– А чи не поблукати нам Лондоном, Ватсоне? – запропонував мiй приятель.
Сидiти в нашiй маленькiй вiтальнi було нестерпно, тому я охоче погодився. Ми блукали години зо три Флiт-стрит i Стрендом, спостерiгаючи за калейдоскопом вуличного життя. Бесiда з Голмсом, як завжди дуже наочна та щедра на дотепнi зауваження, була захоплююче цiкавою.
Ми повернулися на Бейкер-стрит годинi о десятiй. Бiля пiд’iзду стояв екiпаж.
– Гм! Екiпаж лiкаря… – мовив Голмс. – Практикуе не так давно, а вже непогано заробляе. Вочевидь, приiхав просити нашоi поради! Як добре, що ми повернулися!
Я був достатньо обiзнаний iз дедуктивним методом Голмса, щоб простежити хiд його думок. Варто було йому зазирнути в плетену торбинку, що висiла в екiпажi, освiтлена вуличним лiхтарем, як за характером i станом медичних iнструментiв вiн миттево зробив висновок, ким був наш вiдвiдувач. А свiтло у вiкнi однiеi з наших кiмнат на другому поверсi свiдчило про те, що цей пiзнiй гiсть приiхав саме до нас. Менi було цiкаво, що саме могло привести мого колегу-медика такоi пiзньоi години, i я пiшов за Голмсом у наш кабiнет.
Коли ми увiйшли, iз крiсла бiля камiна пiднявся блiдий вузьколиций чоловiк iз рудуватими бакенбардами. Йому було не бiльше тридцяти трьох-тридцяти чотирьох рокiв, та на вигляд вiн був старшим. Судячи з його засмученого обличчя землистого вiдтiнку, життя його не милувало. Як i всi вразливi люди, вiн був водночас i нервовим, i сором’язливим, а його худа бiла рука, якою вiн, пiдiймаючись, узявся за камiнну дошку, здавалася радше рукою художника, нiж хiрурга. Одяг на ньому був неяскравих барв: чорний сюртук, темнi штани, кольорова, але скромна краватка.
– Доброго вечора, лiкарю, – люб’язно привiтався Голмс. – Радий, що вам довелося чекати лише кiлька хвилин.
– Ви що, розмовляли з моiм кучером?
– Нi, я визначив це за свiчкою, що стоiть на столику. Будь ласка, сiдайте та розкажiть, чим можу допомогти.
– Я доктор Персi Тревельян, – повiдомив наш гiсть. – Живу в будинку № 403 на Брук-стрит.
– Це не ви автор монографii про рiдкiснi нервовi хвороби? – перепитав я.
Коли вiн почув, що я чув про його книжку, блiдi щоки порожевiли вiд задоволення.
– На цю роботу так рiдко посилаються, що я вже й зовсiм поховав ii, – зауважив медик. – Моi видавцi казали, що ii купують вкрай мляво. А ви самi, здаеться, також лiкар?
– Вiйськовий хiрург у вiдставцi.
– Я завжди захоплювався нервовими недугами та хотiв би спецiалiзуватися на них, але доводиться задовольнятися тим, що е. Втiм, мiстере Шерлок Голмс, це справи не стосуеться, i я добре розумiю, що для вас кожна хвилина мае значення. Вiднедавна в моему будинку на Брук-стрит вiдбуваються дуже дивнi речi, а сьогоднi ввечерi справа набрала таких обертiв, що я бiльше вже не мiг чекати й змушений був приiхати до вас, аби просити вашоi поради та допомоги.
Шерлок Голмс сiв i запалив люльку.
– До ваших послуг, – сказав вiн. – Розкажiть докладно, що вас стривожило.
– Цiлковитi дрiбницi, – почав доктор Тревельян, – i менi навiть соромно розповiдати про них. Однак вони зму сили мене розгубитися, а остання подiя й поготiв. Та я краще розповiм усе як було, а ви вже самi вирiшите, що важливо, а що нi. Доведеться почати з розповiдi про мою освiту. Я закiнчив Лондонський унiверситет, i не думайте, що спiваю собi дифiрамби, але моi професори покладали на мене великi сподiвання. Пiсля закiнчення унiверситету я не покинув дослiдницьку роботу й залишився на незначнiй посадi в клiнiцi при Королiвському коледжi. Менi пощастило привернути увагу до своеi роботи про поодинокi випадки каталепсii й урештi-решт отримати премiю Брюса Пiнкертона, а також медаль за свою монографiю про нервовi хвороби, тiльки-но згадану вашим колегою. Не перебiльшуючи, скажу, що на той час менi всi пророкували блискуче майбутне. У мене була одна перепона: я був бiдний. Мене неважко зрозумiти – лiкарю-фахiвцю, котрий пнеться високо, треба починати свою кар’еру на однiй iз вулиць, що примикають до Кевендiш-сквер, де орендувати й обставити помешкання коштуе шалених грошей. Не кажучи вже про цi витрати, треба ще якось жити впродовж кiлькох рокiв i при цьому утримувати пристойний екiпаж i коня. Усе це було менi не по кишенi, тому я вирiшив провадити економне життя та збирати кошти, щоб рокiв через десять можна було зайнятися приватною практикою. І раптом менi допомiг випадок.
