажникiв робота! Ну, добре, йди! – видихнув начальник.
У цьому «добре, йди» Дiма вчув загрозу пострiлу в спину.
До багажного вiддiлення тим часом приiхали валiзки з Амстердама. Дiма з Шамiлем обiйшли iх, але й тут усе було чисто.
Уже вийшовши зi службового автобуса, Дiма зупинився бiля кав’ярнi, мiркуючи, чи не посидiти йому тут з пiвгодинки. Додому не хотiлося. Там, на кухонному пiдвiконнi, Валя поставила у рамцi фото Мурика, ще й чорну смужку паперу внизу на кутик приклеiла. Цей траур за Муриком починав дiяти Дiмi на нерви. «Здурiла вона, чи що?» – думав вiн про дружину.
До будинку заходив з осторогою. Але Валi вдома не було. На кухонному столi в маленькiй тарiлцi, прикритiй зверху емальованою мискою, лежали два ще теплi сирники. Чайник на плитцi також був iще теплий.
Дiма розвернув фото на пiдвiконнi котом до вiкна й спокiйно поснiдав. Випив чаю.
Вiн пригадав розмову з начальником, який цiкавився чорною пластиковою валiзкою. Дiма раптом уявив собi несподiваний обшук у його будинку й гаражi. Думки завмерли вiд переляку.
Набрав по мобiльному вантажника Бориса.
– Треба термiново зустрiтися, – сказав йому нервовим тоном.
– Що, лiкаря знайшов? – спитав той.
– Гiрше.
– Можу ввечерi заiхати.
– А ранiше?
– Ранiше нiяк, я ж на роботi.
Розмова не заспокоiла Дiму. Вiн вийняв з тумбочки в коридорi двi господарськi торби. Пiшов з ними до гаража. Переклав у них коробки з ампулами i взявся по порожнiй валiзцi гамселити сокиркою. Думав, розкришиться на дрiбнi шматки, якi можна в пакет i до смiттевого бака. Але пластик «Смарт-кейса» виявився мiцним. Сокирка лишала на нiй то дiрки, то вм’ятини, але бiльшоi шкоди завдати валiзцi була неспроможна. Покинувши цю справу, Дiма повернувся до будинку. Спати йому не хотiлося.
