Приблизно через чверть години ми вже були в будинку медика. Вiн вибiг нам назустрiч iз перекошеним вiд переляку обличчям.
– Така бiда! – вигукнув вiн, стискаючи пальцями скронi.
– Що трапилося?
– Блессiнгтон учинив самогубство.
Голмс аж присвиснув.
– Авжеж, цiеi ночi вiн повiсився.
Ми увiйшли, i медик повiв нас у кiмнату, яка на вигляд була його приймальнею.
– Навiть не розумiю, що ж я роблю, – вигукнув вiн. – Полiцiя вже нагорi. Я вражений до глибини душi.
– Коли ви дiзналися про це?
– Щодня рано вранцi йому вiдносили горнятко чаю. Покоiвка ввiйшла приблизно о сьомiй, а нещасний вже висiв посерединi кiмнати. Вiн прив’язав мотузку до гака, на якому зазвичай висiла важка лампа, i зiстрибнув iз тiеi самоi скринi, яку показував нам учора.
Голмс стояв у глибокiй задумi.
– З вашого дозволу, – сказав вiн нарештi, – я б пiднявся нагору й оглянув усе сам.
Ми обое в товариствi медика пiшли нагору.
За дверима спальнi нас чекало жахливе видовище. Я вже розповiдав про те враження млявостi, яке справляв цей Блессiнгтон. Тепер, коли вiн висiв на гаку, воно ще бiльше посилилося. В обличчi не залишилося майже нiчого людського. Шия витягнулася, як в обскубаноi курки, i за контрастом iз нею тiло здавалося ще гладкiшим i неприроднiшим. На мерцевi була лише довга нiчна сорочка, з-пiд якоi стирчали зацiпенiлi розпухлi щиколотки та кривi ступнi. Поруч стояв елегантний iнспектор, котрий щось нотував у блокнотi.
– А, мiстере Голмс, – сказав вiн, коли мiй приятель увiйшов. – Радий вас бачити.
– Доброго ранку, Леннере, – вiдгукнувся Голмс. – Сподiваюся, ви не заперечуете мого втручання. Ви вже чули про подii, що передували цiй?
– Аякже, дещо чув.
– Ну, i яка ваша думка?
– Менi здаеться, Блессiнгтон збожеволiв вiд страху. Погляньте на лiжко – вiн провiв неспокiйну нiч. Ось достатньо глибокий вiдбиток його тiла. Ви знаете, що самогубства найчастiше вiдбуваються о п’ятiй годинi ранку. Приблизно в цей час вiн i повiсився. І, мабуть, заздалегiдь усе обмiркував.
– Судячи з того, як затвердiли його м’язи, вiн помер години зо три тому, – зауважив я.
– Щось особливе в кiмнатi виявили? – спитав Голмс.
– Знайшли викрутку на пiдставцi для умивальника та кiлька гвинтiв. І вночi тут, мабуть, багато курили. Ось чотири сигарних недопалки, якi я пiдiбрав у камiнi.
– Гм! – мовив Голмс. – А його мундштук знайшли?
– Нi.
– А портсигар?
– Атож, вiн був у нього в кишенi плаща.
Голмс розгорнув портсигар i понюхав едину сигару, що залишилася там.
– Це гаванська сигара, а це – недопалки сигар особливого сорту, який iмпортують голландцi з iхнiх ост-iндських колонiй. Їх зазвичай загортають у солому, як ви знаете, i вони трохи тоншi та довшi, нiж сигари iнших сортiв.
Вiн узяв чотири недопалки й почав розглядати iх у свою кишенькову лупу.
– Двi сигари викурили через мундштук, а двi просто так, – продовжував вiн. – Двi були обрiзанi не надто гострим ножем, а кiнцi двох iнших – вiдкушенi мiцними зубами. Це не самогубство, мiстере Леннер. Це ретельно продумане й холоднокровно вчинене вбивство.
– Не може бути! – не повiрив iнспектор.
– І це чому ж?
– Навiщо вбивати людину таким незручним способом- – вiшати?
– Ось це й потрiбно з’ясувати.
– Як убивцi могли проникнути сюди?
– Через вхiднi дверi.
– Але вони була замкненi на засув.
– Їх замкнули пiсля того, як вони увiйшли.
– Звiдки ви знаете?
– Я бачив слiди. Даруйте, за хвильку я, можливо, повiдомлю вам iще дещо.
Вiн пiдiйшов до дверей i, обернувши ключ у замку, iз властивою йому методичнiстю оглянув iх. Потiм висмикнув ключ, що стирчав зсередини, i обстежив його також. Постiль, килим, крiсла, камiн, труп i мотузку – усе Голмс оглянув по черзi, поки, нарештi, вiн не заявив, що задоволений, пiсля чого, закликавши на допомогу мене й iнспектора, вiдрiзав мотузку, на якiй висiло тiло нещасного Блессiнгтона, i шанобливо прикрив його простирадлом.
– Звiдки взялася мотузка? – спитав я.
– Їi вiдрiзали звiдси, – вказав доктор Тревельян, витягаючи з-пiд лiжка мотузку, складену у велике коло. – Вiн страшенно боявся пожеж i завжди тримав ii поблизу, щоб утекти крiзь вiкно, якщо сходи загоряться.
– Це, мабуть, позбавило вбивць зайвого клопоту, – задумливо промовив Голмс. – Так, усе вiдбулося дуже просто, i я буду дуже здивований, якщо до полудня не повiдомлю вам причину злочину. Я вiзьму фотографiю Блессiнгтона, ту, що на камiнi. Вона може допомогти менi в моему розслiдуваннi.
– Але, заради бога, пояснiть нарештi, що ж тут сталося, – став благати лiкар.
– Немае сумнiву, що все було наступним чином, – сказав детектив. – Злочинцiв було трое: один – молодий, другий – лiтнiй, а ким був третiй, поки що визначити не можу. Навряд чи треба казати, що першi два – тi самi, хто видавали себе за росiйського дворянина та його сина, отже, у нас е iхнiй повний словесний портрет. Їх впустив спiльник, котрий перебував у будинку. Послухайтеся моеi поради, iнспекторе, заарештуйте слугу-хлопчиська, котрий, наскiльки я пригадую, працевлаштувався до вас, лiкарю, зовсiм нещодавно.
– Цього шибеника нiде не можуть знайти, – поiнформував доктор Тревельян. – Покоiвка та куховарка тiльки-но шукали його.
Голмс стенув плечима.
– Вiн зiграв у цiй драмi важливу роль, – сказав вiн. – Три злочинцi пiднялися сходами навшпиньки – лiтнiй iшов першим, молодий – другим, а невiдомий був останнiм…
– Це вже занадто, любий Голмсе! – вигукнув я.