Одного ранку до мене в кiмнату зайшов зовсiм незнайомий чоловiк, такий собi мiстер Блессiнгтон, i одразу взявся до справи.
«Ви той самий Персi Тревельян, котрий за видатнi успiхи нещодавно отримав премiю?» – спитав вiн.
Я вклонився.
«Вiдповiдайте менi прямо, – продовжував гiсть, – бо це у ваших iнтересах. Аби досягти успiху, клепок вам вистачить. А от як щодо такту?»
Почувши це несподiване запитання, я не мiг не всмiхнутися.
«Сподiваюся, що не позбавлений цiеi чесноти».
«У вас е якiсь гидкi звички? Алкоголем зловживаете, га?» «Та що ви, сер!» – вигукнув я.
«Добре, добре! Тодi все гаразд. Але я повинен був спитати. Як же ви з такою головою й без практики?»
Я стенув плечима.
«Отакоi! – зауважив вiн iз властивою йому метушливiстю. – Стара iсторiя. У головi маете бiльше, нiж у кишенi, га? А що б ви сказали, якщо для початку я допомiг би вам влаштуватися на Брук-стрит?»
Я здивовано витрiщився на нього.
«О, це я заради власноi вигоди, а не вашоi, – продовжував вiн. – Щиро кажучи, якщо це прийнятне для вас, то про мене й казати нiчого. Бачите, у мене е кiлька зайвих тисяч, i я думаю вкласти цей капiтал у вас».
«Але чому?» – заледве спромiгся вимовити я.
«Ну, це така ж прибуткова справа, як i будь-яка iнша, тiльки безпечнiша».
«І що я маю робити?»
«Зараз поясню. Я орендую будинок, обставлю його, платитиму слугам… Словом, керуватиму всiм. Вам залишаеться лише протирати штани в кабiнетi. Я дам вам грошей на дрiбнi витрати й таке iнше. Ви будете вiддавати менi три чвертi свого заробiтку, решту ж залишатимете собi».
– Ось iз такою дивною пропозицiею, мiстере Голмс, i звернувся до мене цей Блессiнгтон. Не зловживатиму вашим терпiнням, викладаючи подробицi наших перемовин. На Благовiщення я переiхав i почав приймати пацiентiв, розраховуючись iз мiстером Блессiнгтоном майже на тих самих умовах, якi вiн запропонував. Вiн i сам оселився в тому самому будинку, ставши чимось на зразок постiйного пацiента, котрий живе при кабiнетi лiкаря. Виявилося, що в нього слабке серце, тому вiн потребуе постiйного нагляду. Два кращi покоi на другому поверсi вiн зайняв пiд власнi вiтальню та спальню. Звички в нього були дивними – вiн уникав товариства й дуже рiдко виходив. Загалом не вирiзняючись особливою пунктуальнiстю, вiн був надзвичайно точним лише в одному. Щовечора в один i той самий час вiн заходив до мого кабiнету, переглядав книгу прийому хворих, вiдкладав п’ять шилiнгiв i три пенси з кожноi заробленоi мною гiнеi та забирав решту грошей, ховаючи iх у скриню, що стояла в його кiмнатi. Скажу вiдверто, що в нього жодного разу не було пiдстав шкодувати про вкладення свого капiталу. Із самого початку справа виявилася прибутковою. Першi ж успiхи та репутацiя, яку я завоював у клiнiцi, дозволили менi швидко просунутися вперед, i за останнi два роки я його збагатив.
Такi, мiстере Голмс, мое минуле та моi стосунки з мiстером Блессiнгтоном. Залишаеться лише розповiсти, якi подii привели мене до вас сьогоднi. Кiлька тижнiв тому мiстер Блессiнгтон увiйшов до мого кабiнету в украй збудженому станi. Вiн белькотiв про якесь пограбування, яке, за його словами, вчинили у Вест-Ендi. Це, наскiльки пригадую, дуже схвилювало його, i мiй сусiд заявив, що ми повиннi поставити додатковi засуви на дверях i вiкнах, не вiдкладаючи цiеi справи навiть на день. Увесь тиждень вiн перебував у страшному неспокоi, раз у раз визираючи з вiкон i припинивши короткi прогулянки, якi зазвичай здiйснював перед обiдом. Спостерiгаючи за його поведiнкою, я раптом подумав, що вiн смертельно боiться чогось або когось, але, коли я спитав його про це прямо, пацiент почав так лаятися, що я змушений був припинити бесiду. Згодом його страхи поступово розсiялися, i вiн уже повернувся до колишнiх звичок, аж раптом нова подiя занурила його в такий стан, що на чоловiка просто шкода було дивитися. У ньому вiн перебувае й досi.
А сталося ось що. Два днi тому я отримав листа, який зараз зачитаю вам. На ньому немае нi зворотноi адреси, нi дати вiдправлення.
«Росiйський дворянин, котрий зараз живе в Англii, – iшлося в ньому, – був би дуже вдячний, якби доктор Персi Тревельян погодився прийняти його. Ось уже кiлька рокiв вiн страждае нападами каталепсii, а, як вiдомо, доктор Тревельян – визнаний авторитет щодо цiеi недуги. Вiн плануе зайти завтра о чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним перебувати вдома в цей час».
Цей лист мене зацiкавив, адже каталепсiя – захворювання дуже рiдкiсне. Рiвно в призначену годину я був у своему кабiнетi. Слуга привiв пацiента. Це був лiтнiй чоловiк, худий, поважний, котрий мав цiлком пересiчну зовнiшнiсть. Росiйського дворянина я уявляв собi зовсiм iншим. Набагато бiльше мене вразила зовнiшнiсть його товариша – високого юнака, дивовижно вродливого, зi смаглявим лютим обличчям, геркулесовими руками, ногами та грудьми. Вiн пiдтримував свого супутника пiд лiкоть i допомiг йому сiсти на крiсло з дбайливiстю, якоi навряд чи можна було очiкувати вiд людини з такою зовнiшнiстю.
«Даруйте, лiкарю, що я також увiйшов, – сказав вiн менi англiйською, дещо шепелявлячи. – Це мiй батько, i його здоров’я для мене – усе».
Я був зворушений такою синiвською турботливiстю. «Можливо, ви захочете залишитися з батьком пiд час прийому?» – поцiкавився я.
«Аж нiяк! – вигукнув вiн, перелякано сплеснувши руками. – Не можу висловити, наскiльки менi боляче дивитися на батька. Якщо з ним трапиться один iз його жахливих нападiв, я не витримаю. У мене самого винятково чутлива нервова система. З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальнi».
Я, звiсно, погодився, i юнак вийшов. Я почав питати пацiента про його хворобу та робив докладнi нотатки. Вiн не вирiзнявся розумом, i вiдповiдi його часто були нечiткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом вiн узагалi перестав вiдповiдати на моi запитання, i, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацiент сидить у крiслi дуже прямо, спокiйно, витрiщившися на мене впритул безглуздим поглядом. У нього знову стався напад його загадковоi недуги.
Спочатку я вiдчув жалiсть i страх. Але потiм, як не соромно менi зiзнатися, професiйний iнтерес узяв гору. Я записав температуру й пульс пацiента, перевiрив нерухомiсть його м’язiв, обстежив рефлекси. Жодних вiдхилень вiд моiх колишнiх спостережень не було. У таких випадках я отримував хорошi результати шляхом iнгаляцii нiтриту амiлу, i зараз, здаеться, випала чудова нагода ще раз перевiрити ефективнiсть цих лiкiв. Пляшка з лiками була в моiй лабораторii на першому поверсi. Залишивши пацiента в крiслi, я вирушив за нею. Шукаючи пляшку, я забарився й повернувся десь хвилин за п’ять. Уявiть собi мое здивування, коли я виявив, що кiмната порожня, а мого пацiента нiби й не було!
Насамперед я, звiсно, вибiг у приймальню. Та син пiшов також. Дверi в передпокiй були зачиненi, але не замкненi. Мiй слуга-хлопчик, котрий впускае пацiентiв, ще недосвiдчений i зовсiм не вирiзняеться спритнiстю. Вiн чекае внизу й бiжить нагору, щоб вiдпровадити пацiентiв до дверей, коли я дзвоню з кабiнету. Вiн нiчого не чув, i все це залишалося для мене цiлковитою загадкою. Трохи згодом прийшов iз прогулянки й мiстер Блессiнгтон. Я йому нiчого не сказав, бо останнiм часом, правду кажучи, намагався спiлкуватися з ним якнайменше.
Нiколи не думав, що менi доведеться побачити росiянина та його сина ще раз, i тому можете уявити собi мое здивування, коли сьогоднi ввечерi вони обое прийшли до мого кабiнету в той самий час.
«Дуже прошу вибачити мене за вчорашнiй несподiваний вiдхiд, лiкарю», – сказав мiй пацiент.
«Зiзнаюся, я дуже здивувався», – зауважив я.
«Бачите, рiч у тiм, – пояснив вiн, – що коли я приходжу до тями пiсля нападiв, то майже нiчого не пам’ятаю, що зi мною було ранiше. Я прокинувся, як менi здалося, у незнайомiй кiмнатi та в подивi поквапився вийти на вулицю».
«А я, – додав син, – побачивши, що батько пiшов через приймальню, природно, подумав, що прийом закiнчився. І тiльки коли ми прийшли додому, я зрозумiв, що сталося».
